Були часи, коли люди вірили, що музика може все. Найдавніша музикотерапія становила одну з основ лікарської магії. Фантастична віра, самонавіювання, здоровий досвід – де закінчувалося одне і починалося інше? У папірусах єгипетських жерців записано, яку музику слід застосовувати при безплідді жінки. Орфей був лікарем, Ескулап – музикантом, і Гомер не сумнівався, що армія еллінів, облягаючи Трою, тільки музикою врятувалася від чуми.

У Стародавній Греції музикотерапія процвітала. Піфагор вважав музику як універсальний засіб гігієни духу і тіла. Гіппократ знав, що «не всяка музика годиться для будь-якої людини». Грек Соран, який жив в Римі за царювання Адріана, заперечував проти шаблонного застосування музики в лікуванні душевнохворих: на його думку, не слід, як це робили Асклепіад і Темізон, призначати меланхолікам жваві фригійські ритми, а безглуздо-придуркуватим маніякам – войовничі дорійські, бо «звуки флейти, нестерпні навіть для здорової людини, можуть призвести хворих в сказ».

Частка скепсису і індивідуальний підхід тут, як бачимо, виявилися досить давно, але ентузіазм не висихав ніколи. У мусульманській медицині музика рекомендувалася укушеним зміями і скорпіонами. У середньовічній Італії вона була єдиним дієвим засобом проти однієї дивної хвороби, так званого «тарентизму». Хвороба ця приписувалася укусу отруйного павука тарантула (звідси і назва), але швидше за все, це був різновид психічної епідемії. Люди, впевнені, що тіло їх просякнуте отрутою павука, впадали в тугу і заціпеніння. Одні цілими днями сиділи нерухомо, не відкриваючи очей, інші вдавалися до споглядання предметів якогось кольору – червоного, синього або жовтого, – до якого проявляли незрозумілу пристрасть, треті проводили цілі дні на морському березі, невідривно дивлячись у далечінь, раптово кидалися в море, гинули… Тисячі мандрівних музикантів в ті часи бродили по країні, пропонуючи послуги жертвам тарантула. При звуках музики хворі оживали, відкривали очі і починали рухатися в такт мелодії; музиканти посилювали темп, доводячи хворих до несамовитого танцю, – хвороба «витанцьовувалася», і отрута тарантула виходила з тіла…

Якщо музика припинялася занадто рано, попередній стан опановував хворими; тим, хто не встигав вилікуватися, доводилося чекати наступного приходу музикантів. Тарентизм давно зник, але в народній музиці залишився з тих часів швидкий танець з характерним ритмом; його всі знають, ім’я йому – тарантела.

Епідемія танцю святого Вітта, хореоманія, охопила в XIV-XVI століттях безліч міст Німеччини, Нідерландів, Бельгії. Натовпи людей на вулицях, на площах, в церквах корчилися, звивалися, кривлялись, розбивали собі голови, вигукували богохульства і непристойності. Кидаючи все, народ стікався дивитися на скажених; глядачі намагалися зупинити танцюристів, вибудовували довкола них барикади, але заражалися самі, шалена процесія рухалася далі, ті що падали в знемозі змінювалися новими. Епідемія швидко вщухла лише в тих містах, наприклад у Вюрцбурзі, де спритним отцям міста вдавалося швидко мобілізувати музикантів, що грали на вулицях повільну, спокійну музику.

Ну, а індивідуальні випадки? Три чудових музиканта допомогли принцу Оранському позбутися від затяжної депресії. Знаменитий співак Фарінеллі користувався величезним впливом при іспанському дворі лише тому, що саме він вивів короля Філіпа V з, здавалося, безнадійного іпохондричного стану. Англійського філософа Спенсера і прем’єра Гладстона музика позбавила від невралгічних болів, Байрона – від розладу травлення.

Звичайно, старовинна діагностика була туманна, міркування про причини хвороби і лікування іноді фантастичні, але деякі нехитрі описи вже дуже гарні.

У 1708 році якийсь танцмейстер з Лангедоку – «… від зайвих стрибків захворів на сплячку, а коли ця хвороба пройшла, то впав він у жахливий сказ, так що зі всяким, кого тільки зустрічав, хотів битися. Тоді суддя, пан Мадажор, чоловік вельми обізнаний і рішучий, умовив лікаря лікувати його за допомогою музики. Приятель танцмейстера став розігрувати перед хворим деякі улюблені його речі. Цей музикант здавався присутнім ще більш божевільним, ніж сам хворий. Але яким було їх здивування, коли вони побачили, що мелодійні тони почали несподівано діяти, і божевілля раптом залишило хворого. Через чверть години він поринув у глибокий сон, а прокинувшись, відчув себе абсолютно здоровим».

У XVII і особливо в XVIII столітті музичне користування увійшло в моду в салонній медицині Європи. Великосвітські ескулапи радили своїм пацієнтам приймати їжу під стукіт барабанів: «шлунок любить ритм, мадам»…

Складали пісні від мігрені, від безсоння, від спазмів і колік. Композитор Марен Маре на початку XVIII століття написав капітальне музично-медичне дослідження «Про дивацтва подагри» (цикл з 12 сонат), а також сонату для альта і клавесина, призначену виключно для супроводу операції видалення сечових каменів. Подібні опуси могли б дискредитувати ідею, але вже в середині XVIII століття в деяких психіатричних притулках Італії, а потім у Франції з’явилися спеціальні служителі-музиканти. У другій половині XIX століття фізіологи і клініцисти почали вивчати дію музики на організм і підтвердили, що вона викликає цілий спектр фізіологічних змін самого різного характеру.

У Росії в 1913 році за ініціативою Бехтерева було засновано «Товариство для з’ясування лікувально-виховного значення музики та її гігієни». На жаль, воно проіснувало недовго (трапилася перша світова війна, потім жовтнева революція і стало вже не до музики).

Далі буде.

Автор: Володимир Леві.