Розвірившись в можливостях людства повернути початкову Божественну єдність чоловічого і жіночого начал, філософи забажали відновити в людині образ Божий. Здається, що сама постановка питання не цілком коректна: хіба людина в силах цей образ зруйнувати, якщо образ той даний спочатку? Людина може лише затемнити його в собі, спотворити його зовнішній прояв.

Ви можете запитати: чи має ця висока мета якесь відношення до теми нашої розмови? Адже відновлення в людині образу Божого – швидше питання релігійної віри, а діяльна віра – це втеча від кохання, містичний жах перед його нищівною силою, але не перемога над ним. З нещадною правдою повідав про це Лев Толстой у повісті «Отець Сергій»: там майже ритуально приноситься в жертву коханню відрізаний палець, з натяком на те, що в ім’я зречення від плотської любові повинен був бути принесений в жертву інший орган тіла – і при цьому перемога виявилася сумнівною. Жертва не прийнята. Відмовившись від молодої і красивої жінки, «святий» потрапляє в обійми позбавленої розуму поганулі, тобто в плоть як таку.

Але якби цю повість писав не скептик Толстой, а цілком православний автор, якби святість Сергія (без лапок) стала доконаним фактом, то і тоді «діяльна віра» не отримала б перемогу над статевою любов’ю. Подвиг відторгнення любові-кохання виправданий, мабуть, тільки в одному випадку – коли вона може стати причиною нещасть для інших людей. Інакше виявляється порушена і «діяльна віра», і моральність. Тільки екзальтована нерозсудливість може утримати людину в «морально-підвішеному» стані, причому кожна мить подібної екзальтації загрожує бідою…

Так чи варто взагалі залучати божественні сили до такого простого і безпосереднього явища, як кохання? Чи можна заснувати своє кохання на вірі? Нехай навіть це буде віра в повернення грішної людини до образу Божого. Природно, що той, хто сумнівається закономірно прийде до висновку, що віра в Бога є кроком не до єднання статей, а до їх майже абсолютного роз’єднання. Адже той об’єкт поклоніння, через який нам бачиться досконалий образ Бога, сам по собі недосконалий: ступінь божественності людини в порівнянні з Богом близька до нуля. Напевно, лише перебуваючи в Бозі, ми можемо адекватно уявити собі цей об’єкт поклоніння. Але то ж в Бозі…

Так, людська непорівнянність з Богом «матеріально обґрунтована», і конкретна людина двійна: вона і земна, і божественна одночасно. Значить, і кохання у неї двоїсте – і інстинктивне, і ідеальне. Християнська філософія говорить нам, що справжня дійсність належить єдності (точніше, всеєдинству), а розділеність і відособленість існує лише в суб’єктивному сприйнятті. Але виникає крамольне запитання: навіщо ж всеединство дробиться, породжуючи проблему возз’єднання, а значить, і статевого тваринного божевілля? Виходить, без цього безумства неможливо то всеєдинство? Виходить, що людина земна – це свого роду балансуючий механізм, готовий у будь-яку мить або перекинутися в безодню любові содомської, або, звернувшись до духовності, вознести свою статеву любов на висоту, що перевершує її ж власну духовність. І любов її залишається всього лише тендітним і ніжним «паростком всеєдності», навіть коли людина долає розірваність «я» і «ти», трагічну по своїй споконвічній суті.

Задамося ще одним, і знову крамольним, питанням: чи містить в собі «всеєдина сутність» земну божевільну любов? Якщо не містить, то їй чогось бракує. А якщо ні, то досконалість (чи радше повнота) її ставиться під сумнів… Припустимо, що чистій Божественній сутності дійсно не вистачає пристрасної любові; але це ж ще не означає, що подібна любов буде нею прийнята у своєму первозданному вигляді. У такому разі не є людина, з її земною любов’ю, тим посередником, який живить своєю любов’ю ту високу сутність, як корінь живить рослину? Звичайно, земна любов повинна для цього бути не відверто тваринною, вона повинна пройти через духовний «фільтр». Для цього має бути подоланий людський егоїзм – хоча б частково.

Втім, ми вже говорили про те, що в любові егоїзм не долається, а посилюється. Однак у цьому немає суперечності. У пориві щирої і одухотвореною любові егоїзм в якісь моменти «розжарюється», досягаючи межі, і «вигорає», вихлюпуючись на об’єкт любові. У такі моменти людська статева любов виривається за межі Его, наближається до чистої духовності, залишаючись пристрасною в самій собі і підживлюючи тієї пристрастю духовну сутність.

