Якщо порівнювати церковну кар’єру Войтили з кар’єрами його попередників і сучасників, то слід визнати, що вона була неординарною. Він рано став єпископом (в 38 років). Решта Пап досягали цього сану лише в 49-62 роки. Він був наймолодшим кардиналом як серед Пап, так і при зведенні його в цю гідність (47 років). Інші Папи ставали кардиналами лише у віці 53-72 років. Лише Пій IX став Папою в 54 роки. Решта досягали престолу у віці від 60 до 77 років.

Після повернення з Риму до Кракова Войтила спочатку викладає в семінарії і на теологічному факультеті Ягеллонського університету, а після ліквідації теологічного факультету викладає в Любельському католицькому університеті (м Люблін). Одночасно під псевдонімом Анджей очевидний друкує свої поетичні твори на сторінках католицького тижневика «Тигоднік повшехни». До середини 60-х років Войтила політично пасивний. Владі країни (на той час комуністичної) він представлявся людиною цілком захопленою науковою та педагогічною діяльністю. Тому не зустрічаючи особливого опору з боку уряду, в 1958 році він стає єпископом, а в 1964 році – митрополитом, архієпископом Краківським. На цьому ілюзії влади закінчилися.

З початку 70-х років в діяльності Войтили у все більшій мірі стало проявлятися прагнення до публічної участі в політиці. У період кризи, в 1970 році він – ініціатор жорстких вимог, спрямованих єпископатом на адресу польського уряду. З моменту виникнення в ПНР активної політичної опозиції (1976) він надає їй матеріальну допомогу, надаючи приміщення п’яти краківським церквам для занять «літаючого університету». Це звернення до політики не випадково. Після 1974 року Войтила «бере курс на Рим», а це вимагає від нього активних політичних виступів антикомуністичного характеру. Бо тільки таким способом він міг зламати підозри крайніх правих кардиналів в Курії до себе як до «людині через залізну завісу». Найбільшу популярність в цьому плані принесла Войтилі його боротьба за будівництво костелу в індустріальному центрі ПНР, місті-супутнику Нова Гута. Гострий конфлікт з місцевими партійними і державними органами сприяв створенню іміджу переслідуваного кардинала, що згодом принесло свої плоди.

Іншою важливою сферою активності Войтили, яка сприяла його подальшій кар’єрі, стали міжнародні контакти. Бо без міжнародної активності Войтили, ні про яке обрання на папський престол не могло бути й мови. Войтила відвідав США (1969, 1976), ФРН (1966, 1978), Австралію (1973). Під час цих поїздок він встановив контакти не тільки з місцевим єпископатом, але і з місцевою «Полонією» (поляками, які проживають поза Польщі). Як показали вибори на конклаві, Войтила став «своєю людиною» і для багатьох кардиналів з Африки і Латинської Америки. За словами архієпископа Дакара, якого «з Войтилою пов’язувала дев’ятирічна дружба», майбутній Папа «налагодив активну співпрацю з африканськими єпископами. Він готував польських місіонерів для країн третього світу».

Що стосується участі Войтили у зовнішньополітичних акціях Церкви, то найвідомішою з них є розпочата під егідою Ватикану спроба угоди між єпископатами ФРН і ПНР. Разом з майбутнім кардиналом Болеславом Коминком К. Войтила бере участь в складанні та узгодженні з єпископами ФРН тексту Послання польських єпископів німецьким єпископам (1966). У ньому містився заклик до взаємного покаяння і прощення за скоєне двома народами протягом тисячоліть. Цей заклик польських єпископів був негативно сприйнятий урядом і громадською думкою в ПНР і не приніс очікуваної відповіді з боку єпископату ФРН. Але контакти були встановлені, і саме німецькі кардинали стали ініціаторами обрання (16 жовтня) кардинала К. Войтили на папський престол.

На час смерті Папи Павла VI (6 серпня 1978 року) в кардинальській колегії, яка мала обрати його наступника, відбулися принципові зміни. По-перше, колегія стала міжнародною і вперше в історії більшість в ній становили неєвропейці. По-друге, італійські кардинали, що домінували в ній до того, були розколоті на «консерваторів» на чолі з кардиналом Джузеппе Сірі з Генуї і «прогресистів» на чолі з кардиналом Джованні Бенеллі з Флоренції. По-третє, американські кардинали, а вони були другою за величиною після італійців групою, прийшли до висновку, що пора порушити традицію і обрати: а) неіталійця б) не випускника Папської дипломатичної школи, а пастиря. В результаті 26 серпня Папою Римським був обраний кардинал Апьбіно Лучіані (Albino Luciani). Новий Папа прийняв ім’я Іоанн Павло I. Він був італійцем, але не був випускником Дипломатичної школи. Через 33 дні після конклаву новий Папа помер уві сні.

