Сьогодні в гостях журналу «Пробудження» дуже цікавий чоловік, мистецтвознавець, історик, колишній викладач Львівського національного університету – пан Назар Козак. Також Назар має свій власний блог, в якому пише різні цікаві речі, зокрема й про мистецтво. Отож:

– Доброго дня пане Назаре, розкажіть чи важко бути викладачем мистецтвознавства в університеті. Як сучасна українська молодь сприймає цей предмет?

Я викладав на історичному факультеті, предмет який називався «Історія мистецтва». Я не вчив людей, як вивчати мистецтво, я їм розповідав, яким було мистецтво, основи того як історики могли б використовувати образотворче мистецтво для себе в своїх дослідженнях. Щодо того як сприймала це молодь, сприймала по-різному, були багато таких, яким це було абсолютно не потрібне, але було багато кому це подобалось. Ще я зіткнувся з тим, що при вивчені чогось, дуже багато залежить від особистості викладача, який викладає, і якщо вдається зацікавити, то люди надалі з цікавістю ставляться до предмета.

– Як на вашу думку можна більше заохотити молодь до мистецтва?

Так само як до будь-чого. Як виникає цікавість? На чому вона ґрунтується? На якихось внутрішніх імпульсах людей, такий імпульс до мистецтва існує, до зображень зокрема. Бо Зображення супроводжували людину з самого початку, із печерних часів. І в житті людини так само, будь-яка маленька дитина має це зацікавлення, просто в нашому суспільстві цей інтерес притуплюється. І це робиться свідомо, для того, щоб людей позбавити творчих імпульсів, аби вони могли виконувати монотонну роботу, яка необхідна сучасній економіці, яка не передбачає творчого підходу, а передбачає відтворення чітких інструкцій. І щоб людина почувала себе комфортно на такій роботі, їй треба відбити бажання до творчості, тому що якщо людина творча, вона буде нещасною в таких умовах.

– Особисто мені запам’ятався допис на вашому блозі «Мистецтво? Це не для нас». Зокрема там були такі слова «Пролетаріату та “офісним рабам” потрібні не картини в музеях, а трудова дисципліна, щоб вони виробляли продукцію і приносили прибуток». Але хіба картини в музеях заважають трудовій дисципліні?

Чому я протиставляю мистецтво і трудову дисципліну? Не знаю, напевно в мене ще зі школи були проблеми з дисципліною, вона в мене завжди з чимось негативним асоціювалась (сміється). Все залежить від того, що вкладати в це поняття – «дисципліна», в даному конкретному випадку я вкладаю такі речі, які практикуються в наших підприємствах і установах, які передбачають чітке виконання інструкцій. Але дисципліна як така, вона існує в творчості, бо творчість – це велика дисципліна, яка полягає хоча б в тому, що митець, який серйозно займається чимось, він робить це кожен день, він не має вихідних, він мусить постійно перебувати в цьому процесі. Незалежно від свого настрою і натхнення він має це робити, має посвячувати свою працю, в цьому є дисципліна.

Чи коли звернемось до історії мистецтва, як завжди працювали художники? Це завжди була дисципліна, порядок. Але в даному випадку я мав на увазі ту трудову дисципліну, де будь-які відхилення від загальноприйнятих норм, які вимагає начальство, розцінюються як порушення трудової дисципліни. Тому можливо я написав це так, маючи на увазі цю конкретну практику, яка є зараз.

– А от якщо взяти великих художників: Леонардо да Вінчі, Сальвадора Далі, Мікеланджело, Ієроніма Босха, інших, наскільки вони були дисциплінованими?

Я би так сказав: всі люди, що досягнули чогось у мистецтві, посвячували цьому своє життя. Інакше кажучи можна поділи всіх на любителів і професіоналів. Це не моя фраза, я це прочитав у Стівена Пресфілда – чим відрізняється любитель від професіонала? Любитель любить справу, але недостатньо, а професіонал любить повністю.

– Творчість людини – вона є або її не має? Чи всі люди творчі, просто в декого вона спить?

Творчість не спить, її просто присипляють. Якщо Святому Письмі сказано – людина створена на образ і подобу Божу. Ця схожість до Бога у творчому компоненті, тому він присутній в кожній людині.

– Кажуть, людина-митець має бути трішки ненормальною, так би мовити «не від світу цього». Ви погоджуєтесь з цим твердженням?

Питання норми є відносне. Особливо, коли ми говоримо про норму психологічну, думаю, що її не існує. Психіатри деколи жартують – не має здорових людей, є необстежені. Безперечно відхилення від норми як якоїсь середньостатистичною величини, присутнє в кожній людині. Звичайно є проблема, що людина яка займається творчістю, яка стає на цей шлях, вона стикається із серйозними викликами. Бо коли ми прагнемо до чогось вищого, чогось кращого, прагнемо створити щось чого ніхто не створював до нас, ми одразу наражаємось на сили, які цьому протиставляються. І виникає конфлікт, тому, звичайно, митець, який перебуває у творчому процесі, він як на війні і очевидно, що поведінка часом може бути неадекватна, чи реакція неадекватна, але пояснення цьому є в тому стані, якому перебуває людина – стані творчості, стані боротьби. Бо творчість – це боротьба, боротьба з собою, боротьба з зовнішніми обставинами.

