Дія механізму витіснення пам’яті описана в двох найвідоміших російських романах. Фрейд, який любив посилатися на художню літературу, не звернув чомусь уваги на ці епізоди, хоча обидва романи читав. Пройшли повз них і його послідовники. Тим часом епізоди для теорії забування абсолютно хрестоматійні. Коли читаєш «Ідіота», каже письменник і літературознавець Олександр Мірер, в голову мимоволі закрадається «дитяче» питання: чому князь Мишкін, такий розумний і тонкий, не побоявся неминучого кінця, знаючи про готовність Рогожина до вбивства і про безумну вдачу Настасії Пилипівни, чому не відвіз її кудись подалі від Рогожинського ножа? Адже йому було два попередження.

Незабутня сцена в будинку Рогожина, коли той говорить Мишкіну, що ненавидить його як щасливого суперника і причину всіх своїх нещасть. Мишкін, дає він йому зрозуміти, пов’язав своє життя з двома божевільними: від нещасного кохання одна готова до смерті, інший – до вбивства. «Та тому і йде за мене, що напевно за мною ніж очікує», – говорить Рогожин про Настасію Пилипівну. Очікувати ножа повинен і князь, тим більше що ніж, недавно куплений Рогожиним, вже з’явився на сцені. Князь машинально бере його зі столу, Рогожин вириває його з рук князя. Далі йде докладний опис ножа з усіма його деталями – формою ручки («з оленячим держаком»), формою леза, розмірами, з вказівками на те, що ніж новий, садовий.

Будь Настасья Пилипівна на місці князя, Рогожин, ймовірно, з болісною насолодою спостерігав би, як вона грає ножем. Але тут дію, що символізовано ножем звернено на Мишкіна. Тому Рогожин в замішанні і все зростаючому роздратуванні. Для нього вбивство Настасії Пилипівни допустимо, а вбивство князя – тяжкий гріх. Він бореться зі своєю тягою до цього гріха, ніж і видає себе з головою. Він міняється з Мишкіним хрестами, підводить його до своєї матері під благословення, кричить істерично: «Так бери ж її, коли доля! Твоя! Поступаюся!..» Але перед тим, «дивно засміявшись», бурмоче двозначну фразу: «Либонь! Я хоч і взяв твій хрест, а за годину заріжу». А чи не за годину?

Це і є перше попередження. А друге – вже не попередження, а замах на життя князя. Переслідуваний Рогожиним, Мишкін бродить по Петербургу, то і діло повертаючись до «раптової ідеї», «від якої йому хотілося відв’язатися», до «нашіптування демона», «цьому низькому передчуттю». Про «ідею» майже нічого не сказано, але ми знаємо, що це думка про смертельну небезпеку, що нависла над князем. Не сказано ж тому, що він сам щосили відбивається від «цинічно відвертого припущення», що Рогожин вирішив його вбити.

Колообіг думки навколо «ідеї» супроводжується кружлянням в просторі навколо «вікна однієї лавки», в якому був виставлений якийсь «товар». Спочатку Мишкін і лавку-то не може назвати своїм іменем – тільки «одна лавка». Лише через кілька годин у його мозку складається «лавка ножовщика». Він бачить у вікні ніж, але назвати його в своїх думках не в змозі. Подібно хворому амнестичною афазією, при якій через мозкові порушення втрачається пам’ять на назви предметів, але не на їх призначення («Дайте мені те, що пишуть», – говорить такий хворий, а музей, наприклад, називає «місцем, де розвішані картини»), Мишкін громадить евфемізм за евфемізмом: «товар», «річ», «річ у шістдесят копійок сріблом», «в шістдесят копійок один предмет з оленячим держаком». Але слово «ніж» не спадає йому на пам’ять. Думка наштовхується на бар’єр, на табу і перетворюється в самозвинувачення, на «ницість з мого боку…».

Навіть коли в готельному підворітті Рогожин заносить над Мишкіним ніж, той не впізнає знаряддя вбивства: «Права рука його піднялася, і щось блиснуло в ній», – не «предмет», не «річ», а чиста абстракція: «щось». «Ідея» отримує остаточне підтвердження, а він кричить: «Парфен, не вірю!» І він дійсно не вірить. Не вірить тому, що вірити не хоче, а не хоче тому, що не життя своє захищає, а душу свою, «думку про себе». Для таких натур, як Мишкін, це дорожче життя.

Блукаючи по Петербургу в день замаху, Мишкін вимовляє про себе свій символ віри: «Співчуття є найголовніший і, може бути, єдиний закон буття всього людства». Це не гучна фраза, а виражене в словах уявлення князя про самого себе. Князь – альтруїст до мозку кісток, для нього (так само, як згодом для булгаковського Га-Ноцрі) і останній лиходій – «добра людина». Чи можна любити людину, яку вважаєш поганою? Ні, звичайно, а князь хоче любити всіх, співчувати всім, інакше й жити не варто. Що ж говорити про Рогожина, якого він вже полюбив, до якого прив’язався всією душею?

