Щорічно напередодні Великого посту (як якби інших постів – Успенського, Петровського та Різдвяного – взагалі не існувало) цікаві громадяни, які бажають долучитися до Церкви, волають до священнослужителів і взагалі до знаючих людей: «Що таке піст? Як треба постити? Що можна куштувати?» І на питання ці батюшки вкупі з їх добровільними помічниками з числа мирян терпляче пояснюють, що піст встановлений для приготування до великого свята Пасхи і що стриманість (що виявляється не тільки в їжі, але і, крім іншого, в подружніх стосунках) має поєднуватися з посиленим відвідуванням богослужінь.

Тут майже кожен неофіт почне шукати поважні причини, в силу яких він позбавлений можливості повноцінно постити. Гриби і журавлина тепер в ціні ананасів, а від однієї картоплі тільки пузо виросте. В церкву ходити ніколи, бо працювати доводиться до знемоги. А дружина – невіруюча, піди поясни їй про стриманість…

«Ну що ж, – поспішать погодитися батюшки і катехити, – воно звичайно, таке настало життя, що важко, дуже важко всі ці церковні правила дотримуватись: для інших часів вони були писані, коли і люди були богатирі – не ми!.. Але все-таки ви, дорогі віруючі і невіруючі, не дуже впадайте у відчай, справа ця поправима. Тому що тут головне – навіть не всі ці правила, а духовне, символічне значення посту. Головне – це тримати себе в смиренному перед Богом положенні і думати про власну неміч перед обличчям Всемогутнього!»

І ось починають наші громадяни постити… зі смиренням. З’їв котлетку – і про неміч свою подумав. Викурив на сходах цигарку, стомившись від роботи, – і змирився. «Помив» своєму ближньому кістки – і з жалем серця, з глибини душі, зітхнув: «Господи, прости нас, грішних!»

Втім, є й інші, які постять, іншого сорту. Вони ночей недосипають, шматка недоїдають, вигляд мають виснажений і скорботний. І один тільки погляд на настільки ревного прихожанина виробляє благотворний вплив на глядача: ще існують, виявляється, такі подвижники! А самі вони, подвижники, дивляться на грішний світ світло-сумним і жалісливим поглядом: мовляв, гуляйте-гуляйте, миленькі, ось вже на тому світі то, іроди, нагуляєтесь…

І ось, оцінюючи всю цю скорботну великопісну картину, засумує якась людина і кричатиме до Бога: «Так де ж, Господи ти Боже мій, є милостиві приклади?!» І не знайде їх…

І все-таки: чи потрібно постити? На жаль, на питання це кожен змушений відповідати сам. Тому що міра посту визначається мірою віри. Або, простіше кажучи, мірою любові. А для того щоб з’ясувати, яка вона – любов, що лежить в основі християнського світогляду, вдамося до дещо ризикованого на перший погляд методу аналогій.

…Згадайте, дорогий читач, свою давню (а для кого – і недавню) юність. Згадайте, як сиділи в кріслі, відвернувшись обличчям до стіни. Ви не робили уроків, ви не хотіли їсти, і навіть весняне сонечко не манило вас на вулицю. Ви були закохані. «Що ж, – скаже збентежений читач, – все це, може, й було, але то – дрібниці, а Піст – це таке… велика подія, що наближає нас до… самої вічності!» Але Піст – це не стільки знаменна дата нашого культурно-історичного календаря, пам’ятати про яку варто всякому, скільки час сугубої, зосередженої, самодостатньої і самоцінної любові, але саме вона, любов, те саме і тому вищеописане, сумне почуття юності, над яким ми схильні – у міру дорослішання – поблажливо сміятися. І дарма.

«Скажіть мені, дочки єрусалимські, де мій коханий?» – плакала невтішна Суламіф, бігаючи по сонним вулицями нічного міста. І ось цим-то самим питанням пояснюється і обіймається все, заради чого, власне, і встановлений Піст. Тому що Постом Церква більше говорить про те, що… «Він залишив мене, і я не знаходжу Його!». Або, якщо звернутися до Євангелія: «Боже мій, Боже мій, навіщо Ти мене покинув?» А якщо тільки це питання займає наш розум, переповняючи серце, то що нам до всього іншого?

Що нам до того, «як облаштувати країну», куди вкласти свої гроші і куди б піти розважитися? (До речі сказати, забороняючи Постом влаштовувати всілякі розважальні заходи, Церква чинила так не для того, щоб позбавити бідну людину радощів життя. Мета була прямо протилежна – довести єдину в світі справжню радість любові до Бога до максимальної концентрації.)

… А якщо вас хвилює тільки те, що Він – джерело Любові і сама Любов – вас залишив, то, сумуючи про це, сумуючи про свою самотність без Бога, ви будете шукати Його, як шукала Суламіф Соломона, – шукати майже безнадійно, майже безглуздо, майже невтішно… Ви будете вслухатися в невиразне дяківське бурмотіння; ви будете вдивлятися в сутінок храму, ледве освітленого самотніми свічками; ви будете відчувати «духовну спрагу», не насичуючись тим, що доставляло вам звичайну насолоду; ви і без всяких священицьких заборон не станете ходити туди, куди перш ходити було цікаво; ви з досадою відкинете від себе книги, що доставляли вам перш невимовне інтелектуальне задоволення. І душа ваша буде, за словом псалмоспівця, «яко душа безводна» висихає без життєдайної вологи Його слів; і голод ваш небесний не відвернеться нічим, крім тієї таємничої трапези, яка викладається нам у таїнстві Євхаристії.

Словом, Великий піст, встановлений на згадку сорокаденних мандрів Христа по пустелі, – це Сорокаденна розлука, винуватцем якої є сама людина, що порушила клятву вірності, яку вона в таїнстві хрещення дала Богу, – дала, але порушила своїм гріхопадінням. Втім, якою би томливою і тяжкою не була сама розлука, вона виправдана і звеличена прощенням і примиренням, що засвідчує Великоднем. Все ж інше, про що в застосуванні до Посту кажуть розумні і ґрунтовні церковні керівництва, це лише зовнішнє вираження, дисциплінарні форми та естетичні одежі Любові як такої. І якщо немає Любові, якщо не через що бігти Суламіфі «по табору вулиці темної», то все інше – те, що становить чудовий великопісний антураж, – це не більше ніж одяг цнотливого Йосипа, який залишиться в руках цікавої публіки – тієї самої перелюбної дружини Потіфара, про яку оповідає Старий Завіт.

«Настільки багато в наших церквах пояснюється символічно – як цікаві, мальовничі і забавні звичаї і традиції… що все важче стає розрізняти за цим релігійним фольклором глибокий і серйозний зміст релігії», – писав протоієрей Олександр Шмеман у своїй книзі про Великий піст. Отже, залишивши «релігійний фольклор» на відкуп допитливим, покличемо про те, що покинув нас Бог і не знають дочки єрусалимські, де Його… І тільки тоді животрепетне питання про те, «що таке піст», буде вирішуватися вже зовсім-зовсім по-іншому.

Автор: Ольга Газізова.