Коли мова заходить про сімейні звичаї у слов’ян в дохристиянські часи, зазвичай згадують про багатьох дружин язичницьких князів або про те, як після смерті чоловіків їхніх дружин кидали в похоронне багаття разом з всім домашнім скарбом. А справді, чи були подібні звичаї у древніх слов’ян?

Слов’янський світ і в прадавні часи був великий і часто роз’єднаний, і тому не можна говорити про єдині звичаї для всіх родів. В цьому людському морі, звичайно, можна було знайти найрізноманітніші приклади сімейних відносин. У «Книзі Велеса» говориться і про різні напрямки у ведичній традиції, і війни з язичниками-іновірцями (з руської ведичної традиції, язичники – це ті, хто заперечує буття Всевишнього). Різні тлумачення ведичної традиції, особливо вони посилилися перед падінням стародавньої віри, приводили і до різних сімейних укладень.

Літописець Нестор у одноплемінних йому полян визнає одношлюбність і «стиденье» до жінок, а їх лісових сусідів, радимичів, в’ятичів і сіверян, а також кривичів, він звинувачує в тому, що вони «живяху в лісі, якоже вьсякий звір», крали дівчат на ігрищах і на русаліях біля води, а також «імяху по дві і по три дружини». Звичайно, до свідчень монаха Нестора-літописця потрібно ставитися з певною обережністю, бо він міг навмисно згущувати фарби, описуючи звичаї язичників, тим більше з родів, йому не одноплемінних. Однак ясно, що подібні описи мали якусь основу.

І в ведичну давнину не закривали очі на проблеми і складнощі сімейних відносин. Кохання (і пристрасть) визначалося однією з вселенських стихійних сил, здатною як творити, так і руйнувати. В тому-то й суть ведичного вчення про шлюб, щоб приборкати цю велику силу, тобто пов’язати її шлюбними узами – і так направити до творення.

Головним і першим положенням в слов’яно-ведичному вченні про шлюб було прославлення та освячення самого шлюбного союзу, причому укладеного саме з метою продовження роду. Плодючість, багатодітність шанувалася, а бездітність вважалася прокляттям. У «Книзі Велеса» за щастям у шлюбі, за багатодітністю стежить сам праотець Сварог, який кує весільні кільця і вінці – кує нитки, що зв’язують чоловіка і дружину узами на Небесах: «І справляли ми весілля, коли чекали, що це створить Сварог. І навпаки Його – Дружина Його. І це святкування ми повинні були робити для Чоловіка з Дружиною. Так як ми самі – діти Його. І так ми говорили, щоб бути здоровими і мати багато дітей. І так підносимо Йому хвалу за це. І дивимося у воду, щоб бути плідними» (Кринь 8).

Слов’яни прославляли Сварога і Матінку Сва, бога і богиню весіль. І дивилися у воду святих джерел, і так долучались до таїнства народження життя. Джерело, що народжується в надрах Матері Землі, як і священне небесне криниця-джерело, було пов’язане зі Сварогом, який «роду всьому вічно б’є джерело, що влітку тече з Кринь, зимою не замерзає, живить тієї водою питущих» (проїл. 2). І ця вода суть також і саме Ведичне Знання, і жива вода, що оживляє світ, і суть сама свята сила народження.

Шлюб, по ведичному вченню, священний. Більше того, в «Книзі Велеса» прямо протиставляється ведичне освячення шлюбу проповіді аскетизму і чернецтва, що приводить до вимирання родів. Волхви з гіркотою згадували про долю племені костобоких, вимерлих через те, що надто прямолінійно зрозуміли подібну проповідь: «І так вони загинули і не стали плодитися з нами, померли, бо від неплідних нічого не залишилося. І невідомо (нині) про тих костобоких, які чекали допомоги від самої Сварги і перестали працювати» (Род IV, 4).

