Перш ніж віддатися тілу, душа прислухається до божественної гармонії, і через це вже навіть після втілення, чуючи звуки, що найкраще зберегли божественний слід гармонії, вона щоразу їм радіє, бо ж вони нагадують їй про божественну гармонію, до якої вона прагне, з якою зливається і яку поділяє так, як тільки це можливо”. Ця цитата із твору сирійського філософа Ямвліха “Єгипетські таємниці” дає змогу включити питання релігії в коло ширшої проблематики зв’язків між ритмом та культурою. Ще раніше Платон у дискусії про поетичне натхнення говорив про “танець душі”. Він гадав, що після втілення душі її танець супроводжується “танцем тіла”, спертим на природну пульсацію, якій релігія приписує святий характер.

У сучасному світі нам спокусливо думати, що біологічні ритми, які несуть спокій, регулярність чи, навпаки, збудження, викликають у нас відчуття причетності до надприродної дійсності, однак Ямвліх, духовний спадкоємець Піфагора та містичних культів, дотримується цілком протилежних поглядів. На його думку, “танець тіла” є не більш і не менш як відтворення “танцю душі”. Ритми тіла завдячують своєму існуванню природженій присутності всеосяжної енергії, яку давні греки назвали “гармонією” (до речі вони гармонію використовували і в понятті здоров’я та краси, скажімо недорога імплантація зубів ось тут теж в певній мірі веде до гармонії).

МОВОЮ ЖЕСТІВ

Схоже на те, що слова “ритм” і “гармонія” походять від спільного індоєвропейського кореня. Основною ідеєю тут виступає ідея кореляції складників, здатної створити одне органічне ціле. Ось чому до того, як за часів Платона слово “ритм” набуло сучасного змісту, воно включало в себе ще й поняття “форми”, мінливого візерунка, здатного прибирати того чи того стану залежно від певних заходів та категорій руху. Одразу ж на думку спадає танець, та водночас варто поглянути і на інший, етимологічно близький термін “рита”, взятий із санскриту, термін, який визначає гармонійний набір поз чи жестів, покликаних підтримувати або відтворювати світовий лад, первісну організацію дійсності за Божим задумом. Близьким до слова “рита” є слово “риту” зі значенням миті, пори року, переходу в інший стан. У цьому просторі між ритмом і ритуалом, між вібрацією, що засвідчує присутність життя, і сакралізацією життя засобами канонічних жестів міститься і буяє сфера релігій.

Так, наприклад, у класичному Китаї, коли син виконує на знак жалоби по батькові серію передбачених протоколом підстрибувань, то він не лише виявляє свою скорботу засобами усталеної ритуальної жестикуляції, а ще й віддає мімікою смерть та перехід в інший світ, бо пов’язаний із перервністю стрибок символізує розрив між двома станами, між двома світами. Він зображує розлучення під час церемоніалу, який дозволяє йому примиритися з втратою і зробити її прийнятною у психологічному та соціальному плані.

Іншим важливим словом є “жест”, який походить із романських мов і якому передувало латинське слово «gerere» зі значенням “діяти”, “здійснювати”. Витоками релігійного жесту є звична, природна дія, зміна ночі та дня, ба навіть ще простіші елементи, такі як дихання чи пульс. Однак він цим не обмежується, а набирає ширших вимірів, пов’язаних із міфами та культурною спільнотою. У французьких висловах на кшталт “пісня жесту” (перекладається як “дума, переказ”) чи “жест франків” (“діяння, подвиги франків”) можна помітити вельми специфічне використання слова “жест”, що надає релігійному жестові характер подвигу, певної транс історичної моделі. Без такої символізації, яка відрізняє їх від інших людських дій, релігійні жести втратили б свою силу.

Те саме стосується і трансу, на який сперті деякі з найдавніших соціальних ритуалів. У клінічному плані він характеризується спазматичними рухами, що можуть бути як спонтанними, так і викликаними культурними стимулами, зокрема музикою, грою світла чи токсичними речовинами. Загалом недосвідчений спостерігач може тлумачити такі рухи як патологічні вияви — чи виливи — нестерпного соціального гноблення, як явище, що супроводжує форму посідання. Однак на специфічний релігійний жест транс перетворюється завдяки тій обставині, що він є межею між життям та смертю, між людським та нелюдським, між розумом та безумством.

“Ритм”, “жест”, “транс” все це містить у собі поняття переходу від природного стану, що визначається регулятивними нормами людського життя, до “іншого” стану. Такого переходу можна досягти лише тоді, коли ці норми використовуються для досягнення інших цілей — екстазу, терапії, злиття з космічними силами чи долучення до Бога.

Перехід від природних ритмів до святих жестів породжує напругу між двома полюсами — полюсом ще не символізованого біологічного існування та полюсом життя, яке вважається за духовне, оскільки воно дає сенс всій культурі. Люди свідомо дають лад явно випадковій природі циклів, які для них є природні: вони регулюють своє дихання або стежать за биттям серця так, щоб у диханні й пульсі найкраще виявлявся “божественний слід гармонії”, за словами Ямвліха. Отже, біологічне життя перестає бути чимось буденним та незначним і стає носієм божественного. Саме на цій концепції грунтується більшість ритуалів посвячення, які мають на меті дати неофітові “друге народження”.

Далі буде.

Автор: Ізе Тардан-Маскелье.