Серед трьох документів, на яких 5 грудня 1991 року склав присягу на вірне служіння українському народу перший всенародно обраний Президент України Леонід Кравчук, поряд із Конституцією та актом про незалежність була рукописна пам’ятка — Пересопницьке Євангеліє. Звичайно, на вибір Євангелія не вплинула та обставина, що його було створено на Волині, звідки родом і сам Кравчук. Пересопницьке Євангеліє, рукописна пам’ятка XVI століття, — це перший відомий переклад українською мовою євангельських текстів. Його поява стала визначною подією в духовному та культурному житті українського народу, певним етапом у формуванні нації, засвідчивши етнічну зрілість українців, їхнє прагнення до розвитку рідної мови, національного згуртування та державотворення.

Рукопис створювався протягом 1556-1561 років у православному монастирі поблизу волинського села Пересопниця. Основними джерелами, якими користувалися архімандрит Григорій та переписувач Михайло Василевич, були давньослов’янські, грецькі та східнослов’янські релігійні тексти. Творці рукопису поставилися до своєї праці воістину творчо. Так, переписувач Михайло Василевич зробив значні за обсягом власні доповнення до Святого Письма — зачини-пояснення та післямови. Така сміливість була природною для ренесансного вільнодумства, єретично-демократичних настроїв, що поширювалися тоді на Волині та в Галичині, як і по всій Європі.

Книга щедро ілюстрована портретами Євангелістів, чудовими заставками та ініціалами, вишуканою орнаментацією, зображеннями химер тощо, в яких яскраво втілилися найкращі традиції візантизму в поєднанні з ренесансною класикою.

Непросто склалася доля рукопису. Монастирем, місцем його народження, заволоділи єзуїти, почалось поширення латини — і добрі люди повезли книгу на схід, на лівий берег Дніпра. Понад століття тривала та мандрівка, аж поки Пересопницьке Євангеліє не опинилося в руках гетьмана Івана Мазепи. Про те, що з ним трапилось далі, читаємо у приписці (тодішня орфографія подається наближеною до фонетики): “Сіє Євангеліє прислано й дано єсть од ясновельможного Його Милости пана Іоанна Мазепи військ його царського пресвітлого величества запорозьких, обох сторін Дніпра Гетьмана, й славного чина святого Апостола Андрея Кавалера, до престола Переяславського Єпископського, Которий од його ж Ктиторской милости создан, одновлен і драгоцінними утвари церковними украшен при преосвященном Єпископі Захарії Корниловичі. Року 1701 Априля 17 дня”.

Саме у Вознесенському соборі в Переяславі рукопис бачили Григорій Сковорода, Тарас Шевченко і можливо, у Пересопницькому Євангелії знайшли вони джерело натхнення, адже саме після знайомства із ним обидва переживають справжній творчий злет.

Тим часом рукопис знову вирушив у мандри. В XIX столітті він потрапляє в розпорядження Полтавського архієрея, але через заборону української мови вже не як богослужебна книга, а просто як культурна реліквія. “Вірнопідданий” архієрей розсудив, що добре було б показати книгу цареві. І Пересопницьке Євангеліє привозять у Санкт-Петербург на “высочайшее воззрение”. Цар його оглянув, та залишити у себе не схотів. Тоді полтавські владики надумали подарувати реліквію… принцові Ольденбурзькому. У нього рукопис і перебував впродовж життя, аж поки вдова принца не повернула його назад до Полтави.

З веління долі рукопис вцілів у часи революції, громадянської війни. В 1941 році його теж було врятовано, вивезено на схід. І коли, нарешті, після гірких мандрів книга повернулася в Україну, до Києва, то… загубилася серед музейних фондів. Лише випадково потрапила вона знову до людей, щоб відродитися до нового — відтепер і державного — життя. І хочеться вірити, що назавжди.

Автор: Іван Бражник.