Колись Рєпін не побоявся назвати Куїнджі геніальним художником, новатором, який відкрив в пейзажному живописі цілу епоху, яка дала «початок новому виду мистецтва». І дійсно, творчість А. І. Куїнджі (1842-1910) – одна з найяскравіших сторінок українського мистецтва другої половини XIX століття. Він створив особливий тип романтичного пейзажу, заснованого на реалістичному сприйнятті світу, але перетвореного творчою індивідуальністю митця. Він ввібрав в себе атмосферу, світогляд, моральні критерії, народжені демократичною епохою. Акумулювавши в своїй творчості всю пам’ять попереднього розвитку пейзажного живопису, Куїнджі з властивою йому самобутньою неповторністю трансформував російський і європейський романтизм, досвід німецьких художників дюссельдорфської школи, французьких барбізонців, російський реалізм 1870-х років і все це ніби пофарбував власними відкриттями, проклав шлях ще більш новим пошукам.

Новаторство цього художника виявилося пов’язаним не тільки з чисто формальними сторонами живопису, але і з тим розумінням всеєдності світу і людини, яке ми починаємо з особливою загостреністю осмислювати саме зараз. Творчість Куїнджі – це дотик до величних містерій природи, до одвічних її таємниць, які він безпосередньо включає в своє мистецтво, де ми можемо побачити нашу землю в ранковому пробудженні, або залиту сонячним світлом, розплавлену від лютого західного сонця або занурену в темряву ночі; небо, зачаровує нескінченною безоднею, з плаваючими хмарами або засіяне зірками, – все це відкривається їм у повноті своєї величі.

Для композиційної побудови картин він часто вибирає високу точку зору, дає зіставлення великих колірних площин, йде від детального зображення предметного світу, зберігаючи при цьому відчуття живих струмів земного життя. Саме так ми сприймаємо його пейзажі «Степ», «Північ» або «Дніпро вранці» з їх спокійним, широким диханням. Природа, повна первозданної сили, вільна від втручання людини, постає і в серії гірських пейзажів, які Куїнджі почав писати з кінця 1880-х років.

З широким розльотом земного і небесного простору картини Куїнджі могли б залишати кілька відсторонене враження, не будь у них любовної уваги до живої плоті, що росте на землі: трав, квітів, дерев. Все це розмаїття земного життя передано вільним, живим, фактурним мазком і разом з тим пластичною узагальненою мовою.

Своєрідним осередком цих якостей, стала знаменита «Місячна ніч на Дніпрі». Її поява викликала численні і бурхливі відгуки сучасників. Всі писали відзначаючи «неймовірне» за силою враження, яке справляла картина на всякого, хто її бачив. Журналіст і видавець А. Суворін стверджував: «Картина ця – небачена ще ніде могутність фарб. Враження від неї – рішуче чарівне: це не картина, а сама природа, перенесена на полотно в мініатюрі ».

Далеко не завжди Куїнджі потрібні були виняткові стани або явища природи і великі розміри полотен, щоб передати різноманітність і безмір навколишнього світу. Часто в невеликих ескізах або крихітних етюдах могли у нього вміщуватися і бездонна небесна сфера, і нескінченні простори землі. З рівною увагою, любов’ю і темпераментом він писав складну композиційну картину і робив маленький начерк, запам’ятовуючи в ньому конкретний, приватний мотив. Але і в цьому, здавалося б, нескінченно малому, прояви натури для нього були так само цікаві й чудові, як і в нескінченно великому і винятковому. У серії етюдів із зображенням хмар він стежить за їх рухом, життям, за тим, як вони змінюються в своїх обрисах, кольорі і освітленості. Він бачить, як просвічують крізь безтілесних масу повітря сонячні промені, запалюючи на землі різнокольорові вогні трав і квітів.

В його картинах земля і небо живуть і дихають єдиним життям. Навіть, здавалося б, у таких далеких від піднесеного ладу творах, як «Забуте село» чи «Чумацький тракт в Маріуполі», він передає не тільки «безпросвітну правду степу», а й «фатальне життя землі».