Саме так: «перестали працювати», перестали піклуватися про завтрашній день, про сім’ю, визнали, що Бог і так нагодує всіх, як годує Він птахів небесних. І адже, судячи з всього, багатьом подібна проповідь припала до серця, бо багатьом легше не заводити сім’ю і не піклуватися про прогодування дітей, виправдовуючи це прагненням підняти свій дух. Але це в корені суперечить ортодоксальній ведичній проповіді: створи сім’ю, забезпеч її необхідним, трудитися, і цим ти вже будеш служити Богові. І праця ця суть – також і праця духовна, бо виховання дітей також найважливіша турбота сімейної людини. І, звичайно, для того щоб виховувати, вчити моральності, Шляхів Прави, потрібно і самому йти по цьому Шляху, тобто сходити в дусі.

Волхви ведичного віросповідання в праці і міцній багатодітній родині бачили опору слов’янства. І не випадково у ведичні часи слов’янство славилося найчисленнішим народом Європи. «Сильні своєю чисельністю», – так говорили про слов’ян сусіди (наприклад, готський і римський історик VI століття Йордан). Саме тому в ті роки слов’яни заселили величезні простори в Європі, а під час Великого переселення народів половина Візантійської імперії ословянилось.

І, судячи з всього, проповідь багатодітності чималою частиною слов’янства розумілася і як виправдання багатоженства. Однак донині звичай явно не був загальнослов’янським. Ортодоксальна ведична віра визнає тільки моногамну сім’ю. Про те, що закон, що освячує одноженство, був встановлений самим Сварогом, говорять і християнські літописи. «І в’етаві єдиному мужю єдину дружину имети і дружині за єдиний чоловік посягати … А не хтось переступить – так ввергуть в піч вогненну… Цього заради прозваша і Сварог …» (Іпатіївський літопис, 1114 рік). Тобто саме ім’я Бога-Отця, «Сварог», означає те, що Він карає віровідступників, в даному випадку багатоженців, вогнем Сварги («Сварга» – це і ім’я Ірія, та інше ім’я Вселенського Вогню).

І «Книга Велеса», описуючи сім’ї праотців і стародавні весільні звичаї, завжди говорить про моногамні родини. Приміром, праотець Богумир мав одну дружину Славуню, і трьох дочок – Древу, Полеву і Скреву, яких він видав за трьох чоловіків – Ранка, Південника і Вечірника. Також одна дружина була і у патріарха Руса. І ведучи мову про сім’ї інших прабатьків і князів, «Книга Велеса» ніколи не говорить про багато дружин або про дітей від різних дружин. Як на Небі Сварог і Матір Сва – один Чоловік і одна Дружина, так і на землі у їхніх нащадків той же звичай: чоловік пов’язаний тільки з однією дружиною.

Але, очевидно, не всі слов’янські роди слідували цьому Сварожому закону. Є, наприклад, в слов’яно-ведичній традиції і шанування багатьох дружин Велеса. У ортодоксальній ведичній традиції говориться, що всі дружини Велеса були ликами однієї його дружини Азов, що являлась Велесу в різні епохи, але були й інші тлумачення.

У ряді слов’янських земель існував звичай багатоженства. Приміром, у поморських західнослов’янських землях єпископ Оттон Бамбергський в XII столітті вимагав від слов’ян після хрещення обирати собі по одній дружині, а інших відпускати. Цей звичай відзначений не тільки в західнослов’янських землях, у венедів, а й у в’ятичів і кривичів, які сповідували той же напрям ведизму. При християнізації тієї частини Русі, де було поширене багатоженство, порушники нового сімейного права каралися. Так, в «Руській Правді», збірнику законів Ярослава Мудрого, який хрестив північні окраїни Русі, сказано так: «Аще дві дружини хто водить, єпископу 40 гривень, а яка підлягла, ту в будинок церковний, а першу тримати за законом».

