Може, ви пам’ятаєте описаний Платоном на початку його «Республіки» страшенний гнів одного із співрозмовників Сократа Трасимака. Він лютився, мов звір. А Сократ, як і завжди, насміхався: прикидався дурником, висловлювався туманно, заохочував до розмови інших, а ще розважався, коли бачив, як опоненти борсалися у власних суперечностях.

Звичайно, Сократова іронія, подібно до Платонової, яку той висловив з допомогою Сократа, не була самоціллю. Сократ прагнув розхитати переконання, аби потім розпочати дослідження, що тільки його й цікавило, і саме: що таке справедливість? Відповідь Трасимака була чіткою: тільки конституційна влада самостійно вирішує, що таке справедливість. Як бачимо, Трасимак схильний зважати на реальний стан речей. Але ж Сократа цікавить не реальність, а істина. І він пропонує дослідити її засобами утопії.

Вдамося до спостережень, каже Сократ. З допомогою слова, логоса (на цьому словесному вимірі він наполягає), спостережень над містом, яке є в стані творення. Чому взято місто? Бо місто більше за особу, тож його легше спостерігати: коли бачиш, як у ньому живуть люди то може випасти нагода побачити, як там чинять водночас справедливість і несправедливість.

Це місто не існує, воно — фікція. Однак це вже й не цілковита брехня, бо фікція підлягає такій моральній вимозі, як любов до істини. І коли пройти цим шляхом до кінця, то чи не наблизимося ми до відповіді на запитання?

Отож прикиньмося, каже Сократ, що це міф, знаючи водночас, що це і не міф. У такій фікції немає ні удаваності, ні, тим більше, ностальгії, бо ж всі дієслова не стосуються минулого. Вживаючи майбутній час, утопія постає як суто розумова вправа, тож нема й потреби мріяти про втілення цього проекту. Так само це й не виклад якоїсь ідеологічної програми. Утопія не займається вже набутими ідеями, яким довіряють. «Я не знаю,— каже Сократ, — я ще не знаю. Треба продовжувати. Треба йти туди, куди нас штовхає логос, так само, як вітер штовхає корабель». Утопія схожа на повільну плавбу без жодного поспіху.

Одначе — скільки труднощів та ризику провіщає Сократ своїм слухачам, охочим супроводити його в цій уявній мандрівці. Утопія наражається на неймовірність, бо її беруть за те, чим вона ніколи не була, а саме: за марення фантазера. Ще одна небезпека: як мовив Сократ, «я боюся не так насмішити, як прослизнути повз істини. Я просувався б куди сміливіше, коли б впевнився у своїх знаннях. Та мене бере сумнів, тож я шукаю». І далі додає: «Можливо, варто було б якось загнуздати нашу утопію, поставити її в певні межі». Тоді інший співрозмовник, Глаукон, заперечує: «Ні. Треба продовжувати мандри, нічого не поминаючи, навіть якщо на це піде все життя».

«Утопія!» Чи хтось помітив спосіб, з допомогою якого в добу Відродження Томас Мор створив свій неологізм на базі грецької мови? На перший погляд, слово розшифровується просто: topos означає місце, au — це негативний префікс, отже, утопія означає те, «що не трапляється ніде». Однак, за логікою, Мор мав би вжити негативне а, як у словах аморальність, анормальність, алогічність тощо. Чому ж він цього не зробив? Чому він відмовився від слова atopos.

Як на мене, я бачу в цьому два моменти. По-перше, у грецькій мові вже існувало слово атопія — воно означало все, що надзвичайне, нове, дивне, ба навіть чудернацьке, коли не абсурдне. Все це не відповідало змістові утопії, про яку мріяв Томас Мор (а після нього Рабле й багато інших утопістів). По-друге, починаючи слово негативним префіксом и, Мор навмисне підкреслив, що місце, про яке він пише, ніколи й ніде не існувало, не існує і не існуватиме, що воно не повинне існувати. І горе тим, хто захотів би втілити в дійсність те, що є лише шляхом розвитку думки, методом для пізнання й розуміння істини. Бо ж усім ясно: Платонове місто, якби воно справді існувало, було б найгіршим з усіх міст. То що ж, треба спалити «Республіку»? Вигнати філософа з нашого міста? Всі нещастя світу беруть початок не з утопій, їх творять ті безумці, які сплутали утопії з програмами політичних дій.

Автор: Ален Фронтье.