Таємниче творіння стародавнього грецького зодчества. Маленький храм біля північної стіни Афінського акрополя, колись осяяний густолистою кроною оливи, присвяченій Афіні Палладі. Він був портретом ідеї, зовсім не схожої на ту, про яку писав архітектор Жюль Етьєн Буле. Згадаймо його слова:

«Якщо ми уявили собі палац:
1) вхід в який розташований не посередині фасаду,
2) в якому немає нічого симетричного,
3) всі вікна розставлені не на рівних відстанях і на різній висоті, то такий палац постане перед нами тільки як зразок плутанини; подібна споруда буде виглядати, як щось мерзенне і нестерпне».

Всім цим умовам нестерпності повністю відповідає Ерехтейон. І проте я не знаю нічого прекраснішого в античній архітектурі.

Акрополь. Нам, старим дуже знайома ця болісна відчуженість руїн. Ми всі, що несли непосильний тягар війни, знаємо її. Зірки у віконних отворах, шерех протягів, як шелест змій … Але на березі Волги і в Дрездені руїни чекали відновлення, вдивлялися – чи не йдуть лагодити? Тут ні.

Як самотні ці камені! Вони ні в чому не беруть участі, вони примарно пливуть поза нашого часу, зі сліпою повільністю слідуючи за поводирем Хроносом – в небуття.

Як всі люди похилого віку, вони слухають тільки себе: безперервно обсипається в них щось, найтонші плівки чи то відщипаються від них, чи то випаровуються в синяву… Точніше – прах, що піднімається вітром, невидно січе мармур і стікає по каннелюрам. Йде процес зникнення. По кілограму в рік? Невідомо. Але йде.

Як схудли колони! Висохли, подібно рукам постарілих красунь… Провалами, зморшками, шрамами пориті стіни. Підійти і непомітно притулитися лобом до материнського каменю, прощаючись.

Я зникну на тисячі років раніше, ніж вони, але мені гірке їх зникнення. З острахом я стежу за дикою швидкістю мого буття, мого пульсу, мого дихання… Стосовно Парфенону я мчу, як мезон!

І я зникаю, ледь виникнувши. Не встигнувши ні в чому розібратися, не досягнувши тієї точки, звідки можна було б побачити свій час здалека, у всій його широті. Точки, звідки можна було б з посмішкою зрозуміти все, чого наробив дурного або невірного. Адже ледь починаєш звільнятися від тягаря молодості і вступаєш у вік, коли навчаєшся думати не тільки про істот протилежної статі і не тільки про те, талановитий ти або бездарний, словом, ледь в тобі прорізується здатність міркувати і творити, незалежно від вікових гормонів і секрецій, як вже починається деградація, готується той комплекс хвороб і стомлення, який тепер буде вимагати все більше і більше уваги… Прокляття!

Період проб і помилок у багатьох займає надто велике число років. Тим часом те, що людина не вийшла в генії, відбувається найчастіше від її способу жити до тридцяти років. А час від сімнадцяти до тридцяти – такий страшний час, що мабуть спробуй, віддайся повністю науці, мистецтву, конструюванню! Для цього треба мати майже патологічну природу, близьку або до безстатевості, або до фанатизму, або до аномальної невтомності … Ось якби наступали у людини другі двадцяті роки, як наступають другі зуби після молочних! Вона вже все знає і про статеве життя, і про спорт, і про костюми, і про автомобіль, і про коньяк… Вона вже зрозуміла, що все це нічого не вартує, якщо сам нічого не вартий.

Вона вже розібралася, що хоча фізіологія і є матеріальний фундамент кохання, але у фундаменті жити нецікаво і доведеться перебиратися вище. Ця істина дається теж в результаті численних спроб і помилок.

У всякому разі вона вже вільна від настирливого і гнітючого відчуття перед зриванням покриву з таємниць і заборон, і тепер вона буде переселятися у верхні поверхи. Їй належить дізнатися про кохання вищі таємниці, зрозуміти його, як дорогоцінне твердження самого себе, як шлях до пізнання краси світу, як досвід дружби з іншою істотою, як відкриття ніжності. Вона, звичайно, буде відкривати все це, як щось нікому досі невідоме, а між іншим, так воно і є, бо це «щось» дійсно притаманне тільки йому, як малюнок на подушечках пальців, як тембр його голосу. І чимало ще належить пережити, щоб осягнути те дивовижне, що буває там, на верхніх поверхах кохання, коли чоловік і жінка навчилися відчувати себе єдиною великим людиною.

