На зламі XIX і XX століть були дуже модні професорські «екскурсії» з історії культури і мистецтв. Монументальна будівля цивілізації в основних рисах вже бачилася завершеною. Сліпуче світло знань і розуму висвітлювало її історичні зали, і незважаючи на окремі не розібрані ще колекції запасників, недосконалості і спірність деяких експозицій, в них було все ясно і пристойно. І відвідувачам, і екскурсоводам приносило справжнє естетичне задоволення йти від вітрини до вітрини, починаючи від століть, покритих мороком варварства і хаосу, до облагородженої науками і мистецтвами сучасності. Прислухаємося ж до висловлювань учасників подібної екскурсії.

…Азія. Нерухомість і тисячолітнє перебування на одній точці. У східних азійців – арабів, персів, турків – панують фаталізм, у індусів — чуттєвість, китайці ж скуті зовнішнім дотриманням звичаїв і педантизмом. Північна Азія як країна занадто низинна і Середня — Монголія, Гобі — як занадто піднесена взагалі майже не мали ніякої культури…

Америка. Хоча у американських племен було землеробство, ремесла і «певною мірою мистецтво», християнство виявилося не в змозі прищепити культуру цих племен — і таким чином американські континенти представляють в культурному сенсі інтерес лише остільки, оскільки вони є відображенням європейської сучасності…

Не затримається думка і над Австралією, так як «…тубільне населення (австралійські негри) з часу появи європейців відтіснені в пустельні місця: воно нецивілізовано і призначено до вимирання…”Але, мабуть, найсумнішу картину являє “Чорний континент”. «У вкрай одноманітній Африці, що відкриється «екскурсантам»,— слід різко розмежувати культурні області на узбережжях і засуджену природою на відсутність культури внутрішню частину… Культура по суті стосується її тільки з краю (як ясно з попередніх пояснень — остільки, оскільки ці краї порушені греко-римською або європейською культурою). В інших частинах, всередині майже недоступного материка, проходять смуги темних в культурному сенсі, напівчорних народностей або зовсім чорних негрів».

Чи засумніваємося ми після цих слів, що на фронтоні будівлі загальнолюдської культури можна накреслити на вічні часи підсумкову думку нашого професора: «Європа, населена двадцятьма різними племенами,— найбільш цивілізована частина світу»? Звичайно ж, ні. Не підозрюючи навіть, що до вхідних створ порталу змальованої вище «будівлі» вже прибивають блюзнірську декларацію, що закінчується справді образливо для тільки що здобутого нами культуртрегерського самовдоволення: «Нове покоління художників дякує Африці за те, що вона допомогла їм вибратися з глухого кута і застою».

Який же вододіл, не помічений маститим нашим “екскурсоводом”, проліг між цими майже одночасно сказаними фразами?

Основи світогляду, подібного тільки що наведеним поглядам І. Гонеггера, в самому скороченому вигляді зводяться до постулатів, які можна розташувати в наступному логічному порядку.

По-перше, весь “культурно історичний розвиток відбувався в межах, що знаходяться між Південним тропіком раку і 60° північної широти”, бо “культура розвивається переважно в надтропічних областях північної півкулі”. По-друге, весь розвиток людської культури можна порівняти як би антропологічно: “Схід, Азіатська культура… — це дитинство античного духу, і Схід не досягає більш зрілого віку і вмирає в дитинстві. Грецький світ – юнацький вік античного світу, – вмираючий в розквіті юнацьких сил”. І слідує природно з цього — Європа змогла побачити крізь ніч середньовіччя тліюче вугілля цього духу, і запалити від них полум’я Відродження, яке «…розвіяло романтичні тумани середніх віків і зцілило людство від нездатності мислити».

І як незаперечна істина, природно витікає з цих положень — культура всіх часів і народів перевіряється лише тим, наскільки вона зігріта цим полум’ям, а мистецтво — наскільки воно підвладне координатам Відродження.

Прослухаємо лише кілька періодів з іншої оглядової лекції, вже з історії мистецтва, прочитаної в цих же залах “інспектором витончених мистецтв міста Парижа” Луї Гуртіком.

«Коли блукаєш під бічними порталами Шартра, серед незліченних фігур пророків, апостолів і мучеників, то, навіть не намагаючись справити нездійсненну хронологічну класифікацію, здається, що перебуваєш при повільній праці, що струшує сон з цього кам’яного світу і повідомляє мертвій матерії ту гнучкість, якої вимагає життя… Ви бачите, як камінь розгортається, пом’якшується, утворює западини, щоб відтворити рухоме тіло і розвивати одяг».

Тобто готичний стиль прийшов на зміну романському, вище останнього саме тому, що «тіло перестає бути застиглим… вся фігура зі своїми гнучкими членами гармонійно врівноважується», бо не може бути сумніву в тому, що «застигле» тіло за своїм художнім достоїнством завжди нижче зображення, в якому передано відчуття руху.

І метр Гуртик тому з чистою совістю закінчує: «І ось тепер ці фігури з’єднуються попарно, розігруючи якусь мирну драму,— «Благовіщення» або…» (А чи не все одно, дійсно, «Благовіщення» або…? Аби фігура зі своїми гнучкими членами гармонійно врівноважувалася, а в сцені «Благовіщення» або…- це ж зовсім другорядне. Однак ми відволіклися. «У XII столітті Богоматір зображується не інакше, як сидяча з Божественним Немовлям на колінах…

Ісус не дивиться на неї, він вже проповідує або благословляє. Так зображували її на тимпанах романських церков… У готичних соборах їй завжди присвячений портал: вона стоїть, злегка піднявши одне стегно і недбало зігнувши праву ногу,— поза, яка збирає одяг в широкі косі складки… Не залишається сліду від безпристрасного тупоумства романських мадонн; голова нахиляється до дитини, очі напівзакриті і рот посміхається. Цей гнучкий стан, ця хвиляста сукня, ці руки… ніжний погляд… всі ці чарівні риси…»

Можна, звичайно, зрозуміти інстинктивну галльську галантність паризького інспектора. Але все ж чи не занадто це — оцінювати мадонну ступенем її плотського наближення до мадам Рекамье? Якби мсьє Гуртик почув це питання, він би щиро здивувався йому, і, закінчивши оглядову екскурсію по середнім вікам, на порозі залу істинного, класичного мистецтва поблажливо відповів:

«Після ідеалізму XIII століття флорентійці, подібно іншим художникам, були спочатку у владі прямолінійного і грубого реалізму; але протягом XV століття вони зайнялися вивченням форм людського тіла з такою пристрастю і методичністю, що досягли рівня античного мистецтва…»

…Тобто почати шлях до тієї досконалості, що на вічні часи створило Високе Відродження.

Так окостенілий звід правил, освячений великими іменами титанів Відродження, прирік новоєвропейське мистецтво на зарозумілу самотність – в часі і просторі.

…Звичайно ж титани не відповідальні за пігмеїв, що заховали їх Прометеїв вогонь у свої сірчані сірники. Титани стверджували те, що вистраждали, пігмеї самоствердилися на сформованих потім стереотипах. Титани відкрили новий шлях в нескінченному просторі мистецтва, пігмеї, канонізували цей шлях. Тупика вони не побоювалися – для їх крихітних кроків будь-який глухий кут був видалений в нескінченність…

Автор: В. Г.