Пам’ять про ті звичаї збереглася навіть в усній пісенній традиції. У 19-му столітті була записана жартівлива пісня про те, як у якогось доброго молодця дружин було стільки, скільки у Місяця зірочок: «Як одна дружина в граді Муромі, а інша дружина у Саратові, третя дружина в Костромі…»

Багатоженство було в звичаї не тільки у венедів, але і у войовничих різноплемінних прибалтійських варягів. Від них після варязького завоювання воно перейшло і до Рюрикової династії. Тому й князь Володимир Святославич, шанований як святий, був багатоженцем, тобто прямо йшов проти Сварожого закону. Чи не тому серед встановлених ним ідолів при першій, «язичницькій», його реформі віри Сварога не було? Згідно з «Лаврентіївським літописом», Володимир був «переможений хіттю жіночою», і у нього були дружини: «Рогнеда, яку він посадив на Либеді… від неї мав чотирьох синів… і дві дочки; від грекині мав Святополка; від чехині – Вишеслава; від іншої – Святослава і Мстислава, а від болгарині – Бориса і Гліба; а наложниць у нього було – 300 у Вишгороді, 300 в Бєлгороді і 200 на Берестові».

Тому і польський король Мешко I (Венед), який також потім хрестився і хрестив свій народ, мав сім дружин. Дехто припускав навіть, що ці князі, перш ніж прийняти хрещення, були навернені в іслам, що дозволяє багатоженство. Але це не так, бо в венедських землях багатоженство у князів відзначено і в більш ранні часи. Так, моравський князь Само (626-661) мав 12 дружин з роду слов’ян і від них мав 22 сина та 15 дочок (згідно «Хроніки Фредігара»).

Щодо багатоженства – не тільки серед князів, але й серед простого народу – можна сказати, що воно мимоволі виникало у тих родів, які постійно вели війну, через брак чоловіків, котрі гинули у битвах. До XIX століття воно було досить поширене серед православного донського козацтва, де козак цілком міг привести з далеких земель другу дружину і жити з нею з дозволу козачого кола (про це – як про самий «язичницький» звичай писали тоді християнські письменники і проповідники). Неофіційно так було і в ряді місць після другої світової війни, коли в багатьох селах з війни повертався мало не один чоловік, і то часом інвалід, а в селі виявлялося багато самотніх жінок, яким страшенно хотілося мати дітей і сім’ю. Життя складне, і воно часом не вкладається в наказані рамки.

Багатоженство, до речі, обіцяє не настільки багато насолод, як здається сластолюбцеві, і не завжди веде до розбещення, як це здається деяким ортодоксам. Воно обіцяє чимало турбот.

Але все ж становище жінки в полігамній родині більш незалежне, ніж в моногамній. І часто підтримується насильством з боку чоловіків, забороною і обмеженням будь-якої діяльності жінок поза стінами будинку.

Тому я не виключаю і того, що десь міг мати місце і дикий звичай насильного принесення в жертву якоїсь із дружин на могилі чоловіка, описаний середньовічним арабським мандрівником Ібн Фадланом: «… дівчину простягли обіч з її паном, стара відьма, ангел смерті, підійшла з ширококлінним ножем і почала втикати його між ребер жертви…» Так повинна була закріплюватися необмежена влада чоловіка над дружинами, які повинні були бути йому цілком віддані і в житті, і в смерті. Про подібні жертвопринесення – і навіть про спалення дружин на похоронних багаттях їхніх чоловіків – у слов’ян говорять також арабські письменники Даста і Масуді.

