В кінці XIX століття теолог Маулана Тханві, автор трактату «Райські коштовності», що вважався хрестоматією етикету для жінок, писав, що у жінки не може бути мови, відмінної від мови чоловіки, вона повинна вміти правильно читати і писати… Етикет вимагав від жінки такої поведінки, яка означала б безмежне і нескінченне самозречення. «Ніколи не думай про чоловіка як про рівного собі, не дозволяй йому обслуговувати себе, – йдеться в цьому трактаті. – Якщо він почне масажувати тобі руки або ноги, зупини його: ти ж не дала б батькові доглядати за собою, а чоловік вище батька».

Маулана Тханві приводить ідеальний приклад: поведінка лакхнауської, яка посилала з Зана ласощі на чоловічу половину, де її чоловік розважався з красунями півсвіту.

Ось ми і підійшли до них, цих красунь, для яких існував зовсім інший етикет. «Оголена, без покривала краса» вимагала іншої поведінки, ніж «краса прихована».

«Вони такі легковажні, – оповідає про лакхнауських куртизанок їх знавець, Мухаммад Хаді Русвіт, – що хоч життям для них пожертвуй, їм це здасться дрібницею, і такі горді, що можна подумати, ніби всі країни світу у них під п’ятою. А вже мінливі вони до того, що, здавалося б, ніхто не здатний цього винести; проте шанувальники все терплять. З ними дівчата поводяться прямо вбивчо, а ті добровільно приносять себе в жертву. Одного наші красуні підняли на сміх; цього поранили в саме серце; тому розтоптали душу. Будь-яка дрібниця викликає у дівчат гнів. Всі навколо прохають їх: один молитовно складає руки, інший волає про поблажливість. А вони! Дадуть обіцянку, потім відмовляться її виконати; поклянуться пам’ятати і забудуть».

Те, що описує Русвіт, – не індивідуальні примхи якоїсь певної дами півсвіту, а адаб – етикетні поведінку всякої куртизанки – таваїф. Якщо чеснотами самітниці були самозречення, покірність і вірність, то чесноти таваїф повинні бути прямо протилежними: гордовитість, примхливість, мінливість. Рівень куртизанки оцінюється і тими жертвами, на які йшов заради неї чоловік. Строгий повелитель всього жіночого населення у себе вдома, за його межами ставав рабом таваїф, причому пишався цією ситуацією.

Газель, що належить перу поета – урду (якщо відволіктися від її майже обов’язкової суфійської конотації і бачити в ній схему «алегоричної», земної любовної ситуації), завжди розповідає про етикетну поведінку куртизанки: вона постійна лише в своїй мінливості, вона вимоглива, жорстока і глузлива. Вона чекає від закоханого – ашіка повного підпорядкування, дражнить і обманює його, збуджуючи ревнощі заграваннями з суперником. Вона «лиходійка», вона «розбійниця», вона «вбивця», і її головна мета – довести ліричного героя газелі до труни. У реальній індійській дійсності переважна більшість жінок, незалежно від їх соціального статусу, правом на таку поведінку не володіли: сторонні жінки були заборонені, контактів з нареченою до весілля не існувало, а спілкування з дружиною йшло зовсім за іншим сценарієм. Всі перераховані якості, прославлені у високих зразках поезії, були прерогативою однієї лише куртизанки.

Слово «таваїф» походить від арабського «Та’іф» – «рухатися по колу», «робити кругові рухи». «Таваїф» називалися платні танцівниці і співачки, які могли годуватися своїм ремеслом, але могли бути і на чиємусь утриманні.

Ремесло таваїф передавалося від матері до дочки, але не обов’язково носило характер кастової професії. Таваїф ставали часом і чиїсь вихованки, куплені або викрадені дівчинки з самих різних верств суспільства. Таке викрадення було прибутковим заняттям. Так, в 1820-х роках був викритий і засуджений такий собі Бахши Аліхан, доглядач одного з палаців короля Насіруддіна Хайдара і вітчим його дружини – міс Уолтере (вона ж – Мукаддара Аулія), який виявився ватажком банди викрадачів дітей. У його будинку знайшли більше ста дівчаток-рабинь різного віку, призначених для продажу в провінційних містах Авадхи.