Адже сьогодні у всіх є вибір: взяти спробувати щось створити, намалювати картину, написати вірш, пісню, а чи просто піти напитися пива, дивитися телевізор. Звичайно другий шлях легший: пиво дає відчуття щастя, телевізор відключає свідомість, ти перебуваєш в якомусь іншому вимірі, який тобі показують на екрані, ти ніби розслабляєшся. А піди себе застав щось зробити, ти зразу зіткнешся зі спротивом. Тихий голос почне нашіптувати: а чи мені вдасться, а може в когось краще виходить, а оце взагалі нікуди не годиться, а я нічого не вмію. Це переживає кожен митець, навіть той, хто вже чогось досягнув. І звичайно щоб подолати це, треба йти на конфронтацію, на конфлікт, і відповідно перебуваючи в такому стані людина може реагувати досить несподівано на звичайні, здавалося б, речі.

– Давайте з вами разом пофантазуємо, яким буде мистецтво майбутнього, скажімо, років через 100-300. Якою буде музика, живопис, театр? (А може з’являться досі невідомі види мистецтва?)

В першу чергу розшириться сфера того, що ми розуміємо як мистецтво, має властивість розширюватись, особливо порівняно з тими уявленнями, які були в ХІХ-ХХ століттях. Чи буде існувати живопис, театр, кіно? Безперечно так. Але з’являться дійсно нові види мистецтва, які можливо раніше перебували в зародку. Як в 1960-х виник перформанс в якому поєдналися елементи образотворчого мистецтва з театром.

Крім того важливу роль відіграють нові технології. Візьмемо для прикладу фотографію, як сильно вона вплинула на розвиток живопису. В ХІХ ст. вона відіграла важливу роль в розвитку імпресіонізму, а в ХХ ст. ціла течія живопису т.зв. фотореалізм, завдячує своєю появою виключно фотографії, бо спершу митець фотографує об’єкт, а пізніше завдяки високоточній апаратурі він пробує це відтворити на живописному полотні, імітуючи цю фотографію.

Якщо в XVI ст. художник мав сам мішати собі фарби, то в ХІХ ст. фарби почали промислово пакувати в тюбики, крім того винайшли переносні мольберти, які можна було брати і йти малювати на природу. Так і тепер ми бачимо як завдяки комп’ютерним технологіям художнику доступні мільйони відтінків кольорів і не треба нікуди ходити достатньо зробити лише однин клік мишкою чи провести пальцем по планшету. І цей процес буде продовжуватись. Звісно, якщо не буде глобального катаклізму і ми не повернемось знову до первісних часів.

– Чим мистецтво, на вашу думку, відрізняється від звичайного ремесла?

Якщо ми візьмемо будь-який об’єкт, то його функція, вона визначається значною мірою контекстом, тому що самі по собі речі, вони не є носіями значення, але люди надають це значення предметам. Загалом це складне питання – де межа, між мистецтвом і ремеслом, чи цей об’єкт є вартий чи не вартий того щоб називатися мистецьким. Було багато колекціонерів і критиків, які свого часу плювались на роботи ранніх модерністів і не хотіли їх купувати, а сьогодні вони коштують мільйони доларів. Було багато художників, які не сприймали середньовічне мистецтво, вважали його примітивним, але завдяки мистецтву ХХ століття, яке повернулося до абстрактних форм, сьогодні наприклад ікони скажімо XV ст. цінуються і сприймаються як високомайстерні мистецькі речі. Міняється час, міняється сприйняття.

– Чи є якесь сучасне мистецтво, яке не сприймається зараз, але буде сприйматись через 100 років?

Безперечно, взагалі про сучасне мистецтво ми не можемо сказати, що воно особливо сприймається у сьогоднішньому суспільстві, ми не спостерігаємо аншлагів на виставках сучасних художників, маю на увазі у Львові. Більше того, сучасне мистецтво значною мірою є товаром, воно зосереджено в верхніх прошарках суспільства, які зрештою цінують це мистецтво не стільки заради нього самого, як з якихось суто меркантильних чи соціальних причин, тому що це дає відчуття причетності до еліти, чи дає можливість заробити гроші. Це все дуже дискусійні питання, ми не знаємо, що буде в майбутньому, сьогодні якийсь художник може продавати свої картини за десятки тисяч доларів, а через сто років ці картини не будуть вартувати нічого. Ми ж не знаємо як буде розвиватись ринок, економіка, але зміни будуть відбуватись.

– Що потрібно робити для розвитку мистецтва в Україні?

Гроші. Дати гроші. Багато грошей. І не на міністерство культури, а щоб це міністерство, чи якийсь інший орган давали гранти, пожертви митцям для мистецьких проектів. Є наприклад молода красива дівчина, яка навчається в Академії мистецтв, і вона хоче створити якийсь арт об’єкт, вона має ідею. Дайте їй гроші, зробіть систему, куди б вона могла звернутися і ці гроші одержати. В нас ця система не працює. Молодий мистецтвознавець скажімо хоче поїхати за кордон, щось там досліджувати, прекрасно, дайте людині цю можливість. Нам потрібно не видумувати велосипед, а запровадити грантову систему в тому вигляді, як вона існує на Заході. І все буде значно краще, ніж є тепер.

– І на завершення традиційно ваші побажання для наших читачів.

Бажаю всім добра, душевного спокою, гармонії, часу для втілення свої мрій і натхнення для творчості.

Дуже дякую Назару Козаку за цікаве інтерв’ю про мистецтво.