Немає вогню більшого, ніж пристрасть; немає біди більшої, ніж ненависть; немає нещастя більшого, ніж тіло; немає щастя, рівного спокою. Дхаммапада. Глава про щастя.

– Дурман! Купуйте свіжий дурман! – Голосно зазиває огрядна торговка. Вона сидить на дерев’яному помості, спритно схрестивши ноги. Перед нею, прямо на землі, підноситься ціла гора великих зелених пупирчатих плодів, що нагадують їжаків. Підходжу ближче. Торговка хапає найбільший плід і простягає його мені. – Понюхайте, який ароматний! – Мимоволі кривлюсь. Запах дурману, що називається, на любителя: суміш прілої цибулі та протухлого яйця… Господиня екзотичних фруктів і її товаришки, які торгують хто бананами, хто манго або папайєю, побачивши мою реакцію, весело сміються. Не подобається дурман, візьміть ще що-небудь. Дійсно, на портовому ринку Рангуна, бірманської столиці, є що вибрати. Тут і плоди хлібного дерева, і авокадо, і ананаси. Буяння фарб і запахів. Вельми колоритні і самі торговки. У Бірмі торгівлею займаються переважно жінки. Вони яскраво одягнені. Багато курять місцеві сигари (чарути), загорнуті в кукурудзяне листя. Поруч бавляться діти торговок. Стоїть веселий гомін, іноді спалахують незлобні лайки…

І раптом в метушливу ринкову атмосферу проникають якісь сторонні, дисонуючі звуки. Чується жалібний, тонкоголосий спів. Він доноситься з протилежного краю базару. Незабаром в прохід між прилавками з усякою всячиною упливає низка дивних істот. Тендітні, худі, невисокого зросту. З голеними головами, опущеними долу очима. Майже безтілесні їх фігури закутані в блідо-рожеві, немов знебарвлені шати. Це – тілащін. Так називають у Бірмі буддійських монахинь.

В руках тілащіни тримають алюмінієві посудини для збору подаяння. Торговки і покупці кидають у чаші дрібницю. Звертаю увагу, що подаяння аж ніяк не щедрі, а навпаки радше символічні… Черниці зникли, затихло їх бурмотіння. Розтануло виникле на мить почуття якогось смутку, задуму. Ринок повернувся до буденних, мирських турбот.

Недосвідчена людина, чого доброго, може прийняти бритоголових тілащін за прихильниць відомої групи «Поліція моралі». Насправді, мода на голені дівочі і жіночі головки на Заході виникла недавно; буддійському ж чернечому звичаю вже більше двох з половиною тисяч років. Та й сам інститут чернецтва – у всій світовій історії релігій – виник спочатку саме в буддизмі. У Будди Гаутами, який проповідував своє вчення в Індії, з’явилися учні, що склали першу чернечу громаду – сангху. Ченці (бхікшу) відмовлялися від власності, відрікалися від усіх мирських уподобань і одягалися в лахміття: старі, зношені білі одежі, які від часу пожовкли, побуріли. Так шафрановий, оранжевий колір різних відтінків став кольором буддизму. Від’їжджаючому зі світу ні до чого пишна шевелюра. Ченцеві не пристало думати про красу зачіски. Йому личить ходити з голеною головою…

Спочатку посвяту в сангху отримували тільки чоловіки. Взагалі-то у всіх буддійських текстах говориться, що чоловік і жінка рівні. Тим не менш, Гаутама заперечував проти того, щоб жінки ставали черницями – може бути, просто шкодував представниць прекрасної статі. Адже їм в силу чисто природних причин важче слідувати аскетичним обмеженням чернечого життя. І все-таки Гаутама послухав, як стверджує переказ, благань своїх найбільш ревних послідовниць і дозволив жінкам брати на себе обітниці чернецтва. Так з’явилися черниці – бхікшуні. В золотих бірманських пагодах мені доводилося бачити гіпсові статуї найперших бхікшуні, які прославилися вченістю і благочестям…

Мій бірманський друг Ко Мья У запросив мене в гості. Живе він на околиці Рангуна, в бамбуковому будиночку, критому очеретом. (Добиратися доводиться з пересадкою, на двох переповнених автобусах; праворуч – місця для чоловіків, ліворуч – для жінок: про це повідомляють спеціальні таблички.) Ко Мья У – скромний держслужбовець, на його зарплату родині не прожити. Тому дружина господаря відкрила невелику перукарню. Прямо, можна сказати, в передпокої поставлені два крісла, повішено дзеркало – благо, в тропіках немає потреби в солідному приміщенні. Був би навіс від гарячого сонця і злив. Ми з другом розмовляли, освіжаючись терпким зеленим чаєм. А Мала Вей (так звали господиню) трудилася над зачіскою клієнтки, молодої особи.