Куртизанка – таваїф, не в приклад кастовим лицедійкам, отримувала хорошу освіту в школах, які нагадували навчальні заклади для грецьких гетер. Особливо долучали їх до музики і поезії. І якщо у дівчинки виявлявся вокальний або хореографічний талант, вона не настільки сильно залежала від свавілля «господині» – ханум або забаганок майбутніх шанувальників. Освіта таваїф було незрівнянна зі скромним навчанням, яке діставалося «чесній» дівчині за пардою. Вони вивчали напам’ять цілі поеми, розбирали з вчителем значення слів, лад пропозицій, опановували правопис, вчилися гарному письму, вправлялися в красномовстві. (Рідкісна порядна жінка могла долучитися до цих знань.) Коли дівчина закінчувала «курс підготовки», їй давали звучне прізвисько і виводили на публіку. Такі «оглядини» могли відразу вирішити долю дівчини, якщо її брав на утримання якийсь багач.

Новоявленій таваїф надавалася кімната в домі «господині», де вона приймала своїх гостей. Її оселя була красивою, зручною, чистою, з предметами розкоші. З роками, якщо таваїф вдавалося накопичити достатньо коштів для незалежного життя – в їхньому середовищі це називалося «зібрати на саван», – вона могла, виплативши солідну компенсацію «господині», відокремитися від неї і зажити своїм будинком. Таваїф рідко вступала в справжній офіційний шлюб (акде ніках), але знайшовши постійного покровителя, могла кинути своє ремесло і вести спосіб життя сімейної жінки. Найбільш прийнятою формою союзу з таваїф був дозволений шаріатом тимчасовий шлюб – мута, що давав її дітям соціальний статус і права спадщини. Якщо ж дитина приживалася поза шлюбом, то дівчинку чекало спадкове ремесло, а хлопчика – кар’єра музиканта або танцівника. Сини танцівниць не несли на собі тавро ганебної професії матері і могли брати в дружини порядних дівчат. Однак нерідко збіднілі марнотратники життя поправляли свої справи, одружившись на куртизанках, чиє ремесло годувало все численне сімейство чоловіка.

Таваїф селилися зазвичай у великих мусульманських містах, таких, як Делі, Фаізабад, Лакхнау, Лахор, Дакка та ін. Будинки їх розташовувалися в особливих, «веселих» кварталах. Виступали вони або у власному житлі, або на чоловічій половині будинку клієнта. Під час весільних урочистостей та інших сімейних свят таваїф потішали слух і око одних лише чоловіків; тим часом на жіночій половині затворниць розважали кастові співачки і танцівниці – домни і мірасан. Цікаво, що домни дозволяли собі безліч непристойностей і самих солоних жартів; чоловікам суворо заборонялося при них бути присутнім, і багато, за свідченням Шарара, буквально силою вривалися в зананія, коли там виступали домни.

Таваїф ж були в своїх виконаннях класично суворі, респектабельні, вишукані. В їх репертуарі були газелі, ліричні пісні – тхумрі і лавані, танець – катхак. Більшість таваїф були справжніми знавцями і цінителями поезії.

Північно-індійський музичний стиль – хаял і традиція тхумрі взагалі зобов’язані своїм розквітом таваїф, в середовищі яких було чимало талановитих виконавиць і поетес. Таваїф – це аристократія півсвіту. Увійти в їхній дім було непросто: потрібні солідні рекомендації, необхідна була репутація світської людини. Гостями в домі таваїф могли бути не тільки шукачі їх прихильності, але і любителі мистецтва, не обов’язково заможні. З них формувалося коло друзів, вони підтримували таваїф, коли вона не мала постійного покровителя.

Хтось із цих цінителів її талантів ставав «близьким другом», що проводив в її домі день і ніч. Він доглядав за дівчиною під час хвороби, бігав за покупками, домовлявся про її виступи і стежив за безпекою. «До того ж один підігріває почуття багатьох шанувальників, – пише Русвіт. – Якщо ж танцівниці трапиться посваритися з ким-небудь, він завжди готовий втрутитися. Він водиться з міськими покидьками і по першому її слову може закликати на допомогу півсотні людей. У той же час він тримає в страху господиню танцівниці. Адже господиню постійно переслідує думка, що танцівниця кохає його і, не дай Бог, надумає втекти з ним».

