«Джоконда» … Цей шедевр протягом сотень років привертає до себе загальну увагу. Таємниця, якою він оточений, немов озон, – їм неможливо надихатися, або музика – нею неможливо наслухатись. Мінлива в своїй сталості, постійна у своїй мінливості, вона як би випала з часу і перебуває незалежно від нього. Вічним, неминущим віє з її фантастичних вершин. Але як не приваблива холодна містика зображених на ній гір, печер і заток, не в ній загадка. Що ж тягне до «Джоконди» серця? Чому розбурхує вона уми? Чому покоління за поколінням йдуть до цієї картини як би на поклоніння? Адже не одна тільки легенда кличе їх.

Ще сучасники Леонардо намагалися розгадати таємницю Джоконди. Багато хто бачив портрет ще в майстерні художника, але хто зображений на полотні, дізнатися так і не змогли. Вазарі своїм відомим описом тільки додав плутанини. За його словами, Леонардо зобразив дружину флорентійського купця Дель Джокондо Мону Лізу в образі Весни. Однак і побіжного погляду на картину досить, щоб зробити висновок: біограф мав на увазі якийсь інший твір Леонардо, може бути, «Коломбіну», що зараз знаходиться в Ермітажі. До речі, в описі творів Леонардо за часів його служби при дворі короля Франциска I саме ця картина значиться як «Портрет флорентійської дами»…

Однак будь-який портрет – це зображення конкретної людини. І звичайно, він був би неодмінно впізнаний своїми сучасниками. Якщо це була Джоконда з Флоренції, навіщо б їм губитися в здогадах? Та й сам художник навряд чи став би зберігати замовний портрет чиєїсь дружини або вдови і, постійно вдосконалюючи його, возити з собою, як святиню. Навіть якби це був жарт з перевдяганням, автопортрет в жіночому вигляді, як вважає американська журналістка Олена Шварц.

Безперечно, Леонардо любив містифікації і всілякі шаради. Але значущість змісту, потужний заряд духовності картини якось не в’яжуться з думкою про трюкацтво. Взагалі мистецтво Леонардо – містичне, глибоке – строго вивірене і зважене. З пантелику збиває те, що іноді виходить за грань його творчої волі. Так, багатьом здається жахливо грайливим і хижим його Іоанн Хреститель. Але в тому-то й полягає чарівність леонардівського генія, що відкриті ним безодні і висоти часом не вивірені ніякою алгеброю. Геній Леонардо ширяв над ремеслом.

Важко розглянути, що відображає поверхню води, поки не вляглося хвилювання. П’ятсот років – термін чималий, щоб дзеркало заспокоїлося і прояснилося. Багато інтуїтивно давно зрозуміли, до кого звертають вони свої погляди і серця.

«Ти розкажеш про обличчя», – колись написав Леонардо. І обличчя на картині «Джоконда» нами виявиться.

Нечисленний цикл Мадонн Леонардо вибудовується в його спадщині вельми послідовно, відповідно до його мінливого світогляду і зростаючої майстерності. Вони, за винятком «Мадонни в скелях» і «Поклоніння волхвів», найближче до жанру портрета і постають як би в розвитку, тяжіючи до зовнішньої простоті і до зростаючої духовної глибини. Поступово образ Діви Марії знаходить у Леонардо все більш універсальний характер, не втрачаючи при цьому жіночності і теплоти. У його Мадоннах багато світського, але всім їм властива майже іконописна доступність.

Саме це, а не горезвісна загадковість, тягне паломників до Джоконді. Хоча що може бути загадковіше доступності ікон? Вже зовнішню схожість Джоконди з іншими Мадоннами Леонардо дозволяє логічно вписати її в їх коло.

Безброві, з вислизаючою посмішкою, оточені незвичайним пейзажем, вони виявляють деяку єдність деталей. Навіть в одязі Джоконди збережені елементи плаща – неодмінного атрибута шати Марії. Три перлини, які зникли в остаточному варіанті, теж легко співвідносяться з християнською символікою. Колись зелений колір сукні цієї немолодої жінки – не що інше, як символ вічної юності Діви Марії, з якої сталося диво з волі Бога. І звичайно, пейзаж, завжди характерний пейзаж, що відображає космічність того, що відбувається, – всі ці повітряні галереї, небесні вікна, скелясті гори.

Тільки світла чарівність ранніх Мадонн поступається в «Джоконді» почуттю самотності і втрат. Це портрет Діви Марії на останньому відрізку її життєвого шляху. Він завершує сюїту Мадонн. Немає більше поділу на божественне і людське. Тому і пейзаж стає зовсім фантастичним, майже неземним. І анітрохи не дивно, що посмішку Марії неможливо описати словами, як і розповісти про те, що вже «не від світу».

Немає нічого неймовірного в тому, що в цьому портреті шукали і знаходили чиїсь конкретні риси – самого Леонардо, його матері, його сучасниць. Суперечливість образу Джоконди очевидна. Схоже, все це – наслідок художнього методу Леонардо, його принципу відбору. «Дивись, щоб зібрати багато частин прекрасних облич…», – рекомендує він своїм учням.

І якщо у Джоконди очі Леонардо, ми можемо припустити, що це очі його матері. (Фрейд, до речі, писав, що у Джоконди очі материнські.) Але це швидше відноситься до «збирання облич», а значить, шукати реальні прототипи не має сенсу. Набагато важливіше, що існує певний зв’язок, схожість між Христом «Таємної вечері» і Джокондою. У всіх Мадонн Леонардо багато спільного з виглядом Христа. Особливо помітна ця подібність в «Поклонінні волхвів» – у Марії той же нахил голови і малюнок очей. Щось з перерахованого вище є і в Джоконді. Простежується така залежність: дотримуючись об’єктивного закону природи при створенні образу Христа, Леонардо, природно, співвідносив його з тим образом Діви Марії, який визначився у нього на той час. Коли ж Леонардо писав портрет Джоконди, він, звичайно ж, з урахуванням попереднього досвіду, орієнтувався на образ Христа.

Хто знає, може, Леонардо нічого і не вигадував. Просто прочитав якось у Данте:

Тепер поглянь на ту,
чий лик з Христовим
Всього сходнею…
(Рай. Пісня 32, ст. 85-86)

Чи не в цих рядках зерно задуму, що дав настільки незвичайні плоди? Чи не так було і у випадку з «Таємною вечерею», коли імпульсом до створення знаменитої композиції послужив один рядок з Євангелія від Іоанна? Хто знає, чи так однозначно було б тлумачення фрески, якби не впиши Леонардо цього рядка в свій зошит… Так розмова про прояснене дзеркало веде нас до витоків.

Леонардо розумів, що його створіння виходить за рамки канону. Але не в його звичаї було пояснюватися з сучасниками. Навколо картини дуже скоро виник ореол таємниці. Великий художник з властивою йому усмішкою не перешкоджав цьому.

Автор: В. Макаров.