Один багач, проходячи по двору, зронив монету. Ворона, що пролітала повз, підхопила блискучий шматочок і забрала до себе в гніздо, на високе дерево. Багач дуже засмутився і вирішив будь-що-будь повернути монету. Він насилу добрався до вершини дерева і гордо витягнув її з гнізда. Але тепер йому належало злазити з дерева, і його охопив страх. Глянувши вниз, він став кликати на допомогу. Скоро під деревом зібралася велика юрба. Кожен радив, як краще злізти з дерева. Одні говорили: «Нехай закриє очі і стрибає!» Інші: «Ні, треба спиляти дерево!» Треті: «Треба зробити сходи, і він злізе по ним!» Але багач сам придумав, як йому бути.

– Гей ви, дурні! – Крикнув він. – Візьміть в моєму сараї довгу мотузку, якою я дістаю воду з колодязя, і киньте один кінець її мені!

Так і зробили. Багач обв’язався мотузкою і наказав тягнути себе. Так і вчинили. Після цього бідолаха цілий місяць пролежав у ліжку, ще три місяці кульгав на обидві ноги і ще три роки торгувався з лікарем, який лікував його переломи. І все життя дивувався: «Не розумію, чому мені так не пощастило? Кожен день я тягаю цією ж мотузкою відра з колодязя, і жодне не розбилося…»

Цю притчу деколи пояснюють так: «Людина, яка все сприймає буквально, не завжди зможе з честю вийти з незвичайної ситуації. Чи варта зронена монета власних кісток? Не всякому дано побачити ціну, яка потрібна, щоб повернути втрату».