Все начебто при ній – і багатство, і порівняно вільне життя серед шанувальників, і таланти, і освіченість. І все ж куртизанка в індійському суспільстві вважалася істотою низькою, безчесною і декласованою. Викрадену дівчину, яка опинялася в світі куртизанок, рідня вважала померлою. Так було скрізь. Але от у місті Лакхнау танцівниця могла досягти високого суспільного становища і впливу при дворі. «Часто кажуть, що зло носить красиве обличчя, – пише Раджаб Алібегов Сурур. – При цьому святоші і ханжі мають на увазі наших танцівниць. Та ви тільки гляньте на них… Сама Кохана небес зачарована танцівницями з Лакхнау, кожна з яких, як гурія, весела, розумна, принади повна. З півслова гостя розуміє, всім йому догоджає. Щедрість кварталу, де живуть танцівниці, – джерело багатства для всякого, хто сюди приходить. Спілкування з красунями, що володіють витонченими манерами і вишуканими звичками, змінює звички гостя і обдаровує його серце безцінними скарбами».

Так, лакхнауські куртизанки були не тільки і не стільки «жрицями кохання», скільки господинями літературних і музичних салонів, охоронницями рафінованого етикету. Благородні нащадки Лакхнау – Шаріфзаде – проходили в цих салонах специфічне навчання – вчилися вести бесіду, отримували знання поезії і музики, пізнавали делікатне поводження заодно з «наукою пристрастю». Тому і спілкування з таваїф в Лакхнау вважалося модним і престижним і було чимось на зразок патенту на аристократизм і витонченість.

Таваїф постійно бували при дворі і часом втручалися в політику. Хакім Махді, впливовий міністр Насіруддіна Хайдара і Мухаммада Алі-шаха, був зобов’язаний початком своєї кар’єри таваїф Піяр, яка дала йому неабияку суму грошей на підношення королю, завдяки чому він отримав свій перший пост при дворі. Могутній Вазір Ваджіда Алі-шаха, Алі Накі-хан, був представлений королю куртизанкою Вазіран, вона і вмовила правителя доручити Накі-хану нагляд за будівництвом палацу Кайсарбаг. Іншій таваїф – Хайдарі – той же Ваджід Алі-шах презентував головний телескоп обсерваторії. Куртизанка Чунавалі Хайдар була довіреною особою благочестивого короля Амджада Алі-шаха, бо чудово виконувала поминальні плачі – науха: в траурні ночі мухаррама король проводив довгі години в її суспільстві, слухаючи спів марсій і заливаючись слізьми. «Своїм читанням марсій я здобула популярність, – каже одна з літературних героїнь-куртизанок, – давно вже ніхто не пам’ятав такого виконання… Сам владика всесвіту (тобто Ваджід Алі-шах) похвалив моє виконання поминальних плачів. Кожен мухаррам я отримувала чимало подарунків від шахського двору».

Самою запаморочливою була кар’єра лакхнауської куртизанки Джаран-баї. Вона не блищала особливими талантами, але володіла воістину казковою красою. Вона настільки полонила серце велелюбного Насіруддіна Хайдара, що він ввів її в свій гарем і зробив коханою дружиною. Для колишньої куртизанки був побудований палац, названий її новим ім’ям – Кудс Манза, частина великого комплексу Чхаттар Манза. Літератор пише: «Коли ж серце його підкорила Кудс Махал, то повелитель райську обитель для неї створив. Він побудував настільки прекрасний палац, що, запалився до нього пристрастю, закружляв небосхил». Вплив Кудс Махал на короля турбував «європейське лобі» – і в 1834 році красуня раптово померла від отрути, на три роки випередивши чоловіка, якого спіткала та ж доля.

Бегам Мир Хасан Алі згадує, що головним ювеліром двору був брат і клеврет Кудс Махал – Мир Гоухар. Професія ювеліра була кастовою, значить, і Кудс Махал швидше за все належала до мусульманської касти ювелірів – маніхарів. Чунавалі Хайдар, як випливає з її прізвиська, вийшла з касти чунапазів, що займалися випалюванням і продажем вапна. Жінки цієї касти – чунавалі, або чунапазні – часто ставали куртизанками. З касти ткачів – дхулаха походила поетеса Джад-дан.

