Останній, відірваний від усього світу, не запльований куток землі. Навіть США, передаючи прогноз погоди, ігнорують свій 49-й штат. Територія, інформація про яку всіма почерпнута в основному з книг Джека Лондона. Щось далеке, холодне, безлюдне, країна сильних і витривалих людей. Самі аляскінці культивують цей дух. На всіх без винятку автомобільних номерах напис: «The last frontier» – «Останній рубіж», остання незвідана територія. Цей вираз є другою назвою штату Аляска.

І ось ми на літаку, що летить в Анкорідж. Гори із засніженими вершинами, темно-зелена тайга, озерні блюдця, численні вигини річок і повна відсутність будь-яких ознак людини. Починаємо знижуватись. З літака Анкорідж виглядає величезною плямою, оточеною горами і океаном. За площею – одне з найбільших міст світу, але населення – всього лише близько 250 тисяч чоловік.

Пересуваючись по Анкоріджу, неможливо зрозуміти, у місті ти перебуваєш чи за його межами: соснові переліски змінялися листяними, і скрізь розкидані 1-2-поверхові будинки. Вночі в місто часто забрідають лосі, очевидно, теж не розуміють, де місто, а де передмістя, створюючи вранці труднощі для поліції та водіїв. На що, втім, ніхто не звертає великої уваги – звикли. Достаток тварин і риби на Алясці вражає. Навіть починаючий мисливець чи рибалка, вперше взявши в руки рушницю чи спінінг, при такій кількості живності відчуває себе професіоналом, і успіх йому гарантований.

Наш шлях лежить в Хомер, на півострів Кенай. Від’їхавши на кілька десятків кілометрів від Анкоріджа, ми несподівано залишаємось одні на шосе. Тільки рідкісні зустрічні машини, ще рідше яке-небудь житло, і якби не хайвей, то склалося б враження, що ми залишились на землі одні. Дорога в’ється в оточенні 2-3-кілометрових гір. Несподівано попереду з’являється якась тінь. Різко гальмуємо, тінь з величезною швидкістю наближається і перетворюється в задумливого лося з розмахом рогів не менше метра. Поміркувавши ще трохи, лось повільно ховається в придорожніх кущах. Знижуємо швидкість, і не дарма: на 400-кілометровому шляху нам зустрічаються ще два лося, і обидва теж, чомусь не поспішаючи, з зупинками, переходять дорогу. Цікаво, що за такі важкі філософські думи у них в голові? Так, зіткнення з такими гігантами на швидкості нічого доброго ні нам, ні їм не принесло б.

Знову гори, ліси і кілометрів через 200 від Анкоріджа дорога виходить на берег океану. За весь шлях попадається лише 5-6 невеликих селищ. Ось і Хомер, маленьке прибережне містечко, з трьох боків оточене горами, а з півдня омивається Тихим океаном. У місті кілька готелів, де можна орендувати будь-яке рибальське спорядження: від спінінга до 20-30-метрового риболовного човна. Тут же протікає річка Кенай, Мекка всіх рибалок світу. Лососеві починають йти на нерест в травні і, змінюючи один одного, йдуть до кінця вересня. Горбуша, кета, кижуч, нерки, чавичі, – є все і в таких кількостях, що хочеться вигукнути слідом за Станіславським: – Не вірю!

У Хомера нас зустрічає богатир з густим басом і добродушним характером. Діонісій – російський американець. Капітан риболовецького човна, щасливий мисливець і уставщик православної старообрядницької церкви. Ще 30 хвилин по дорозі, що йде в гори, і ми на місці. На висоті 700 метрів над рівнем моря, в гірському виярку, розташувалося селище Ніколаєвськ, громада старообрядців.

Розпочаті в 1654 році патріархом Никоном реформи призвели до розколу церкви. Никон проголосив свою церкву православною, а своїх супротивників – розкольниками. Насправді ж супротивники Никонівських нововведень не здійснили жодної крамоли, вони лише залишились вірні своїм давнім церковним обрядам. Втім, крапка в цій історії була поставлена лише в 1971 році. На помісному Соборі православна церква визнала помилку, зроблену патріархом Никоном, і засвідчила, що старі обряди «рівночестні і спасительні», а реформи Никона незаконні, тому що «не мали ні канонічних, ні історичних підстав». Але це зараз, а в XVII столітті старообрядці стали йти в Керженець і далі на схід. Предки Діонісія осіли на Амурі. Але в 1920 році довелось його покинути, далі – Харбін, життя з нуля. Коли в 1945 році Червона армія прийшла в Китай, відразу були заарештовані всі дорослі чоловіки. Жінок з дітьми вислали в Гонконг. Потім – Бразилія, і, нарешті, на початку 60-х – США.

Розміщуємося в маленькому готелі при церкві. Діонісій запрошує на вечірню службу. Невелика церква з трьома цибулинами куполів. Чоловіки в каптанах, жінки – у сукнях, пошитих за моделями XVII століття. Вся служба ведеться на старослов’янській, церква заповнюється гучним гуркотом, що стоїть на криласі чоловічого хору. Якби не шум сучасної системи кондиціонування з тепловими завісами, то – повне відчуття переходу в допетровські часи. У голову приходять сумні думки. Такі ж, як і ми, православні, змогли обігнути половину земної кулі, пройти «крізь Крим, Рим та мідні труби», але зберегти віру. Коли ж, як і де, ми розгубили її?

Після служби нас запрошує матінка Ірина на млинці. Кілька видів копченого лосося, краби, пироги з грибами і ягодами, французьке біле вино. Млинці з ікрою, охолоджена горілка, фрукти. І хліб, випечений в російській печі за рецептом, якому вже кілька сотень років. Після нього будь-який інший хліб здається сурогатом. Матінка Ірина – досить моложава жінка, навіть не віриться що у неї 11 дорослих дітей. Вона живе з чоловіком – священиком місцевої церкви отцем Кіндратом – у величезному двоповерховому будинку. Каналізація, центральне опалення, російська піч, зроблена як данина минулому і використовується тільки для випічки хліба. Розговорились, матінка Ірина розповіла про свою любов до їзди «з вітерцем» на автомобілі. Ми подумали – жартує, але через кілька днів вона зустрілась нам за кермом величезного сріблястого «форда», що їхав зі швидкістю ніяк не менше 80 км. на годину.

Продовження буде.

Автор: Володимир Сеньков.