Юна красуня вередувала, просила щось підправити. І тоді я жартома порадив перукарці поголити клієнтку наголо: нехай трохи поживе в монастирі. «Як-небудь наступного разу», – засміялася дівчина. І тут бірманки заговорили про знайомих, які стали черницями і ведуть праведне життя. До Мья У хмикнув: «Знаємо ми цих праведниць. Заміж ніхто не бере, от вони й подалися в монастир. Ти ж чув бірманське прислів’я: якщо жінка не вийшла заміж або розорилася, то їй нічого не залишається, як одягатися в рожеві одежі тілащін». Мала Вей гаряче запротестувала: «Вічно ці чоловіки недооцінюють жінок. Далеко не всі жінки йдуть в черниці через невлаштованість в особистому житті. Є ж і справжні подвижниці. Візьми хоча б До Ньян Сарі».- «Ну добре, добре, – виправдовувався чоловік, – вже й пожартувати не можна»…

Жарти жартами, але дійсно, ставлення в Бірмі до черниць далеко не таке шанобливе, як до монахів. Останніх, можна сказати, обожнюють. Недарма при зверненні називають їх «пхея» – це слово означає також «Будда» і «пагода».

Цікаво, що до тілащін звертаються по-іншому – «сеялей», а до настоятельок – «сеяджей». Взагалі-то «сея» – поняття чоловічого роду: вчитель, наставник, старійшина. Таким чином, черниці як би втрачають приналежність до жіночої статі і піднімаються до рівня чоловіків, коли до них адресуються «сея-лей» (молодший вчитель) або «сеяд-жей» (старший вчитель). Духовні піклувальні ради жіночих монастирів складають видні ченці.

Ченців чоловіків у Бірмі разом з послушниками більше трьохсот тисяч, тоді як монахинь всього близько двадцяти п’яти тисяч. До того ж їх не можна назвати «стовідсотковими монахинями» (бхікшуні), бо ще в середньовіччі обірвалася традиція посвяти жінок у чернечий сан. Слово «тілащін» можна перекласти як «та, хто виконує заповіді» або ж «володіє чеснотами». Кожен буддист (і монах, і мирянин) зобов’язаний дотримуватися п’яти заповідей: не вбий, не вкради, не перелюбствуй, не бреши, не вживай спиртні та інші дурманні речовини.

Монахи і монахині, крім того, не повинні приймати їжу після полудня, їм заборонені всякі розваги: танці, пісні, гра на музичних інструментах; заборонено носити прикраси, сидіти, лежати на високому і м’якому.

І, мабуть, найголовніше: буддист повинен ставитися з любов’ю і добротою до всього живого. У Бірмі повно москітів та інших комах-кровопивців. Докучають вони і ченцям. Але я жодного разу не бачив, щоб вони грюкнули москіта. Впившихся в тіло комах монашка легенько обтрушує за віконце. У тропіках така поведінка має не тільки релігійне, але й чисто практичне значення. Не встиг різко відмахнуться від начебто нешкідливого жука, як на долоні схопився величезний пухир. Придавив маленьку гусеницю – і на руці утворилася рана… Так що краще нікого не чіпати. Нехай все живе мирно повзає і літає.

У повсякденному житті бірманки практично не піддаються дискримінації. Але от у тому, що стосується сфер високої духовності, існує свого роду негласна традиція, що закріплює ці області за чоловіками. Дамам заборонено входити в найбільш священні місця пагод. Доля жінок – насамперед сім’я, турботи про хліб, або, вірніше, рис насущний. Найчастіше сімейне благополуччя ґрунтується саме на праці господині. Вона або торгує, або шиє, або, як Мала Вей, відкриває невелику перукарню, займається ще якимось ремеслом. Недарма чоловіки, молячись, дякують долі за те, що не народилися жінками.