«Батько мій,
ти прядеш
кольорові нитки.
Дай мені їх,
щоб обплутати серце одного», – писала вона у своїх віршах.

Прізвиськом Хайдарі (тієї, що любила грати з телескопом) було «Бхатхіярі-е хусн» – «господиня готелю краси», що вказувало на її зв’язок з авадхською кастою бхатхіяра – власників караван-сараїв. Нарешті, Чоудріян Хайдар-джан вела свій рід або від сільського старости, або від старшини якогось ремісничого цеху (Чоудхрі). І все ж у середовищі таваїф переважали ті, для кого найдавніша професія була кастовою. Їх збірною назвою було слово «патурі» – куртизанка, повія. Їх називали «царицями базару», маючи на увазі їх продажність. Жадібність патурі часто висміювалася в епіграмах і приказках. «Щоб підійти до патурі, треба вміння: побільше грошей і сорому поменше. Однією рукою вона за шию обнімає, іншою – знімає з шиї намисто», – писав поет.

Більшість перших актрис придворного лакхнауського театру належало до стану патурі. На відміну від «парданішін» – затворниць, чиє монотонне існування за пардою гарантувало їм спокійну і гідну старість, вік таваїф був недовгий, а кінець його – непередбачуваний. Найбільш заповзятливі з таваїф до старості ставали «господинями» домів в «веселих» кварталах; інші, багатші, жертвували своє багатство якому-небудь даргаху і щосили замолювали гріхи; треті, бідніші, знаходили престарілих шанувальників, і тоді говорилося, що така таваїф коханця «на савані провела», тобто примудрилася звалити на нього вантаж похоронних витрат.

Думка про смерть у злиднях переслідувала куртизанку все життя… «Для танцівниці старість суцільне пекло, – міркує письменник. – Погляньте на жебраків бабусь, які туляться в глухих закутках Лакхнау. Розпитайте їх – майже всі скажуть, що вони колишні танцівниці… Раніше, куди б вони не йшли, їх проводжало безліч очей, а тепер ніхто на них і не гляне».

Анексія феодальних князівств і розпад придворної культури в кінці XIX – початку XX століть, здавалося, знищили інститут таваїф. Однак у зміненому вигляді він продовжував існувати. Підтримка згасаючої професії прийшла з комерційного театру парсів. Лакхнауські куртизанки, вірніше, ті з них, хто володів голосом і сценічними даними, поповнили театральні антрепризи Дакки і Бомбея.

Спочатку вони виконували як жіночі, так і чоловічі ролі, а потім стали грати у виставі разом з акторами-чоловіками. З театру дочки і внучки таваїф органічно перекочували в новий вид видовищного мистецтва – кінематограф. Одна з оповідачок в романі Куррат ул Айн-Хайдар «Хоровод весни», дочка танцівниці, розповідає: «бомбейські режисери і продюсери сходили з розуму, щоб роздобути у свої трупи нащадків лакхнауських таваїф. Вони-то і принесли з кіно витончений лакхнауський стиль, ніжний смуток і тугу про втрачену «обитель щастя». Ігровий майданчик змінювався, але пісні, танці, манера виконання залишалися тими ж до кінця 1930-х років, коли театр парсів помер, а кіноестетика модернізувалася.

Стиль життя театральних актрис і перших кіногероїнь багато в чому нагадував уклад таваїф: нав’язлива увага «меценатів» і презирство «порядних» людей; пошуки багатого покровителя і прагнення «зібрати на саван»; позашлюбні діти і опіка «друга» в особі партнера або режисера. У нові часи, в новому Лакхнау, спадкові куртизанки зазнали еволюцію. Вони, у всякому разі, найбільш яскраві і талановиті, постають у новому обличчі. Дочки і внучки мерзенних патурі перетворилися в еліту, багатством і популярністю значно перевершуючу всі інші обрані кола індійського суспільства, – в еліту кінозірок.

Автор: Анна Суворова.