Однак слід зауважити що подібні свідоцтва належать саме ісламським письменникам. Ні візантійські, ні німецькі хроністи, ні тим більше самі волхви, автори «Книги Велеса», які заперечують будь-які криваві жертви богам, ні про що подібне не пишуть ніколи, там немає навіть натяку на щось споріднене. Про криваві жертви в «Книзі Велеса» говориться тільки у зв’язку з обрядами еллінськими і варязькими. Немає і археологічних даних, що підтверджують такий звичай у слов’ян: в похоронних багаттях, над якими насипали курган, знаходять тільки кістки жертовних тварин. У арабських мандрівників і побутописців могли бути і свої причини для подібних оповідань. Адже вони поміщали описи цих звичаїв між історіями про північних велетнів, лісовиків і таких же диких русів. Вважаю, їм було важливо також злегка полякати своїх численних дружин звичаями ще більш суворими, ніж це було прийнято тоді в ісламських країнах.

І, зрозуміло, такі жорстокі звичаї, якщо вони де-небудь і мали місце, вважалися саме «язичницькими» – і в християнському, і у ведичному розумінні. І, до речі, в руських билинах, наповнених образами, які прийшли з глибин минулого, описується вихід .. але не дружини за чоловіком, а навпаки – чоловіка за дружиною. У билині «Михайло Потик» в могилу за дружиною-язичницею слідує князь Михайло. І тут язичницькими постають звичаї матріархального минулого, а нова віра, патріархальна і ведична, як віра, яка звільняє від дикості і жорстокості.

Тобто в народній пам’яті залишилися ці звичаї, як такі, що відносяться до періоду до поширення ведичної віри. Чи не про подібні релікти найдавніших язичницьких звичаїв говорили з чужих слів арабські письменники?

І, до речі, навіщо шукати у арабів, які сімейні звичаї були у слов’ян і русів, коли і вітчизняних джерел достатньо. Хіба на могилі хоч одного з відомих за християнськими літописами язичницьких руських князів вбили хоч одну жінку? Якщо б таке було в звичаях руських язичників з князів, або з простолюддя, монахи-літописці не забули б згадати про це.

Навпаки, говорячи про те, як прийняла княгиня Ольга смерть свого чоловіка Ігоря, вони стверджують, що вона вчинила як справжня язичниця, тобто помстилася кривдникам: вбила посланих до неї сватів від князя Мала (до речі, останні зовсім не чекали, що княгиня раптом кинеться в багаття, дізнавшись про загибель чоловіка), а потім спалила ціле місто Іскоростень. І, до речі, ченці тому розписують Ольгу грізною і спраглою крові язичницею, щоб показати її перетворення після прийняття християнської віри.

Але все ж очевидно й те, що казки про вбивство дружин на могилах чоловіків виникли не на порожньому місці. Вся справа в тому, що самогубство дружин, і конкретно самоспалення на похоронному багатті чоловіка, у ведичній традиції не вважалося гріхом. І нині все ще існує і іноді виконується обряд добровільного самоспалення «саті» в Індії (заборонений законодавчо). Це самогубство в певних випадках славилось як подвиг духу.

А принести себе в жертву ідеї, вірі? Йти на смерть заради Батьківщини? Хіба це не почесно, хіба це не може бути подвигом? І чому в цьому ряду не може бути виправдана смерть в ім’я Кохання? Тут ми можемо, наприклад, згадати добровільне самогубство Мизгиря після загибелі його коханої Снігуроньки. Воно виправдовується народною мораллю. Про це-то і мова. І про те, що до кохання у ведичному минулому ставилися вельми і вельми серйозно, цінувалося воно часом дорожче життя.

Але, звичайно, коли нестала і емоційна людина (тим більше юнак чи молода дівчина) раптом приймає рішення звести рахунки з життям через якісь тимчасової любовні невдачі, то це – не в літературі, а в реальному житті – може бути виправдане вкрай рідко.

Новий час і нові культурні віяння надають сьогодні найсильніший і багато в чому руйнівний вплив на сім’ю. Багатодітні сім’ї стали, на жаль, рідкісними. Але потрібно не забувати про звичаї предків, підтримувати їх як основу, на якій стоїть суспільство. Звичаї кохання, відданості, турботи один про одного і про дітей. У цьому – наша надія на майбутнє.

Автор: А. Асов.