Питання, винесене в заголовок статті, може викликати здивування: засудження Ісуса Христа на розп’яття описано в Євангеліях досить докладно, незліченну безліч разів витлумачувалося в богословській літературі і в проповідях священиків. Що ж нового тут можна сказати? Але, виявляється, професійний погляд юриста в змозі виявити в цій проблемі незвичайні аспекти.

«Вислухайте братів ваших, і судіть справедливо» – такий наказ суддям був даний ще в Старому Завіті (Втор. 1, 16). Неправедного ж суддю чекає інший, Вищий Суд: «Не суди перекручено (…), бо Я не виправдаю несправедливого» (Вих. 23. 6, 7); «Веселість несправедливих коротка» (Іов. 20. 5).

У Святому Письмі говориться про відплату за добро і суворому відплату за невиконання заповідей Господніх не тільки на Небесах, а й на Землі. Виконання цієї складної і відповідальної місії покладається на «Божих слуг», в числі яких в першу чергу можна назвати суддів. Пропонуючи – вже в старозавітну епоху – в якості вихідної заповіді «Люби свого ближнього, як самого себе» (Лев. 19, 18), Біблія вимагає поваги навіть до особистості злочинця.

Існували спеціальні встановлення, які охороняли – відповідно до принципу презумпції невинуватості – честь і саме життя підозрюваного в скоєнні злочину. Для осіб, які вчинили вбивство з необережності, були передбачені шість особливих міст, куди їм пропонувалося терміново вийти, тому що «розсудить громада … І громада визволить убійника з руки месника …», «перш, ніж він постане перед суспільством на суд» (Чис. 35, 24, 25; 35, 12), оскільки лише суд міг визнати вину людини.

Кримінальне судочинство, згідно з біблійними канонами, будувалося на суворому дотриманні закону. При цьому велике значення надавалося професійним і моральним якостями судді: він повинен був володіти мудрістю, смиренням, богобоязливістю, правдолюбством, людяністю і хорошою репутацією. Особливе значення приділяється в Біблії безкорисливості судді. Порушення закону з корисливих мотивів вважається в Біблії тяжким злочином: «Не викривиш законів і не візьмеш підкупу… Правди, правди шукай, щоб жити…» (Втор. 16, 19, 20).

Як відомо, в кримінальному судочинстві всіх часів далеко не останню роль відіграють показання свідків. А в біблійні часи, коли практично були відсутні науково-технічні засоби перевірки звинувачення, свідкам відводилося особливе місце. Як свідок брехливий розцінювався як тяжкий злочин; не випадково в числі десяти заповідей ми читаємо: «Не свідчи неправдиво проти ближнього твого» (Вих. 20, 16). Божий закон попереджає: «Судді повинні добре дослідити, а ось свідок неправдивий той помилковий, то зробите йому так, як він замишляв був зробити своєму братові …» (Втор. 19, 18, 19).

Особливе місце в Біблії з позицій моральних основ правосуддя займають євангельські сюжети, пов’язані з судом над Ісусом Христом. Розслідування у справі Ісуса і винесення йому вироку здійснювалося Синедріоном – верховним судом Іудеї, а потім прокуратором Понтієм Пілатом, представником римської наглядової влади. Згідно з християнською традицією, «Преторія Пілатова могла служити притулком невинності людської, але не могла вмістити правди Божественної…».

Вже з перших євангельських рядків, присвячених суду над Ісусом, відчувається атмосфера несправедливості і початкової заданості неправосудного вироку. Треба, правда, відзначити, що «добрими намірами члени Синедріону пропонували досліджувати справу Ісуса за законами, вислухати Його вчення і докази і потім розсудити про Нього неупереджено». Однак політичні міркування повернули суд спочатку в бік порушення судової процедури, а потім і винесення несправедливого вироку.

Незважаючи на те, що закон іудейський забороняв таємні допити підсудного в приватному будинку, Ісуса Христа привели і допитували спочатку в приватному будинку первосвященика Анни, а потім в будинку первосвященика Каяфи. Збори синедріону були незаконними також за часом і за місцем: Синедріон мав збиратися вдень і притому в приміщеннях храму, а не в приватному будинку.

У справі Ісуса брало участь чимало лжесвідків. Багато вони наговорили на Нього неправди, але не могли сказати нічого, за що можна було б засудити Його на смерть. Ось одне з лжесвідчень: «Він говорив: Я можу зруйнувати храм Божий, і за три дні збудувати його». Ці свідчення не відповідали дійсності; але навіть якщо б вони і були правдиві, такого звинувачення було недостатньо, щоб засудити Христа на смерть. Тоді первосвященик задає Йому питання: «Заклинаю Тебе Живим Богом, щоб нам Ти сказав, чи Христос, Син Божий?» На це Христос відповів: «Ти сказав; навіть повім вам: відтепер ви побачите Людського Сина, що сидітиме праворуч Сили Божої, і на хмарах небесних приходитиме».

При цих словах Каяфа, невіруючий саддукей, розірве свої одежі і вигукне: «На що нам ще свідки потрібні? Ось, тепер ви чули Його богохульство. Як вам здається?» – «Повинен смерті», – відповіли члени Синедріону (Мф. 26, 61-66; Мк. 14, 53-65; Лк. 22, 63-71; Ін. 17, 12-15, 19- 24).

Так було винесено перший неправосудний вирок. Вирок Синедріону міг бути приведений у виконання тільки після затвердження його Римським правителем в Юдеї – таким був закон. Тому Синедріон мав представити підсудного на суд претора Понтія, на прізвисько Пілат. Тільки він був правомочний віддати обвинуваченого смерті, призначити йому інше покарання або повністю звільнити його від покарання. Так і було зроблено.

Досліджуючи докази провини Ісуса Христа, Понтій Пілат особисто допитує Його і свідків і приходить до висновку про повну Його невинність. Вийшовши до народу, він оголошує: «Я ніякої провини не знаходжу в цій людині». Але народ був незадоволений таким рішенням. Шалена натовп кричав: «Розіпни Його, розіпни!» «Умивши руки», Пилат поступився натовпі (Мф. 26, 22-24)…

На жаль, в рамках цієї скромної статті неможливо детально відтворити і досить глибоко проаналізувати всі обставини, пов’язані з Голгофою Ісуса Христа, і тим більше всі існуючі варіанти тлумачення цих подій. Безперечно, однак, те, що і після двох тисячоліть мудрість Біблії залишається нескінченно привабливою і глибокою – в тому числі і для сучасної юридичної думки.

Автор: Москалькова Т. Н.