Ах, якби у нас були другі двадцяті! Але їх немає. Тому погано, катастрофічно погано тим, хто не встигає вкласти ці другі в перші і провести їх – одночасно. Більшість уявляє, що перед ними ще безодня часу – одна з найбільш згубних ілюзій, ймовірно, що залишилася в нас від мавп…

… Покинутість. Сухий шерех руїн. Запах чебрецю і м’яти. Лежать барабани колон, схожі на гігантські мармурові шестерні. Втиснулись в землю фундаменти старих храмів, як сліди сандалій богів. Але зруйнувалися ці храми не від дряхлості – їх спалили повні відваги попередники турецьких бандитів – бандити перські, яким знадобилася Еллада ще за п’ять століть до нашої ери. Греки тоді розбили заморських громил, і афіняни принесли всенародну клятву – навік зберегти залишки свого найдавнішого Акрополя і побудувати новий, ще більш прекрасний.

Гірко думати, але, мабуть, в нищенні пам’яток архітектури на землі винні перш за все люди, а потім вже час. Археологи вельми ретельно вивчили Ерехтейон. Можна сказати, кожен камінь його піддався виміру, викреслюванню, дослідженню. Над його мальованими та макетними реконструкціями працювали багато архітекторів та художників. Гіпотези про особливості і дивацтва його планування так само численні, як і суперечливі.

Ерехтейон стоїть в тому районі Акрополя, де колись, ще в догомерівські часи, був розташований царський палац. У царському палаці в Акрополі не тільки ситно їли, збирали багатства, вершили суд і готувалися до боїв. Достовірно відомо, що там відбувалося поклоніння Афіні. І було це в найдавніші еллінські часи. Згодом тут (трохи південніше) було зведено храм Гекатомпедон, присвячений теж Афіні. Його розграбували і спалили перси під мудрим керівництвом Ксеркса, царя царів. Підстави стіни і колони Гекатомпедона і зараз, біліючи кістьми, трішки підносяться над землею, подібно до кам’яної стерні після кривавого покосу або подібно трохи опуклої друкованої схеми радіоприймача, призначеного ловити ультрадавні хвилі історії.

Східною частиною своєї південної стіни Ерехтейон невидимо під землею стикається з північно-східним кутом фундаменту зруйнованого Гекатомпедона і так само невидимо в своєму підземному приміщенні зберігає контакт з камінням царського палацу мікенських часів. Таким чином, Ерехтейон приєднаний до двох епох – наддавньої і давньої. Мені здається, це було зроблено навмисно. Може бути, це входило в «проектне завдання» храму, як, скажімо, в наші дні в проектне завдання електростанції входить близькість до паливної бази? Можливо, що для древніх магічні вимоги були настільки ж наказові, як для нас – науково-технічні. Магія архітектури включала в себе і місце розташування храмів, їх орієнтування, їх ландшафтність, їх зв’язок з минулим.

Може бути, в «проектне завдання» храму входило «бути древнім»? Наприклад, він повинен був включити в себе вищерблений в скелі, як вважається слід тризуба Посейдона, коли невдачливий бог почав свою суперечку з Афіною за володіння Аттикою? Може бути, проект храму зобов’язаний був передбачити і місце, де росла б олива, посаджена Афіною, – перша олива в Елладі.

Можливо, що храм повинен був мати підземелля, де могла б жити змія, одне з найдавніших втілень Афіни? Вона була жива і вважалася стражем Акрополя, її годували медовими коржами, і якщо у неї псувався апетит, це служило причиною серйозних побоювань всієї держави.

А могила Кекропа, засновника Афін? Її теж не можна було ні перенести, ні обійти храмовою спорудою. А колодязь з солоною водою, так зване «Ерехтеєво море», про яке Павсаній стверджує, що в ньому при південному вітрі було чути звук морських хвиль, між тим як від Акрополя до моря більше трьох кілометрів? Адже і це чудо було пов’язано з найдавнішими легендами, які в ті часи замінювали науку або були з нею рівноправні.

Геніально задумана і ювелірно виконана архітектура вкривала таємне життя, про яке ми знаємо дуже мало. Там відбувалися секретні обряди. Їх партитури століттями передавалися з одного покоління спадкових жерців іншому, і тільки їм одним були відомі…

Далі буде.

Автор: Борис Агапов.

P. S. Також цікаво чи можна було б збудувати цей дивовижний давньогрецький храм з допомогою сучасних будівельних матеріалів, тих же сендвіч панелей, тим більше що SIP production machinery – обладнання з виготовлення сендвіч панелей вже досить технічно досконале.