Ні, я не намагаюся епатувати вас назвою нашої нинішньої розмови. Те, про що ми будемо говорити, – це наслідок глибокого, таємного закону, про який знали і деякі філософи. Ще Василь Розанов з дивовижною поетичністю сказав, що «цнотливість є сяйво статі». Та й ідеал цнотливості цей славний мислитель бачив зовсім не в дівах, а в дружинах.

Мудре спостереження! Адже цнотливість діви – це всього-на-всього можливість цнотливості, а не вона сама. Така цнотливість ще й не етична, і не аморальна; по самій суті своїй вона позбавлена динаміки розвитку жіночої душі. І, звичайно ж, вона більш властива не чоловікові, а жінці, яку сама природа спочатку «закарбувала» печаткою цнотливості.

І все-таки твердження про те, що дівоча фата нареченої ніколи не знімається з чола справжньої жінки, звучить парадоксально. Проте, коли ми помічаємо, як літнє подружжя радіють один на одному, немов наречена і наречений, ми наближаємося до самої суті сексуальної цнотливості. Це, насамперед, повага людини до своєї статі – повага дбайлива, майже релігійна, сповнена почуття гідності. Хіба хто-небудь застосує священне слово «цнотливість» до оскопленої людини або до закоснівшої у своїй завзятості старої діві? А все тому, що в людях такого роду стать просто мовчить, тоді як цнотливість діяльна.

Чи не тому цнотлива жінка викликає глибокий потяг до себе? Причому тільки обмежена людина стане заперечувати, що цей потяг – статевий, що він набагато сильніше примітивної привабливості розпусти. В останньому випадку ми маємо справу з фізіологією; цнотливість же сакральна, а може бути, і релігійна.

Однак вища таємниця статевої цнотливості, мабуть, не в її релігійності, а багато глибше. Адже що таке цнотливість двох люблячих сердець? Не що інше, як подолання множинності. Замикаючись на собі, люблячі як би концентрують енергію статевої відмінності, посилюють її в спілкуванні один з одним і нарешті «змикаються» в щось ціле і єдине. І в цій єдності присутнє щось «святе», щось загальне для них обох і притаманне в рівній мірі і жіночій, і чоловічій статі. Той, хто назве це «святе щось» шлюбним союзом, буде не так далекий від істини. Шлюбний союз (звичайно, в ідеальному його варіанті) не руйнує цнотливість, але, за висловом Розанова, «подовжує його таємничі вії, ущільнює фату дівоцтва».

Тоді і споганене в розхожому розумінні статеве життя перетворюється на чарівний процес придбання цнотливості. Чи не в ці таїнства кохання посвячували в містеріях античності? Про одного з таких посвячених мудреців – про Піфагора – зберігся глибоко значний переказ. Одна жінка запитала у дружини Піфагора: як довго потрібно очищатися від гріха перелюбу? Відповідь була дана вичерпна: якщо з чоловіком, то очищення відбувається негайно, якщо ж з коханцем, то ніколи…

Моралізаторство? Ні, щось набагато серйозніше. Все життя підводить нас до думки, що Ерос (під яким, зрозуміло, не можна розуміти тільки фізіологічний акт) первісніший, ніж навіть наші розум і совість. Такий Ерос несумісний з брехнею; «Хтивість плоті і хтивість духу» (вираз М. Бердяєва) завжди йде корінням у щось незрівнянно більш глибоке, ніж будь-які прояви зовнішнього світу. Любовний екстаз зовсім не обов’язково «йде на поводу» у природної стихії; навпаки, він може звільнити душі закоханих від оков гріховної природи. І тоді людина стане вже не іграшкою, не знаряддям стихій року і роду; тоді вона – дитя божественної стихії Ероса.

У такої хтивості – воістину цнотливої – здійснюється майже містичне проникнення в особистість коханого і одночасно набуття своєї власної «глибинної» особистості. Однак якщо не викорінено ще в нас «звіриний рик», то в любовному екстазі, навіть у найвищих душ, він багаторазово посилюється в просторому «резонаторі» душі. Тільки вигорілий дотла родовий інстинкт звільняє душу для нових сходжень.

Чи «праведна» така хтивість? На жаль, межі тваринності і духовності в сучасному світорозумінні занадто невизначені і розмиті. І дуже сумнівно нерідко звучить звинувачення язичницьких ритуалів і стародавніх культових правил, які нібито орієнтовані на джерело екстазу як на чисто фізичне збудження. Такий екстаз – скажімо, в античних містерій Діоніса – оголошується «безблагодатним», оскільки благодать повинна сходити згори, від Бога, а не «йти знизу», тобто від людини. Але в тому-то й полягає мудрість древніх містерій: благодать зароджується в душі учасника таїнств і раз від разу все зростає від одного ступеня посвяти до іншої. Екстаз ж, який сходить згори на непідготовлену душу, тільки поламає її і вчинить пекло замість раю.

Напевно знайдуться опоненти, які заявлять, що екстаз античних таїнств – це хтивість родова, безособова, протилежна Еросу; що це просто гріх, а то і демонізм. І я погоджуся з цими опонентами – в тому, що все це дійсно мало і має місце, але тільки не в античних містерій, а в багатьох проявах культури століття нинішнього. Є тут і зарозумілість, і втрата особистості, а іноді і демонізм проглядає. Дійсно, література і мистецтво, що експлуатують тему любові, кохання, нерідко стають «кісткою в горлі» сучасного покоління, яким управляє демон хтивості без кохання. Навіть така серйозний чоловік, як Бердяєв, якось висловився, що «протиприродні» форми любові нітрохи не гірше «природних», а іноді навіть і краще…

Що йому відповісти? Тільки одне: такий висновок неминучий, якщо вважати, що вся природа протиприродна, ненормальна і зіпсована. Тоді дійсно виходить, що наслідування природі та її законам є зло. Але як може природа бути зіпсованою і ненормальною – природа в широкому сенсі, створена Богом? Природа завжди відображає стан духу; бузувірська зіпсована природа людської істоти – це результат її духовної кризи. А якщо вона цієї кризи уникнула або вийшла з неї; якщо вона слідує, подібно древнім мудрецям, непорушним законам священного Ероса, то буде – обов’язково буде! – посланий їй великий дар вічного перебування в цнотливій пристрасті екстазу справжнього і чистого кохання.

Автор: А. Ширялін.