Коли ми говоримо про земне кохання, ми вже самим цим визначенням протиставляємо грішне земне почуття якомусь іншому коханню – святому, небесному. Ми, по суті, маємо на увазі, що ерос – це щось погане, це плоть і гріх, нехай притягальний і майже непереможний. І ми не замислюємося, що підхід наш, по суті своїй, глибоко релігійний, навіть якщо ми при цьому вважаємо себе атеїстами.

Філософія кохання намагалася в цьому питанні розібратися. Наприклад, Петро Успенський (в роботі «Мистецтво і кохання») помітив, що гранично матеріалістичний погляд на кохання як на прості «зносини», по суті справи, зближується і майже збігається з ідеями релігійних моралістів, що «бачать в коханні один тільки гріх і спокусу, якої чим менше, тим краще».

Спостереження цінне і для теми нашої бесіди вельми важливе. Проте далі наш шановний мислитель робить заяву начебто безперечну, але таку, що заводять у глухий кут ту людину, яка шукає пізнання таїнств Ероса. Успенський стверджує, що кохання не вороже, наприклад, вірі давніх еллінів (такі релігії він іменує моністичними). А ось ті віровчення, які бачать у житті боротьбу духу з матерією (дуалістичні), нібито відносять кохання до сфери язичництва, злобливого і згубного для душі. Ну а для матеріалістів, по Успенському, кохання – це просто щось фантастичне, оскільки в існування душі вони не вірять; значить, і всі душевні рухи теж як би і не існують.

Логічно? Тільки на перший погляд. Чому ж тоді святий апостол і євангеліст Іоанн Богослов став «апостолом любові»? Його висловлювання на цей рахунок увійшли, як відомо, в Новий Завіт – в Святе Письмо християнства, яке, за Успенським, є дуалістичною релігією. Та й будь-який грамотний християнин образиться, якщо його назвати дуалістом: він нагадає, що вірує в Єдиного Бога і що тому віра його воістину моністична (бо «монос» по-грецьки «один»).

Звичайно, щоб детально у всьому цьому розібратися, потрібно написати не одну книгу і захистити не одну дисертацію. Але я переконаний, що істина відкривається не тільки вченим мужам. Так що давайте трохи поміркуємо.

І перша думка, яка тут приходить в голову, вельми проста і парадоксальна: монізм від дуалізму взагалі не відрізняється. Все залежить від точки зору. Звичайно, є релігії, які особливо акцентують увагу на боротьбі Світла і Темряви (наприклад, зороастризм). Однак безперечно й інше: ті релігії, які сповідують єдинобожжя, теж говорять про протилежність Бога і грішного світу, а також про боротьбу світлого і темного начал в цьому світі. І проявлений матеріальний світ справді завжди подвійний, дуалістичний – і в цьому полягає його сутність.

Однак Собою Бог, безумовно, Єдиний. Дуалістичні релігії просто говорять не про Нього, але про Його життєво актуальну присутність в нашому світі. Непроявлене ж Божество залишається, строго кажучи, за межами не тільки пізнання, а й …поклоніння! Воно до всього байдуже; лише боги створеного світу залучені в кипіння життя і пристрастей, як боги еллінів у Гомера…

Звичайно, це справедливо лише при особистісному сприйнятті Бога. Але чи правомірно сприймати Його таким чином? Чи не є подібний підхід плодом елементарної людської гордині: Бог – особистість, і я – теж. Втім, і відмовляти Богу в особистісних якостях – не менша гординя, адже людина дуже пишається, що вона є (або хоча б може стати) особистістю. Але, визнаючи Бога особистістю, люди зазвичай зводять Його до свого рівня, нехай в граничному виявленні своїх кращих якостей. Тільки так, в нашому розумінні, Бог стає доступний любові – одночасно потрапляючи під дію наших принципів Добра і Зла. І це неминуче: якщо Бог для нинішнього людства – це якесь граничне поняття, то переступити заповідну межу можна. Цьому перешкоджає і саме (математичне або філософське) визначення меж, і найдавніша містична заповідь: «Не переступи!..»

Але якщо які-небудь якості присутні в світі, а у Бога їх немає, то Він не тільки виявляється недосконалим в Самому Собі. Він стає (звичайно, за нашою логікою) істотою, прагнучою цих якостей, спраглим, крім іншого, і нашого земного кохання! Тут же випливає думка (ось вже воістину людська логіка!), що Бог може і зла забажати Собі, бо не містить його в Собі спочатку. Всяка благість Бога при цьому зникає, і Він тоді вже не Бог взагалі.

Що можна заперечити на ці блюзнірські думки? Мені видається, що насправді Бог, будучи присутнім у всіх Своїх творіннях, разом з ними переживає незліченні перипетії страждання і зла, нескінченні муки кохання. А тому-то Він всім володіє повною мірою, залишаючись непорушно благим і блаженним Собою, як в граничній Сутності та граничному Суті.

Бог – явище над суще, надчуттєве (а значить, і «надлюбляче»); Він і особистісний і надособистісний одночасно. У людській мові немає слів, щоб описати стан Надбуттєвого. Немає у нас (принаймні, на сучасному етапі буття людства) навіть розумового апарату для того, щоб пізнати цей стан. Є лише легкий трепет інтуїтивних одкровень…

Можливо, хтось із читачів скаже, що я «вдарився» в красивості і намагаюся тим самим приховати відсутність простої і чіткої відповіді на питання, поставлені в цій нашій бесіді. Нітрохи! Красиве – це, можна сказати, метод осягнення таїнств кохання. Таке осягнення те саме що мистецтво – недаремно вираження «мистецтво кохання» побутує з глибокої давнини і в самих різних традиціях. Часом доводиться чути, що таке мистецтво – чистої води язичництво, протилежне «істинній релігії». Але хіба релігія – будь-яка! – не покликана примирити протиставлення духу і плоті?

Моралізаторське засудження кохання, по-моєму, походить від безсилля сприйняти його очисну міць. Не кожному дано перейнятися містичним трепетом кохання, осягнути мудрість його цілющої краси. Той, хто осуджує кохання глибоко нещасний – навіть якщо йому здається, що він робить це в ім’я чогось більш високого. Хто з нас може сказати про себе, що він вже виміряв ці таємничі висоти любові і віри?..

Автор: А. Ширялін.