Але як нам мислити цю сутність? Як мислить її Бог? Добре сказав про це Володимир Соловйов: «Бог як єдиний, розрізняючи на Себе Своє інше, тобто все, що не Він Сам, з’єднує з Собою це все, представляючи Собі його (…) в абсолютно досконалій формі, отже, як єдине». І ось ця «інша єдність» є жіноча іпостась Бога, яка «сприймає повноту божественного життя». Основа цієї Вічної Жіночності прихована чином абсолютної досконалості, яка для нас ще тільки здійснюється і яка воістину існує лише для Бога. Цей Божественний нарцисизм і є справжня андрогінність, закоханість у своє відображення, віддзеркалення «перевернутої» протилежної статі. Але ж відбитий образ – завжди в чомусь неістинний і обманний, це не образ Божий, оскільки справжня тільки Божественна сутність.

Так, про Бога можна сказати, що Він містить предмет Своєї любові в Самому Собі. Людина ж має тільки об’єкт любові, поза самого себе. Для Бога предмет любові як би і не існує, а для людини він загадковий, непередбачуваний і є джерелом драми – навіть в щасливому випадку. У коханні людському з’єднуються дві майже однакові, але протилежно заряджені суті, і якщо ця протилежність їх з’єднує, то спочатку єдина сутність відштовхується. І сила відштовхування майже нездоланна, а сила ця – глибинний егоїзм людської істоти. Лише сама любов є і для Бога, і для людини – вище Кохання-Необхідності, що змушує Бога творити Свій образ, і земне людське почуття, прагнення наблизити образ своєї любові до самого себе.

Є ще один дивний момент в людських любовних справах. Жіноче начало жіночої істоти (як явище індивідуальне) в ідеалі прагне до возз’єднання з Вічною Божественною Жіночністю, вбачаючи в цьому суть відновлення «безсмертного образу Божого». Але ж Вічна Жіночність – це лише віддзеркалення Бога! Виходить, що таке возз’єднання означає майже повний розрив між жіночим і чоловічим началами – якщо прийняти, що чоловіче начало возз’єднується з Самим Богом. І, напевно, зняти це протиріччя можна тільки в рамках містичного вчення про Софію – про те, що Вічна Жіночність є не просто якимось чином в розумі Бога, але живою (хоча і безмірно загадковою) істотою. Хоча, звичайно, в цьому випадку земне кохання, пекуче і трагічне, відокремлене від святої всеєдності двох начал безоднею моторошного безмежного становлення, в завихреннях якого зникають цілі світи, – це кохання перетворюється в містичну любов до Бога.

Навряд чи можна сумніватися в тому, що містична любов здатна перебудувати людську істоту, потрясти всі її основи. Але ж часто, через незнання, людина при цьому створює в собі помилковий образ Бога і тим самим перекриває свій шлях сходження до істинного образу Божого. Зрозуміти це неважко: людина звертається до власної подоби, так як нічого іншого вона перед собою не має. Якщо, звичайно, не «сподобилася» високої благодаті. Тому, щоб не творити ідола в собі, служитель високої любові – Афродіти Небесної – повинен прагнути до досконалого знання.

Ось це-то і беруть до виду філософи кохання – і Соловйов, і Бердяєв, і їх послідовники. А адже у Платона, на чиї творіння вони спираються, все це позначено дуже чітко. Чи не тому містична любов середньовіччя, позбавлена істинно містичного знання, часом виглядала як гарячкове марення?

Напевно, можна так зрозуміти (слідом за Бердяєвим) це досконале знання: любов до Людини повинна бути подібна любові до Бога, повинна бути захопленням і замилуванням. Але дуже вже несумірні предмети любові. Тільки коли людина воістину стане подібна до Бога, виникне така любов. Тоді потягнеться світло до світла без всяких зусиль, містичних видінь і плотських жадань – інший стан сама природа кохання. Про це кохання, власне кажучи, і мріяв Бердяєв, коли писав про любов Христову, називаючи її містичною і протиставляючи родовому коханню. Але хіба містична любов не «природна»? Просто вона – на іншому щаблі буття.

Абсолютизуючи щось одне, нехай саме піднесене, ми тим самим зменшуємо предмет міркування. Про Бога можна сказати, що Він є Безмежний, Єдиний, Благий – але всі ці визначення ніколи не будуть адекватно невимовні. Можна сказати, що Він є і Любов, але тоді ми вступимо на шлях запеклого розчулення, яке не допускає інакомислення…

Якщо ж нам вдасться не впасти в «гріх абсолютизації», то простою буде відповідь на всі питання, що виникли на початку нашої бесіди: сходження до Бога, прояв в собі образу Божого – це скидання з себе надмірно тілесного, але ні в якому разі не матеріально-тілесного, бо матерія у своїй вищій точці адекватна Духу…

Автор: А. Ширялін.