Такою всеєднаючою для художника ланкою між глядачем і картиною стає світло, воно – справжній бог для Куїнджі і головний герой його творів. Саме завдяки силі особливих фарб, що передають потоки світла – невловимого, в «північних» пейзажах або інтенсивного місячного, перетворюючого нічний світ, або майже матеріально відчутного в «західних» ескізах, – його картини заряджаються своєрідною енергією. «Куїнджі – художник світла» – сказав якось Рєпін. До речі цікавий факт: на старості років у художника були суттєві проблеми з зором, так що йому доводилось носити окуляри або постійно купувати контактні лінзи, та незважаючи на це він все рівно продовжував малювати.

Інтерес до вирішення «світлових» завдань простежується з перших же пейзажів Куїнджі. Спираючись в роботі над ними на романтичний досвід своїх попередників, він спочатку лише «називав» тему, не заглиблюючись у неї, як наприклад, в самій ранній з відомих нам робіт 1869 року «Исаакіївський собор при місячному освітленні». Але розвиток художника проходив стрімко. Коли з’являються картини «На острові Валаамі», «Українська ніч», «Північ», «Ніч на Дніпрі», а потім і ціла серія «місячних» пейзажів – «Дарьяльска ущелина», «Ельбрус», «Місячна ніч», «Плями місячного світла на снігу» і багатьох-багатьох інших, стає ясно, що художник пластичною мовою живопису досліджує це природне явище, прагнучи проникнути в саму його суть.

«Глибоко, наполегливо домагався він досконалості у вирішенні своїх живописних завдань. Тут він був чутливий до найменших погрішностей … – Згадував Рєпін. – Ілюзія світла була його богом, і не було художника, рівного йому в досягненні цього дива живопису ».

Мальовнича стихія його картин народжує безліч емоційних станів. Відчуття «безнадійної безмежності» передають його пейзажі сумовитих осінніх рівнин, а вогняна лава західного неба викликає цілу бурю напружених емоцій і експресивних переживань. Елегійну поему про красу, ясність чистих і простих почуттів, одвічних, як саме життя, містить в собі одна із найбільш гармонійних картин Куїнджі «Нічне».

Сповнена драматичної напруги, конфліктності з світом єдина сюжетна картина Куїнджі «Христос в Гетсиманському саду». Глибинна для мистецтва, морально-філософська тема, яка була визначальною у багатьох художників, знаходить у Куїнджі свою інтерпретацію й осмислення: вирішення внутрішнього конфлікту між добром і злом втілено тут мовою пейзажного живопису. Далеко не всім сучасникам була відкрита серйозність шукань художника. Лише найбільш чуйні розуміли, що Куїнджі прагнув не до ефекту як такого і не заради оригінальності і чистої ілюзії десятки і десятки разів повертався до одних і тих же мотивів.

Новаторство Куїнджі значно само по собі, але воно ще природно проросло і в творчості його учнів. Важко знайти в мистецтві аналог куінджевському наставництву і вчителюванню. Тільки з його ім’ям пов’язано таке поняття, як «школа Куїнджі». Формально трохи більше двох років (1894-1897) він керував пейзажним класом Академії мистецтв, але навіть після вимушеного відходу з Академії, аж до смерті Куїнджі, ця виключна співдружність учителя і учнів не розпалася. Чисте, майже релігійне ставлення до мистецтва самого Куїнджі створило особливу атмосферу якогось художнього братства. «Куїнджі любив учнів. Це була якась особлива любов, яка іноді існує в Індії, де поняття вчителя – гуру – має особливе розумінням », – згадував М. Реріх, який багато всього сприйняв у Куїнджі і абсолютно по-своєму втілював його традиції.

Втім, кожен з учнів був абсолютно самостійний і самобутній, взявши у свого наставника найбільш відповідні його індивідуальності і його творчій натурі основи живописної системи вчителя.

Автор: Галина Чурак.