Думка про неминучість смерті несумісна з коханням. Але чи сумісне безсмертя з суєтою нашого життя і з потребами кохання земного? Замислимося над цим, далеко не зайвим питанням. Адже навіть геній, який нескінченно творить свої твори або великі діяння, зведе їх нанівець нескінченною повторюваністю, зробить чимось буденним. І тільки кохання здатна змінити ситуацію – принаймні так вважав великий «езотерик кохання» Володимир Соловйов. Він говорив, що кохання «позбавляє нас від неминучості смерті і наповнює абсолютним змістом наше життя»… Але як же це здійснюється в нашому земному світі? На жаль, це так і залишилося однією з загадок російського філософа.

Втім, як мені видається, нам почасти допомагає вирішити цю загадку мудрість стародавніх греків – людей, як відомо, в коханні вельми досвідчених. Так от, ще два з половиною тисячоліття тому еллінські мудреці прийшли до парадоксальної думки: «Бог життя і бог смерті – один і той же бог». Дійсно, вмираючи, будь-яка істота «розділяється», «розпадається» на складові елементи. Але ж і статева розділеність, яка дає життя, теж виявляється початком смерті: все народжене вмирає. І просте фізіологічне з’єднання статей не міняє справи. Для здобуття безсмертя потрібно якесь інше з’єднання, в якомусь іншому «шлюбному чертозі»…

Звичайно, справедливості заради треба сказати, що закон поділу ніколи не всевладний. Він не діє на те, що гранично просте і неподільне. Ті ж греки називали подібні сутності «атомами» – «неподільними». Так, гранично просте не схильне дробленню і руйнуванню; але ж люди якось не атоми…

Люди нескінченно складні – навіть коли живуть «не по-людськи», тваринним життям. Легко сказати, що таке життя прирікає їх на смерть, на «погибель душі» і т.д. Однак ситуація ні скільки не змінюється, якщо в людині переважає не тваринне, а моральне начало – все одно людська істота вмирає.

Ну що ж, скаже читач, висока моральність – і моральне кохання в тому числі – не може подолати закон смерті; але ж є в людині ще й вищий, духовний, містичний елемент. Причому багато філософів ставили його надзвичайно високо, вважаючи, що не тільки аномальні явища статевого життя, а й сімейний упорядкований уклад – це, по суті, статева розпуста, якщо немає в людині духовного, містичного начала.

Так, грішний людський рід. Але ж залишаючись на рівні чистої тваринності, людина не усвідомлює гріха. Переходячи в площину соціально-моральну, але з присмаком тваринності, людина знаходить здоров’я високоморального життя і невідомі їй перш радощі. Що ж стосується абстрактної духовної сфери – вона для обраних. Тому, напевно, треба говорити не про відторгнення людиною всього тваринного і соціально-морального, а про приведення цих трьох начал в гармонію.

Тоді мета людського кохання – не заперечення плоті в хибному пориві до духовності, але переродження плоті і її воскресіння? Висновок логічно закономірний, але важко уявний практично. Допустіть, що тілесне воскресіння сталося – і відразу виникне питання: в якому саме тілі воно має бути? Адже тіло «текуче» та від народження до смерті проходить стільки стадій перетворення, що стає абсолютно «не схожим на себе». З цього з неминучістю випливає: яку б «точку» на життєвому шляху нашого тіла ми не взяли, вона буде несправжньою, бо не представляє всього тіла, у всіх його варіантах. І тоді залишається тільки одне – тіло в своїй граничності, містичне, загадкове тіло, яке ніколи не зможе повністю втілитися у вічно плинній матерії. Але ж тоді і воскресіння може не відбутися?

Воістину великий Володимир Соловйов, який сказав, що справжнє безсмертя досягається тільки в подоланні відособленості індивідуального кохання – ціною розчинення його в загальній любові, тому індивідуальне кохання зустрічає на своєму шляху нездоланні перешкоди. Навіть якщо якась пара для себе досягне досконалості і безсмертя і обдарує ними все людство, то і тут виникне непереборна моральна перепона: людство не має права будувати своє щастя на подвигу померлих поколінь – всіх тих, хто болісно шукав і не знаходив безсмертя і, по суті, приніс себе в жертву в ім’я того самого, досконалого і блаженного покоління, що осягнуло життя вічне.

Є два шляхи перемоги над смертю: фізіологічно – через рід і сутнісно – через смерть. Перше зрозуміло відразу – це безперервний ланцюг народжень. А ось через смерть – це, значить, через індивідуальне становлення душі, її постійне вмирання і воскресіння, муки і радості, біль і сміх… але при чому тут кохання?

Людство, впавши у «ворота статі», знайшло смерть; разом з статевою любов’ю прийшла смерть як індивідуальна доля. І виникла проблема відновлення втраченої райської цілісності. Звичайно, кожна з «половинок» несе в собі свій «заряд» кохання, який майже завжди вказує шлях до возз’єднання, от тільки перепони на тому шляху настільки великі, що нерідко подорожні кохання повертають назад…

Що знайшло і що втратило розділене на чоловіків і жінок людство – з точки зору смерті і безсмертя? Втратило безсмертя? Але чи не був рівносильно смерті аморфно-блаженний стан без пристрастей і розуму? А будь-яка сутність жадає індивідуального буття, причому наслідує при цьому Вищого Божества. Її не лякає навіть моторошний перехід через егоїзм самості, через кошмарні бачення душі, коли життя-смерть влаштовує нескінченну круговерть – поки не буде вичерпано енергетичний ресурс кола перевтілень. Адже попереду чекає блаженство індивідуального і в той же час цілісного буття…

Що ж стосується тих, хто очікує іншого – Страшного Суду над душами, – логічно вони міркують? За що ж судити душі – та ще Страшним Судом, – якщо вони прийшли в цей світ не з власної волі? Звичайно, і теорія кола перевтілень, кармічного закону теж страшна для людини – своєю невідворотністю і своєї неконтрольованою свободою. Хочеш собі добра – роби по нормам людського буття, не хочеш – не треба, хоча це і загрожує всіма витікаючими наслідками… Ні, справжня людська Доля твориться нею самою в безмовності і тиші Вічного Закону Кохання, де воістину долається Смерть.

Автор: А. Ширялін.