Відкрито бірманки ніколи не скаржаться на свою долю, сприймаючи її як даність. Але прихований опір, за моїми спостереженнями, є в наявності. І один з його проявів – боротьба за право на високу релігійність і духовність. І хоча суспільство без пієтету ставиться до тілащін, деякі з них, долаючи всі перепони, домагаються загальної поваги – завдяки доброчинності, вченості, організаторським талантам. Взяти хоча б вже згадувану До Ньян Сарі. Її ім’я широко відоме в Бірмі – як організатора і настоятельки одного з найбільших жіночих буддійських монастирів.

Мені довелося відвідати цю обитель. Розташована вона на тихій Рангунській вуличці і являє собою цілий комплекс з келіями, величезним залом для молитов, трапезною. Тут проживають понад двохсот черниць і послушниць. Мою увагу відразу ж привернув портрет засновниці. Дуже розумне, вольове обличчя. Таку жінку легко уявити в ролі міністра або великого вченого. Але До Ньян Сарі воліла долю тілащін – дочки Будди, пішла в монастир сімнадцятирічною і провела там більше шістдесяти років. Померла в 1975 році.

Моїм гідом по монастирю погодилася бути черниця До Санда Тхера. Взагалі треба сказати, що буддійські монастирі, як чоловічі, так і жіночі, не закриті від мирян. Будь-хто може зайти туди, поговорити з монахами, помолитися. Виявилося, що До Санда Тхера – дуже привітна, з інтелігентним обличчям монахиня – до того, як одяглася в світло-рожеві шати, була доцентом в університеті, викладала історію. Потім мирське життя стало обтяжувати її.

– Я зрозуміла, – говорить колишня вчена дама, – що тільки життя в монастирі дає можливість позбутися «чотирьох зол», що перешкоджають досягненню спокою і в кінцевому рахунку просвітлення. Ці «чотири зла»: моха – невігластво, нерозуміння справжнього стану речей; лоба – жадібність, прагнення до володіння мирськими благами; доту – ненависть, гнів, недобре ставлення до людей, і техна – жадання, гонитва за плотськими задоволеннями.

На моє запитання, чи не шкода їй було відмовитися від наукової кар’єри, черниця відповіла: «Я продовжую займатися наукою. Споглядальне монастирське життя навіть сприяє цьому». І на підтвердження своїх слів простягнула мені рукопис. Прочитавши заголовок, я зрозумів, що це солідна праця про принципи монархічного ладу в Бірмі. Добра дюжина листів була списана акуратним почерком, без єдиної помарки – справжній шедевр каліграфії. Дейк не вірилося, що людська рука в стані так бездоганно вивести круглі бірманські літери. Ясно, що автор рукопису перебуває в безтурботному стані духу і абсолютно нікуди не поспішає…

Але повернімося до монастирського розпорядку. Який же він? Досить строгий. Рано вранці, не пізніше п’ятої, якраз на сході сонця, лунають три удари в бронзовий гонг – сигнал до підйому. Черниці встають, моляться, снідають. Приймають їжу в буддійських монастирях всього два рази в день (після полудня, як ми вже знаємо, їсти категорично забороняється, можна тільки випити чаю). Що ж це за трапеза? Основа її – велика порція рису, з додаванням смажених овочів. Буддисти, як правило, не вегетаріанці. Але ченці дозволяють собі тільки м’ясо птиці або ж рибу. Іноді миряни, головним чином родичі, з нагоди якої-небудь важливої сімейної події – весілля або дня народження – балують тілащін солодким: тортом або морозивом.

У трапезній помічаю, що серед черниць є зовсім діти, дівчатка років семи. Такі собі рожеві мишки. Виявилося, що вони постриглися на час шкільних канікул. У монастирі дівчинки вивчають молитви, священні буддійські тексти, основи мови палі, на якій вони написані. Взагалі в Бірмі в буддійський монастир не обов’язково йти на все життя. Можна обмежитися кількома тижнями або навіть днями, а потім знову повернутися в світ. На час голять голови навіть відомі артистки і співачки.

Продовження читайте в нашій наступній статті.

Автор: Листопадов Н. А.

P. S. А еще буддийские монахини несмотря на все свои монашеские обеты в глубине души так и остаются женщинами и скажем интересуются такими местами как например, магазин элитной парфюмерии, где каждая женщина сможет найти для себе что-то интересненькое.