Думка, яка осяює обличчя іншої людини, це не тільки думка про — репрезентація, але відразу й думка для, небайдужість до свого ближнього, яка порушує рівновагу спокійної й незворушної душі чистого знання; усвідомлення свого ближнього в його унікальності, якої не може осягти знання, підхід до незнайомця як до істоти близької тобі й так само, як і ти, унікальної. Я кажу про саме обличчя, поза будь-яким окремим виразом, що його воно може мати, про обличчя, сховане під всяким виразом, тобто про обличчя в усій його голизні.

Обличчя не так розкриває таємницю, як виставляє оголеним щось безборонне, виявляє його таким, як воно є, неприкрашеним, як сама смерть. Надзвичайна безоборонність чогось унікального, безоборонність незнайомця. Голизна чистої експозиції полягає в тому, що це не стільки нове усвідомлення добре відомого, яке розкрилося в істинному світлі, скільки форма вираження, першомова, заклик і виклик.

Обличчя не єдиний засіб такого вираження. В романі Василя Гроссмана “Життя і доля” ( частина третя, розділ 23) описується візит до московської Луб’янської тюрми родин, дружин і родичів політичних в’язнів, всіх, хто прийшов по новини. До віконця вишикувалась черга, черга, де кожен бачить тільки спини людей попереду. Жінка чекає своєї черги: “вона ніколи не гадала, що людська спина може бути такою виразною і може так яскраво передавати стан душі. Коли люди наближалися до віконця, вони якось особливо витягували свої спини та шиї, лопатки піднятих плечей стовбурчились, наче були на пружинах, і здавалося, ніби самі плечі кричать, плачуть і ридають”. Цим передається надзвичайна безоборонність тих людей, а також спокій, що йде від усвідомлення цього.

В такій абсолютній щирості обличчя та в його виразі містяться виклик і благання, звернені до глибини мого власного “я”. Така виняткова щирість припускає право на мене. Звернене до мене прохання є тією конкретною умовою, за якої це право чогось та варте. Це виглядає так, як би невидима смерть, перед лицем якої стоїть ця людина, була моєю справою, як би ця смерть стосувалася мене самого. Завдяки цьому нагадуванню про мою власну відповідальність, що читається в обличчі того, хто благає, незнайомець стає моїм ближнім.

Виходячи з цієї щирості обличчя іншої людини, я написав колись, що воно, це обличчя, у своїй вразливості й безоборонності є для мене водночас спокусою вбити й закликом до миру — “Не вбий”. Це обличчя, яке мене вже звинувачує і мене підозрює, водночас уже чогось вимагає, чогось благає від мене. У цій щирості виразу, наказу й виклику полягає право людини, право давніше, аніж будь-який дарований титул чи будь-яка заслуга. В моїй близькості до ближнього і в обіцянці миру, яку вона дає, полягає моя відповідальність за когось іншого, неможливість залишити його наодинці перед лицем таємниці смерті. Коли говорити конкретно, це призводить до готовності вмерти задля нього. Такої межі сягає мир з іншою людиною. В цьому — серйозність любові до ближнього, любові самовідданої.

Мир, осягнений любов’ю до свого ближнього, не є затишком, що утверджує нашу самосвідомість. Радше він становить собою постійний виклик самосвідомості, її необмеженій свободі та силі.

Автор: Еманюель Левінанс.