Федькович саме повернувся із свого семигородського полку до Чернівців. За кілька років його відсутності тут багато чого змінилось. Але й він вирушив до Семигороду молодим хлопцем-кадетом, а повернувся старшиною. Повертався дуже радісно. За ним лежали понурі роки, проведені в малих семигородських містечках та важкий італійський похід. В Чернівцях він мало кого знав. Хоча й мешкав тут його батько, Адальберт Гординський, але Федькович навіть до нього не заїхав; так дуже негодував на нього за кривду своєї мами. Все ж таки скоро знайшов приятелів. Блискучий мундир старшини відчиняв йому двері в усі гостинні черновецькі будинки. Таким способом познайомився він з Емілією Марошані.

Марошані це прізвище румунське. Одначе панночка була вихована по-німецьки, в домі говорили також по-польськи. Дім був гостинний, як годилося там, де була доросла дочка. Склад гостей був незвичний, добірний: наприклад Федьковича впровадив туди Нойбавер, талановитий німецький поет, якого доля загнала на Буковину. Тут, у «Марошанок», як називав їх Федькович, познайомився він також із Антоном Кобилянським, — знайомство, яке мало особливий вплив на його подальше життя, бо це саме Кобилянський намовив Федьковича писати українською.

У «Марошанок» (Емілія мешкала з мамою) сходилося це товариство часто. Емілія була музикальна, тож їхні вечірки набирали характеру музичних вечорів, на яких Нойбавер імпровізував свої вірші, а Кобилянський дивував всіх своїми чудацькими теоріями про поза гробове життя та вегетаріанство. Розмовна мова була німецькою. Для Федьковича ці вечорі набрали особливої чарівливості. По довгому скитанні він був радий відчути затишну атмосферу родинного дому, ще й до того пересичену мистецькими інтересами. Емілія була красуня, до того розумна, мрійна, музикальна. Отже зовсім природно, що припала молодому хлопцеві до вподоби.

А вона? Із віршів Федьковича, писаних тоді ще на німецькій, здогадуємось, що й вона його кохала. Одначе на перешкоді стали маєткові справи: наш герой був не надто багатий і заможний, та й мати її не сприяла Федьковичу, бо мала когось іншого на приміті. Федьковича покликали назад до Семигороду, це поклало край їхньому короткому закоханню.

Емілія скоро потім вийшла заміж за якогось румуна й виїхала з ним до Яс. А для Федьковича настав важкий час розчарування. Він відчув страшенне прикро свою самоту й чуже військове оточення. Почав занепадати по здоров’ю. Пісні його з того часу повні туги й жалю за рідними сторонами. Але йому відкрився живий скарб народної української мови і з нього черпає він тепер всіма пригоршнями. Чи треба нам жалкувати, що роман Емілії з Федьковичем розбився? Мабуть, ні. Здається співжиття з цією напів полькою, напів німкою було менше дало нам Федьковича поезії, як розлука з нею. Але шкода тільки того розчарування, що почало засмучувати поета до жінок. Почалося від Емілії, а скінчилося Павліною, попадянкою з Тюдева, яка можливо єдина годилася йому в дружину. Але видно не судилося. Бо помер він старим парубком, і в цьому наслідуючи Кобзаря Великої України.

Автор: Л. Бурачинська.