Витоки епосів, що сягають корінням в народну поезію, зазвичай оповиті таємницею. Про походження «Махабхарати», епічних поем Гомера і Вергілія, «Беовульфа», «Пісні про Нібелунгів», «Едди» можна лише здогадуватися. Однак з цього правила є винятки, приклад тому – «Kaлевала», карело-фінський народний епос, який вперше був опублікований в 1835 році.

Нам відомо, що упорядником і редактором «Калевали» (Калевала – казкова країна, де розгортається дія епосу) був Еліас Ленрот (1802-1884), який пропрацював двадцять років окружним лікарем в місті Каяні на північному сході Фінляндії, а потім став професором Гельсінкського університету , фахівцем з фінської мови та літератури.

Ми знаємо, як рядок за рядком записував він народні сказання під час своїх одинадцяти подорожей в східні і північні губернії Фінляндії в 1828-1844 рр. А також відомі нам руни, зібрані десятками інших ентузіастів, що ввійшли в друге, остаточне видання «Калевали», опубліковане в 1849 р.

Знайомі ми і з методами роботи Ленрота: його праця упорядника описана в дорожніх щоденниках і в газетних статтях, що розповідають про систему обробки зібраного віршованого матеріалу і про п’ять стадій редагувань, що передували появі остаточного варіанту «Калевали». Крім того, збереглися і опубліковані 33 томи оригінальних записів рун «Suomen Kansan Vanhat Runot» («Давні руни фінського народу»), 1908-1948, та інші документальні матеріали, завдяки яким ми можемо крок за кроком простежити за роботою упорядника епосу.

Генезис «Калевали» сходить до 60-х років XVIII ст., коли Хенрік Габрієль Портан, професор Академії Турку, приступив до публікації свого трактату про фінську поезію («Dissertatio de Poesia Fenica», 1766-1778). Тільки за часів Фортала і головним чином, завдяки його зусиллям стало очевидним, що саме народна поезія, що зберігається усною традицією, являє собою найціннішу частину літератури фінською мовою, залишаючи далеко позаду відомі раніше тексти, переважно релігійного чи економічного змісту.

Другим поворотним моментом став Фрідріхсгамський мир, що завершив російсько-шведську війну (1809), за яким Фінляндія відходила від Швеції Російській імперії на правах самоврядного Великого князівства. Як далеко не зайшла асиміляція фінів, відтепер з нею було покінчено, з’явилася можливість спілкування з фінно-угорськими племенами Східної Європи, а перший парламент народжував мрії про власну незалежну державу.

Все це призвело до кризи самосвідомості. Утворена меншість, що говорила на шведській мові, була змушена визнати своїми мову і слаборозвинену культуру більшості народу. Цей шлях був пов’язаний з різними труднощами зміни мови і вироблення нової національної самосвідомості. Деградовану на той час фінську мову належало зробити носієм культури. Потрібно було створювати літературу на фінській мові і збирати матеріал для нової історії Фінляндії.

Восени 1822 року в Академію Турку поступили три студента: Снельман, Рунеберг і Еліас Ленрот. Хто б міг тоді припустити, що Снельману уготована роль ідеолога фінського національного руху, Рунеберг створить шведською мовою такі шедеври, що стане видатним поетом Фінляндії, а Ленрот буде збирачем карело-фінського національного епосу?

Еліас Ленрот, єдиний серед них чоловік з народу, був сином бідного кравця. Часто йому доводилося переривати навчання через брак грошей, але тут на допомогу приходив талант. Старанність дозволяла Ленроту братися за здійснення задумів, які були не під силу іншим, а його скромність завойовувала йому повагу, як серед простого народу, так і вчених мужів. Властиві йому від природи простота і невимушеність, соціальне походження і професія лікаря дозволили Ленроту глибоко зрозуміти життя простих людей і впоратися з труднощами кочового життя.