Але Мишкін настільки вже прямолінійний. Він знає, що у світі існує зло, і мучиться від цього. З особливим запалом обговорює він з людьми «трактирні чутки» і газетні репортажі про вбивства, намагаючись знайти їм «раціональне» пояснення. Вбивство завжди було для нього привабливою темою («больовою точкою психіки», висловлюючись сучасною мовою). Тому-то він і кидається в тривозі по місту. Раптово перед його уявним поглядом з’являються палаючі очі Рогожина, і ми бачимо, як витіснення слабшає, рухається назад, як слова-заступники в думках князя стають прозорішими, предмет знаходить «оленячий держак». Тривога стає нестерпною: «О, що за день! О Боже, який жах!» На підмогу витіснення поспішає раціоналізація – ще один спосіб психічного захисту. Загроза все-таки не зовсім певна: «Але хто сказав, що Рогожин вб’є?» І правда, ніхто не сказав. Ні, думати про нього погано не можна, це низько, нелюдяно, злочинно. Гірше, ніж хотіти вбивства.

Звинувачуючи Рогожина, він знищував свою душу. Але чи можна не звинувачувати його? Виходу немає, коло замикається. Він мало не бажає тепер смерті сам – щоб передчуття виправдалися. Легше вмерти, ніж опинитися винним у несправедливих підозрах… Надії немає ні на що, він жадає лише ясності. Побачивши тінь Рогожина в підворітті, він вже не відвертається від витісненого вигляду вбивці, як це було всього годиною раніше, але, кричачи про себе «Зараз все вирішиться!», кидається вперед, нехай під ніж, але щоб все скоріше вирішилося. Витіснення робить останню спробу врятувати світ князя – як тільки він переконується, що Рогожин дійсно хоче його вбити, «предмет з оленячих держаком» негайно перетворюється на «щось». Неясно йому ще, неясно! Звідси і порив повернути Рогожина до світла і цей крик «Не вірю!».

На думку Олександра Мірера, відмовляючись бачити в Рогожині вбивцю, Мишкін як би дозволяє йому наступне злодіяння – вбивство Настасії Пилипівни. Але не будемо заходити так далеко. Нам зрозуміло, що ні її він не міг нікуди відвезти, ні залишитися в здоровому глузді після її вбивства. Світ його звалився, душа розпалася: механізм витіснення більше не працював.

ПОСТРІЛ НА СМОЛЕНСЬКІЙ ДОРОЗІ

Князь Мишкін – чистісінька душа, Божий чоловік, але все-таки чоловік нездоровий, розумом неміцний; дивно, що психіка його так потребувала захисту? Але ось ще один позитивний герой літератури – П’єр Безухов. Особистість теж непересічна, розумний, добрий, чуйний, рвучкий, в міру нескладний, але разом з тим фізично міцний… В щасливу пору нашого нескінченного дитинства вважалося, що в ньому втілилися деякі ідеали Толстого. Чи це не в ньому, а в Левині? Неважливо. Ми любили П’єра і були чимало шоковані, коли одного разу він постав перед нами в образі Генрі Фонди. От було суперечок тоді!

А чого було сперечатися? Краще б згадали, як П’єр разом з іншими полоненими бреде по Смоленській дорозі. Платон Каратаєв, в образі якого теж втілені якісь ідеали, важко хворий, справи його кепські, його ось-ось пристрелять, як вже більше сотні пристрелили перед тим, хоча П’єр примудрявся не бачити й не чути цього, поглинений всякими заспокійливими думками. Чим більше слабшав Каратаєв, тим більше П’єр уникав його: від хворого йшов якийсь запах. Ось і зараз, в останні хвилини:

«Каратаєв дивився на П’єра своїми добрими круглими очима, оповиті тепер сльозою, і, мабуть, кликав його до себе, хотів сказати щось. Але П’єру занадто страшно було за себе. Він зробив так, як ніби не бачив його погляду, і поспішно відійшов».

Читаємо далі:
«Коли полонені знову рушили, П’єр озирнувся назад. Каратаєв сидів на краю дороги, у берези, і два французи щось говорили над ним. П’єр не озирався більше. Він ішов, кульгаючи, в гору. Ззаду, з того місця, де сидів Каратаєв, почувся постріл. П’єр чув виразно цей постріл, але в ту ж мить, як він почув його, П’єр згадав, що він не скінчив ще розпочате перед проїздом маршала обчислення про те, скільки переходів залишалося до Смоленська. І він став рахувати. Два французькі солдата, з яких один тримав у руці зняту димлячу рушницю, пробігли повз П’єра… П’єр подивився на солдата і згадав про те, як цей солдат третього дня спалив, висушуючи на багатті, свою сорочку і як сміялися над ним. Собака завила ззаду, з того місця, де сидів Каратаєв. «Яка дурна, про що вона виє?» – Подумав П’єр».

Воістину до цього графа більшого фрейдиста в літературі не було! І як ми цього раніше не помічали? Теж все обчислювали, скільки було переходів, та хто краще втілює наш ідеал…

Автор: Сергій Іванов.

P. S. А вообще загадочной бывает наша память. Бывает запоминаем какие-то отдаленные вещи, например, то, как выглядела инсталляция Grohe в таком-то помещении, зато что-то, произошедшее с нами недавно, не помним.