Перед початком нового конклаву кардинал Сірі дав інтерв’ю туринській «Gazzetta del Popolo», в якій досить різко відгукнувся про покійного Папу (заявив, що той був нездатний навіть добре прочитати написаний для нього секретаріатом текст виступу). Інтерв’ю повинно було бути опубліковано тільки після початку роботи конклаву. Але журналіст, який був хорошим знайомим кардинала Бенеллі по телефону повідомив кардиналу змісті цього інтерв’ю. Kapдинал переконав журналіста ( «для блага Церкви») негайно опублікувати інтерв’ю. І ще перед початком конклаву деякі кардинали знайшли під своїми дверима газету з текстом інтерв’ю.

В результаті першого голосування з 111 голосів Сірі отримав 46 голосів, Бенеллі – 30, Войтила – 5 голосів. Необхідної більшості ніхто не набрав. Під час перерви у кардиналів була можливість обговорити ситуацію, що склалася і дії кардинала Сіри. Зрозуміло, це серйозно скомпрометувало кардинала Сірі в очах більшості учасників конклаву. Але одночасно ця акція зіпсувала репутацію і кардиналу Бенеллі. Далі почався пошук компромісного кандидата. Кароль Войтила в цьому участі не брав і, за чутками, весь час конклаву читав товстий журнал, присвячений марксизму. На підтримку Войтили висловилися кардинали: Кеніг з Відня, Віддебрандс з Голландії і Круль з Філадельфії. Оскільки агітація на конклаві заборонена, Кеніг вдався до такого виверту: під час обіду він проголосив тост за здоров’я кардинала Войтили. В результаті, в шостому голосуванні Папою Римським був обраний кардинал Войтила.

ЗАМАХ

За свою фантастичну популярність перших років понтифікату Папа заплатив кров’ю. Під час генеральної аудієнції 13 травня 1981 року він став жертвою замаху. Дві кулі з автоматичного браунінга 9-мм калібру потрапили в Папу. Те, що йому вдалося уникнути смерті – безперечне диво. Так це сприйняв і сам Папа. За його словами, «Одна рука вела кулю, а інша – її відводила». І дійсно, потрапивши в черевну порожнину, куля проте минула найважливіші органи. Правий лікоть і вказівний палець правої руки були також поранені. Коли його привезли в клініку Джемеллі, він втратив понад три літри крові. Ця клініка знаходилася в 30 хвилинах їзди від Ватикану і була вибрана Папою як місце лікування задовго до замаху. Тим самим він показав, що збирається лікуватися в світській лікарні, а не в Ватикані, як це було прийнято.

Коли після першої операції постало питання про необхідність другої, Іоанн Павло II прийняв участь в консиліумі і сказав лікарям, щоб вони не боялися: «Я не помру». Через вісім днів Папа вже піднявся з ліжка. Замах і хвороба не привели до серйозних змін ні в розпорядку життя Папи, ні в характері його діяльності, на що дуже сподівалися багато противників Іоанна Павла II. Здавалося, що, заглянувши в очі смерті, він активізував свою діяльність.

У дні аудієнцій на площу св. Петра в рівній мірі було важко як потрапити, так і вибратися з неї. Тому турецький екстреміст Мухамед Алі Агджа, який вчинив замах на життя Папи був відразу ж схоплений. З тих пір пройшло три судових процеси, але і до сих пір ніхто не зумів зрозуміло пояснити, хто стояв за цим замахом. Як написав Фроссар: «Спіймані на місці злочину виконавці вироку більше бояться репресій з боку своїх довірителів і дуже рідко погоджуються говорити».

Папа пробачив Агджу, а Ватикан не рекомендував журналістам відвідувати процеси над Агджою. Засудженого на довічне ув’язнення екстреміста Папа відвідав, але про що вони говорили, невідомо. Кажуть, були спроби записати зміст їх розмови, вгадуючи по губах, але Папа завбачливо сів спиною до тих, хто міг це зробити.

Іоанн Павло IІ та Мухамед Алі Агджа

Щодо версії про радянську участь в замаху, можна навести таке непряме свідчення. Восени 1991 року, під час сенатського слухання з приводу призначення на посаду глави ЦРУ Роберта Гейтса, проти цієї кандидатури несподівано виступило троє колишніх високопоставлених співробітників аналітичного відділу ЦРУ. Вони звинуватили Гейтса в препаруванні доповідей і політизації висновків «на догоду очікуванням Білого Дому». Як приклад ці співробітники ЦРУ привели зміст доповіді Гейтса (1985 р), в якій стверджувалося, що КДБ брав участь у замаху на Іоанна Павла II, хоча, за словами співробітників ЦРУ, у них не було ніяких даних, що підтверджують цю тезу (International Herald Tribune.- The Hague, 1991, – 2 Oct.- P.1, 4 Oct.- P.6, 10 Oct.- P.6.).

Під час візиту Горбачова до Ватикану Папа запевнив високого гостя в тому, що не вірить в «болгарський (тобто радянський) слід». Аналогічну заяву Іоанн Павло II зробив і болгарським керівникам.

Далі буде.

Автор: Б. А. Філіппов.