Культура народів, що населяють сьогоднішній Пакистан, здавна пов’язана з писемністю, тому їх усна поезія на різних етапах знаходила своє відображення в письмових джерелах, хоча і продовжувала традиційно передаватися усно. У кожній з чотирьох провінцій Пакистану (Північно-Західній Прикордонній провінції, Пенджабі, Сінді і Белуджистані) є свої оповіді, що переходять з покоління в покоління. Зазвичай майже всі ці поетичні оповіді виконуються співаками під акомпанемент народних музичних інструментів.

Сказання про Хір і Ранжху – найбільш популярне у народів Пенджабу – великої родючої долини, що омивається водами п’яти річок: Інду, Джелама, Чінаб, Рави і Сатледж. Річард Темпл, один з провідних фахівців з педнжабського фольклору, зазначає, що «хоча оповідь про Хір і Ранжху прийнято відносити до XII-XIII ст., однак деякі вчені вважають, що вона з’явилася в XVI ст., за часів могольского імператора Акбара Великого». Класичним вважається варіант, написаний в 1766 р. Варіс-шахом на пенджабському діалекті – одному з основних діалектів урду, що є нині державною мовою Пакистану.

У яскравому викладі поета легенда проста, але глибоко символічна. Її відкривають такі рядки: «Хвала Всевишньому, що зробив любов наріжним каменем світу».

Філософією гуманізму пройнятий весь твір, сюжет якого в загальних рисах зводиться до наступного: «У самого багатого землевласника в родючому Тахт-Хазаре, що розкинувся по берегах річки Чінаб, було вісім синів. Найбільше батько любив Ранжху, свого молодшого сина, а брати його за це ненавиділи. І коли батько помер, вони вигнали Ранжху з дому. Йшов він по лісах і полях і вийшов до річки Чінаб. Біля берега він побачив барку, але її господар не хотів взяти Ранжху з собою. Тоді, щоб скоротати час, він став грати на флейті, і гра його так сподобалася човняру, що той пустив юнака на борт. Ранжха скоро заснув, а коли прокинувся, з подивом побачив біля себе прекрасну дівчину. Це була Хір, дочка глави шляхетного роду Сіал з міста Джанг. Виявивши в човні незнайомця, вона спочатку розгнівалася, але, подивившись на обличчя юнака, відчула в своєму серці кохання до нього.

Хір привела Ранжху в свій дім і хитрістю змусила батька найняти його пастухом. Кожен день, коли він виганяв стадо в ліс, вона зустрічалася з ним. Але скоро таємниця закоханих була розкрита. Ранжху вигнали, а Хір видали заміж за Сайда із шляхетного рангпруського роду, з яким вона була заручена ще в дитинстві. Хір не була щаслива з чоловіком і тужила за коханим.

А Ранжха покинув Джанг, переодягнувся жебраком і вирушив в Рангпур. В дорозі він відвідав індуїстського гуру і попросив у нього допомоги. Гуру благословив юнака. У Рангпурі Ранжхі вдалося проникнути до Хір. Закохані втекли, але їх наздогнали, схопили і привезли назад в місто, де вони постали перед суддею, який засудив Ранжху на вигнання.

Але тут в місті сталася пожежа, і люди вирішили, що причина нещасть в тому, що вони розлучили закоханих. Ранжху повернули в Рангпур і віддали Хір йому в дружини. Закохані повернулися в Джанг, але рідня Хір, вважала себе зганьбленою, і пішла на хитрість. Ранжху відіслали додому, щоб він приготував все необхідне до весілля. А Хір сказали, що він убитий. Почувши це, вона зомліла, і їй влили в рот отруєне пиття. Хір померла, а до Ранжхі був відправлений гонець зі звісткою про її смерть. Примчавшись в Джанг, юнак кинувся на могилу коханої і помер там, не в силах пережити її кончину.

Сказання це, нагадує історію Ромео і Джульєтти, повно символіки, прихованого змісту, протестів проти зла і пороків феодальної системи часів Варіс-шаха. Хір – жертва безправного становища жінки, Ранжха – соціальної системи і закостенілості її інститутів.

Історія Хір і Ранжхі і сьогодні не втратила своєї популярності. Мумтаз Хасан писав: «Стада буйволів і корів, як і раніше пасуться в полях старого Пенджабу, де від бродячих оповідачів і сьогодні можна почути вірші, відомі тут, як колись у Давній Греції вірші Гомера. А коли після денних турбот орачі збираються на сільському майдані, вони відпочивають душею, знову і знову слухаючи повість про Хір і Ранжху. Майстерному виконавцю поеми завжди раді.

Автор: Хакім Мохаммед Саїд.