Настала понура осінь. Смутком повіяло від пустих полів, лугів, від зів’ялих квітників і від вже безлистих (чи майже безлистих) дерев. Ще й до цього, як каже поет: “небо плаче мутними сльозами дощу”. Не диво, що те все викликає якусь меланхолію, а навіть смуток особливо в душі тих людей, що живуть близько і тісно з природою.

Смуток смуткові нерівний. Є смуток добрий і навіть корисний, але є теж смуток злий та грішний. Сам Божественний Спаситель на горі блаженств сказав: “Блаженні ті, що плачуть, бо вони будуть утішені” (Мат. 5, 4), а св. Августин каже, що сльози — це кров душі. Одначе блаженний є тільки той смуток, що його в нашій душі викликає ніжне спочуття з Богом, спочуття з нашим братом у Христі в його великому терпінні, свідомість наших провин і гріхів та інші надприродні спонуки. Такий смуток виявляє нашу ніжну любов до Бога, чи до ближнього (і дальнього), та відмиває нашу душу від грішної пелени. Такий смуток не тільки добрий, але й надзвичайно корисний.

Одначе крім цього доброго смутку є ще й смуток грішний і він — нажаль — дуже часто грубими тінями встелює наші душі. Цей грішний смуток найчастіше випливає з браку віри в Боже Провидіння над світом і народами. Чорна безнадійність, а то й розпука та відчай, є майже невідлучними товаришами грішного смутку. Грішний смуток не розуміє таїнства позірних Божих невдач, що є світлою перемогою по всі віки. Грішний смуток не розуміє того, що всемогутній Бог є такий митець, який “навіть на кривих лініях людських справ уміє писати просто”. Для людських починів невдача є не раз убивчою, але для Божих починів невдача не тільки не є шкідливою; вона деколи служить до цього, щоб ще краще об’явити Божу мудрість і силу. “Зійди з хреста, і повіримо” — так кликала юрба на Голгофі до Розп’ятого Ісуса. Це був людський погляд на справу. Але Божий погляд був зовсім інший: Ісус волів залишитись на хресті і на ньому вмерти, щоб таким чином перемогти ще величавіше. Цього Божого способу діяння грішний смуток зовсім не в змозі збагнути. У результаті цей смуток добачує на широких Божих ланах “більше кукілю, ніж пшениці”. Це все відбирає охоту до праці, вбиває всякий запал та одушевлення для Божих справ, виправдовує та затримує душевне лінивство.

В такій душі, як у вогкому підземеллі, кидається цвіль, гниль і внутрішній розлад. Тому цей смуток є грішним. Грішний є він ще й тому, що у відношенні до ближніх він наскрізь пересичений заздрістю: чуже щастя тільки поглиблює і побільшує цей грішний смуток, а чуже нещастя дає йому хвилину нетривкого і скоро минаючого вдоволення.

Одну сторону цього грішного смутку знає медицина та психологія і називає її абулією тобто зникненням волі, або ж всім відомим словом «депресія». Другу сторону цього смутку знає наш народ і називає її простим словом “хандра”. “Хандра його напала” — кажуть про чоловіка сумного і пригнобленого без дійсної причини. Ще з іншої сторони знали цей грішний смуток середньовічні святі і богослови та називали його ацедією. Вони твердили, що ацедія не виступає сама, але вона – матір великої родини. Св. Григорій називав шість її дочок: погорду, злість, боягузтво, мрійливість, лінивство і розпуку. Св. Ісидор знав цю велику родину ще краще і налічував у ній аж чотирнадцять дочок. Св. Фома Аквінський вважав ацедію за один з головних гріхів. Дуже сильно проти ацедії виступав св. Франциск Ассизький і його учні. Цей “святий нуждар” називав ацедію “вавилонською недугою” і під тією назвою знали її звичайні люди пізнішого середньовіччя.

Вавилонська недуга. Це слово відразу насуває нам образ євреїв, які сидять під вавилонськими стінами і плачуть. Єврейський смуток під вавилонськими стінами зрозумілий, адже вавилонська неволя тривала сімдесят років, чимало євреїв виродилось, інші зовсім не хотіли повертатись до обіцяної землі. Зрештою, саме повернення до Ханаану цілком не було тріумфальним, бо край був знищений, відбудова вимагала тяжкої праці, і знадобилось цілих пів століття, поки євреї відбудували свою святиню. А, одначе, без огляду на це все Божий пророк Єремія вважав безпідставним смуток євреїв у вавилонській неволі і за нього картав своїх земляків.

Якщо ж відмовляємо права до бездонного смутку навіть тим єврейським вигнанцям — то кого ж можемо розгрішити від цього грішного смутку? Чи може себе самих, з огляду на наші сучасні обставини? Ні і ще раз ні!

Ми сказали, що цей смуток є грішний, бо він вбиває волю, розбуджує поблажливість для інших гріхів, породжує байдужність на зло й добро. Тому з ним треба боротися, як боремося з усяким іншим гріхом – вірою, молитвою і силою волі.

Передусім нам треба скріпити в серці сильну віру в цю правду, що цілим світом премудро й доцільно кермує Боже Провидіння. А в планах Божого Провидіння не має зла для зла. Бог допускає зло тільки тому, що в своїй всемогутності може з нього вивести більше добро. Як із суперечних поглядів часом виринають нові правди, а «в суперечках народжується істина» (слова Сократа) так навіть із жахливих воєн прокидається туга народів за миром, а на руїнах виростає нове життя. Так буває воно завжди в житті цілого людства. Це постійний і незмінний ритм історії…

Автор: Отець І. Назарко, католицький священик.