Людський егоїзм – поняття складне: він може бути і благим началом, охоронним для нас, а може і погубити. Людина відчуває всією своєю надсвідомістю, і підсвідомістю, що її «Я» в принципі безмежно. Але де шляхи сходження до цього «Вищого Я»? Через мудрість страждання? А може бути, через кохання?

Але ж в союзі двох люблячих егоїзм самолюбові зустрічається з таким же егоїзмом – і людина відкриває свою двоїстість. Чи долається тут егоїзм люблячих? Адже за великим рахунком він все той же егоїзм, тільки розширений зовні, тому як любов до іншого – це все ж моя любов.

Однак хіба справжня любов-кохання не жертвенна? Хіба людина при своєму безмежному егоїзмі не здійснює деколи вищу справедливість, не піднімається до вищої любові? Навіть у плутаному обивательському житі таке трапляється, хоча людина часто сама не підозрює про це… І, напевно, якби людині вдалося «втягнути» в свій егоїзм, в свою безмежну любов до самого себе весь навколишній світ, то здійснилася б на землі абсолютна істина. А поки майже кожен з нас несправедливим самолюбством множить свої страждання. А тому несправедлива любов до себе є бузувірська нелюбов…

Недарма великі філософи вважали, що все зовнішнє можна зжити тільки любов’ю. Володимир Соловйов говорив про любов, яка може подолати замкнутість неправедного «Я». Адже любов – єдина провідна зірочка, яка підказує нам, як темряву, навколишній земний побут, зробити світлом душі. А це відбувається тоді, коли двоє стають одним.

Звичайно, тут є небезпека усвідомити і визнати все це в принципі, в теорії – розсудливим розумом. Тоді людина начебто і допускає рівноправність інших людей і себе, але в житті вона все одно буде для себе всім, а решта – нічим. Причому в число цих «інших» неминуче потрапить і предмет любові такого розумового егоїста.

У тому-то й річ, що в даній нам Богом площини буття людина не може переступити грань між собою і предметом любові. Для цього вона повинна ні багато ні мало «померти» і «воскреснути» .- знайти якийсь містичний досвід. Тому-то й існували у стародавніх посвячення в містерії – щоб хоч позначити сходження до Вищого «Я». Але – на жаль! – як часто всі ці найбільші посвяти, відхід у святість, в аскетизм виявлялися ілюзорними станами, передчасною спробою виходу за ту грань! В основі всього живого простежується один великий закон: ходити неторними шляхами заради здобуття самого себе. Якраз цей закон і рятує від абсолютної «всеєдності» на нашій площині буття, на якій кожна істота (навіть тварина) повинно виблискувати своєю неповторною гранню. За мудрим зауваженням Платона, ставати людиною набагато легше, ніж бути нею. Від себе додамо: бути нею майже неможливо в світі, де будь-яка гідність тут же перетворюється на недолік, а іноді і в порок…

Звичайно, я не збираюся заперечувати Володимиру Соловйову в тому, що, «стверджуючи себе поза всього іншого, людина тим самим позбавляє сенсу своє власне існування» і несе собі «саморуйнування і загибель». «Підправити» класика можна тільки в одному: все це вірно, але тільки в своїй крайності (навіть патологічній крайності). Ні, ніякий інстинкт егоїзму не дозволяє «усамітнюватися» настільки глибоко, і навіть відчайдушний анархіст, граючи всіма гранями свободи, потрапляє в мережі будь-якої системи (часом жорстокої). І потім, егоїст спритно включає в сферу свого впливу і «все інше», намагаючись зробити це своєю власністю…

Але все це, мабуть, деякий відступ від головної нашої теми – від таїнств любові. Чи може статева любов подолати егоїзм? Напрошується думка, що статева любов не заперечує інших (принаймні, одного з цих «інших» людей); навпаки, вона найбезпосереднішим і життєвим чином змушує визнати (хоча б на час) безумовну значимість іншої людини.

Думка ця, звичайно, втішна, але дещо необачна. Життєвий досвід любові підказує, що наш егоїзм в ній не долається, але лише трохи «розширюється». Та ще, як правило, цей егоїзм стає більш агресивним, бо вбачає в усякій увазі до предмета своєї любові посягання на цю любов. Нашому егоїзму бракує протилежної статі, і ми, як феодали, розширюємо межі свого маєтку в потрібному нам напрямку.

Нерідко виходить так, що чим сильніше земна любов, тим більше вона замикається на собі, плекаючи кожен відтінок свого почуття, багаторазово переживаючи його, і ні за що не поділиться ні з ким цим станом. А вже якщо улюблена істота наважиться порушити цей індивідуалістичний рай, то тут же прокидається Отелло, щоб покарати відступника або відступницю. Ніякого подолання егоїзму тут не відбувається; навпаки, він набуває крайніх форм, часом ламаючи все і вся.

І все ж я не можу (і не буду) сперечатися з тими не досвідченими в філософії людьми, які просто вірять, що справжня любов діє в одному-єдиному напрямку – у напрямку блага. Тут проста інтуїція доброї казки або народної ліричної пісні підказує відповідь філософу. Я це розумію так: коли любов тільки що спалахнула, вона, може, ще й не любов, а тільки переддень почуття, вона може зовсім не відбутися, пройшовши тільки першу фазу, коли наш егоїзм запалюється до межі. Але зате вже якщо цей егоїзм «вигорів», а любов, тим не менш, збереглася, перейшовши в любов-повагу, в любов-подвиг, то любов дійсно спрямована до блага і добра.

Причому для всіх, бо любов за своєю природою є благо. І тоді стає зрозуміло, чому спочатку любов егоїстична, чому вона глибоко права, замикаючись в собі: адже її підстерігають тисячі небезпек, до неї тягнуться інші люди, спокушаючи її, з таємним бажанням розтрощити. Вона ж порушує повсякденну усередненість життя; та й кому не хочеться, побачивши союз люблячих, приміряти себе на їх місце, кому не хочеться пережити подібне почуття? Але ось вже спалений на багатті пристрастей егоїзм – і народжується гармонійне, врівноважене тепло зрілих відносин, добре тепло домашнього вогнища, виливається на всіх, хто поруч і може відчути його.

Автор: А. Ширялін.