Інтерес до народної поезії пробудив у Ленрота Рейнгольд Беккер, який викладав фінську мову в Академії Турку. У 1828 р. Ленрот відправився в свою першу експедицію збирати пам’ятки народної поезії. Спочатку він обійшов Карелію, а потім і Архангельську губернію, де мешкали карели, що говорили на близькій до фінської мові.

Що ж дали Ленроту його мандри? Він записував народні оповіді, знайомився з їх виконавцями, з побутом, в якому казкам знаходилося місце і у великотрудних буднях, і в свята. Різні варіанти рун, відомі йому по записах збирачів, на очах перетворювалися в живий поетичний потік, що лився з вуст десятків, а потім і сотень казок. Одним словом, Ленрот опинився у світі живої епічної поезії. Його цікавив не тільки зміст рун, але і вся різноманітна і в той же час підкорена строгим законам поетична мова, що живить народну поезію. Лише досконало оволодівши цією мовою, Ленрот міг взятися за складання «Калевали».

Він зібрав приблизно 2 тис варіантів рун, в цілому близько 40 тис. віршів, складених древнім фінським метром. Але це була лише частина матеріалу, адже він записував ще й казки, загадки, прислів’я, поминальні пісні, а також все, що мало відношення до народного життя і перш за все до мови.

Подорожі Ленрота були тривалими, зазвичай вони займали кілька тижнів, або, в крайньому випадку, місяців, причому найбільше часу йшло у нього на те, щоб дістатися з одного села в інше. Він ніде не затримувався довго і ніколи не записував повністю репертуар одного оповідача. Ми не володіємо свідоцтвами, що Ленрота глибоко цікавило середовище, в якому створювалися руни, або життя і доля казок. Як правило, він не записував навіть їхніх імен. Між ними завжди залишалася значна дистанція.

Те, що в зібраних Ленротом матеріалах не залишилося згадки ні про одне місце, в якому він побував, ні про одну сільську громаду, – факт не тільки зрозумілий, але і знаменний. Цілком природно, що дослідника цікавив, перш за все, не сучасний йому народний побут, а можливі сліди стародавнього укладу життя.

Але головне, не зв’язуючи себе з конкретними людьми, які зберігають якусь частину усної народної традиції, він отримував можливість творити свій власний поетичний світ, в якому переломлена його свідомістю, відбивалася вся поетична спадщина народу.

Звичайно, виходячи з сучасний критеріїв, такий метод можна вважати ненауковим; проте Ленрот інтуїтивно відчував, що для синтезу зібраного матеріалу потрібен час. Стосовно майстерних казок, з якими йому доводилося зустрічатися, він завжди, аж до виходу в світ першого видання «Калевали», поводився як учень.

З точки зору загального порівняльного аналізу епічної поезії питання про автентичність «Калевали» представляє великий інтерес. Чи повною мірою відбилося в ній поетичне багатство, збережене усною народною традицією, іншими словами, чи можна вважати її справді народним епосом? Які цілі переслідував Ленрот, створюючи «Калевалу» як єдиний твір, і наскільки успішно використовував для цього зібраний поетичний матеріал? Прагнення народних казок зв’язати між собою елементи різних історій про Вяйнямейнене призвело до створення кількох малих епічних циклів, які можна назвати народними епічними поемами. У кожній з них менше тисячі віршів. Немає ніяких підстав припускати, що в минулому було дещо інакше, або, що будь-яка поема неодмінно була частиною великого епосу. Таким чином, сюжет і композиція «Калевали» – це те вирішення питання про послідовність подій, що описуються в народних переказах, до яких Ленрот прийшов в процесі складання епосу. Він нічого в ньому не змінив, а лише додав матеріалу закінчену форму.

При вивченні епосу видно який скромний поетичний внесок самого Ленрота. За деякими підрахунками він становить всього 3%. Отже, у своїй роботі він використовував лише вірші, зібрані ним самим та іншими дослідниками; значить, якщо прийняти за критерій автентичність кожного рядка, то «Калевалу», поза всякими сумнівами, можна вважати справді народним епосом.

