Де ж склалося старовинне сказання про четвертого волхва? Найімовірніше, в якомусь монастирі північної Росії. Там білі ночі і північне сяйво надихають до казкової мрійливості. Прочани, мандруючі з однієї обителі в іншу, запам’ятали це сказання, і, очевидно, трохи присмачивши його відсебеньками, рознесли по всій Русі. Отже, чотири волхва, а не три, вирушили зі Сходу в Палестину, бажаючи поклонитися народженому Немовляті. Але один з них збився зі шляху, втратив своїх попутників і дороговказну Зірку. Цей четвертий волхв, ім’я якого переказ не зберіг, ніс Немовляті сапфір, смарагд і рубін, подібних яким не було на світі. Щоб передати ці скарби за призначенням, заблукалий волхв роками мандрував по багатьом землям. Навіть найстаріші сирени, що з’явилися в четвертий день Творіння, одночасно з великими рибами, не могли дати йому жодних вказівок. Так само безуспішно було його побачення в глибині пірамід, з єгипетськими мудрецями.

Морський бог озера Ільменя, що пам’ятає Потоп, старий з білою бородою, в яку вчепилися раки, радить волхву відправитися в Індію: індійські купці, які приїжджали в Новгород обмінювати сніп перлів і смарагд на російські хутра, на мед і на рабів, розповідали йому чудеса про свою країну. У підземеллях, освітлених відблиском рідкісних самородних кристалів, волхв розпитує багаторуких богів, а в країні пагод, обвішаних дзвіночками, він шукає відповіді у жовтолицих жерців: вони-де споконвіку невпинно спостерігають небо.

Волхв відвідує навіть чорношкірих чарівників, які приятелюють з чортами і читають долі світу в книгах, закопчених пекельним вогнем, – і все це без толку. Найстарша Сивілла спалює в своїй жаровні папороть, що цвіте лише в ніч на Івана Купала, але її беззубий рот бурмоче тільки нісенітницю… Нарешті, волхв, не знаючи куди ще сунутися, відправляється в Москву. Там Цар Іван дає йому пораду: «Поїдь-но, братику, у святий Град Єрусалим: там дізнаєшся напевно про Спасителя Христа». У розпорядження волхва цар надає візника і кибитку, запряжену трійкою. Трясучись по вибоїнах, потопаючи у пухкому снігу, кибитка проїжджає темний ліс. Там на подорожніх нападають вовки, але їм не вдається з’їсти ні волхва, ні візника, ні коней. Кибитку з виттям наздоганяє сніжна буря; ні зги не видно, страшно рухатися вперед: безпремінно полетиш у яр і там згинеш.

Але чим далі їде волхв, тим стає тепліше. Сніг пропав, чується весна. Проте виникають нові негаразди: річки розлилися і знесли мости; кибитка ледве рухається в брудній мішанині танучого снігу. Волхв відпускає візника з наказом бити чолом Царю Івану, а для подальшої дороги поспішає придбати верблюда. У якомусь аравійському місті він дізнається, що один погонич по бідності продає єдиного верблюда, щоб на виручені гроші нагодувати своїх дітей, які багато днів уже сидять без їжі. У волхва перед таким видовищем серце роздирається, і він розплачується за купленого верблюда своїм дорогоцінним сапфіром. Здивований такою щедрістю, засліплений блиском каменю, верблюдчик не може повірити своїм очам і вирішує, що його покупець був переодягнений ангел, посланий йому Аллахом.

В іншому місті, на ринку, де продавалися раби, стара селянка благає волхва викупити її єдиного сина, і волхв віддає радіючій матері свій смарагд. Нарешті, волхв в Єрусалимі, де тільки що розп’яли таємничого проповідника, якого частина населення визнала за Месію. Вулична юрба радить волхву поглянути на «Сина Божого», що висить на хресті. По дорозі на Голгофу волхву представляється огидне видовище: воїни б’ють і тягнуть за волосся якусь жінку, вважаючи її спільницею розп’ятого «лиходія» і додатково небезпечною чародійкою. Чи не вона чистим рушником витерла рясний піт, що виступив на обличчі «злочинця», який ішов на розп’яття, а потім показала натовпу цей рушник, на якому відбився лик Спасителя?

Щоб виручити святу Вероніку з рук катувальників, волхв віддає воїнам свій останній рубін. З порожніми руками він підходить до Хреста, але посміхається йому Христос. Своїми милостинями четвертий волхв придбав на Небесах багатство, цінніше всіх скарбів світу. Смиренно він опускається на коліна. В ту ж мить меркне сонце, земля трясеться, розривається в храмі священна завіса, і Христос, схиливши голову, відпускає дух зі словами: “Звершилось!”

P. S. А хіба цей чудовий переказ про довгі мандри та блукання четвертого волхва не є алегорією духовних пошуків, а потім духовного шляху до Бога кожної людини ?