Звідки ж взялися 97% віршів «Калевали»? Бути може, безпосередньо з оригінальних рун? Приблизно 50% віршів піддалися літературній обробці з точки зору виправлення орфографії, мови і ритму. З самого початку роботи над «Калевалою» Ленрот дотримувався думки, що використання різних діалектів та інші невідповідності будуть не дуже великою перешкодою для читачів, оскільки «Калевала» призначалася не тільки для вчених, а для всього народу. 14% віршів складено Ленротом з поширених фольклорних елементів і не мають точних аналогів у відомих рунах, а 33% буквально відповідає записам, зробленим під час експедицій.

Статистичний аналіз показує, що Ленрот ніколи не допускав поетичної вольності по відношенню до окремих віршованих рядків. Вона проявилася в іншій сфері: довільно подовживши деякі строфи, він тим самим змінив контекст більшості віршів, хоча і не на шкоду загальному змісту твору, змусивши їх відрізнятися від традиційних рун. Крім того, «перемішавши» вірші з переказів, записаних в різних місцях, він позбавив їх прив’язки до конкретної місцевості, що призвело до створення загальнонародного епосу. Чи сталося це за задумом Ленрота, чи спонтанно, не ясно, оскільки таке вільне поводження з матеріалом мало на меті в першу чергу надати закінчену форму сюжету.

Прагнучи точно визначити місце дії, Ленрот розгорнув події епосу на південному узбережжі Білого моря, звідки, на думку деяких вчених, і вийшли фінські племена. Що стосується часу дії, то він, імовірно, розтягнувся майже на тисячоліття. Спроба розробки своєрідного погляду на далеке минуле народу дозволила Ленроту проникнути в світ «Калевали» набагато глибше, ніж ми можемо собі уявити. Як вчений, він прагнув взяти до уваги всі наукові відкриття, що проливають світло на історію фінського народу. Як поет, він хотів розповісти про неї словами епосу, як би закликаючи в свідки народних казок – перших зберігачів поетичних послань минулих століть. Для нього стародавні часи «Калевали» були одним з історичних періодів.

З цих позицій легше зрозуміти дивовижну річ – чому Ленрот часом говорить про «Калевалу» як про джерело, що має наукове значення, проливає світло на життя народу в далекому минулому. Він невиправдано зменшував значення свого творчого вкладу та перебільшував цінність «Калевали» як джерела, що має історичне і етнографічне значення.

Жоден поет не може заздалегідь оголосити, що має намір створити національний епос. Вдалося йому це чи ні – судити читачеві. Але на «Калевалу» покладалися великі надії. Її проголосили епосом раніше, ніж вона з’явилася на прилавках книжкових магазинів, а оскільки тим, хто поквапився проспівати їй дифірамби, червоніти не довелося, «Калевала» як в Фінляндії, так і в інших країнах була незабаром визнана цінним внеском в національну і в світову літературу . Цей епос, в якому, здавалося, відроджувалася сама історія народу, вселяв у творців нової національної самосвідомості віру в майбутнє.

Саме думки про майбутнє, а аж ніяк не спогади про минуле викликали настільки бурхливе піднесення. Люди не встигли ще гарненько вчитатися в текст, а його вже перекладали іншими мовами, випускали до нього наукові коментарі. Здавалося, нікому не було діла до змісту «Калевали», важливий був сам факт її існування.

Лише в середині 70-х років XIX ст. почалося серйозне вивчення народної поезії, і «Калевала» перестала розглядатися вченими як оригінальний твір. Їх увагу привернули початкові записи рун, а дослідження «Калевали» стало складовою частиною вивчення карело-фінської літератури і епічної літератури в цілому.

І все-таки «Калевала», що стала символом становлення національної самосвідомості, вписала яскраву сторінку в історію всієї європейської культури. В образі чудового млина Сампо втілилося головне, що хотів сказати своєму народу Ленрот. Завдяки йому це чарівне джерело благоденства, яке так люто оспорювали один у одного люди на сторінках «Калевали», перетворилося в символ культурного розвитку людства.

Автор: Лаурі Хонка.