Це питання на перший погляд може здатися несерйозним. «А я забув», – кажуть маленькі діти, виправдовуючись перед батьками. «Знав, але забув», – запевняють школярі. «Забув зробити», «забув подзвонити», «забув, як називається ця книга», – постійно говоримо ми один одному. Вчені вже давно замислюються над питанням, чому це відбувається. Чому, здавалося б, добре відомі речі раптом забуваються і в той же час якась випадково, на ходу почута фраза або якась малозначна подія буде довго і настирливо пригадуватись?

Відомі прямо-таки вражаючі випадки забування. Один такий факт наводить у своїх мемуарах дружина Достоєвського – Ганна Григорівна. Ще до знайомства з майбутнім чоловіком вона зачитувалась його романами. Згодом, працюючи стенографісткою у Федора Михайловича, вона якось заговорила з ним про його роман «Принижені і ображені», в розмові з’ясувалось, що автор дуже смутно пам’ятає зміст свого роману. Поступаючись проханням Ганни Григорівни, Достоєвський обіцяв на дозвіллі прочитати власний роман. Ця розмова відбулась лише через п’ять років після того, як було завершено роботу над романом, яка тривала цілий рік.

Подібних прикладів можна навести безліч. Питання про забування входить складовою частиною в загальну проблему пам’яті. Будь-яке пояснення явищ пам’яті повинно обов’язково враховувати і факти забування.

Аристотель у своєму трактаті «Про пам’ять і пригадування» пише приблизно так: всілякі враження роблять у нашій душі відбитки, на зразок тих, які перстень залишає на воску. Таким чином, наші знання являють собою як би відбитки, забування ж можна уподібнити їх стиранню.

«Відбитки» – це не просто образне порівняння, тут перед нами цілком певна концепція, яка свідомо чи несвідомо приймалася багатьма поколіннями психологів. Правда, мінялась термінологія, а процес запам’ятовування, фіксації знань зображувався не настільки наївно, як у Арістотеля, і все ж забування мислилось як знищення того, що запам’яталось. Фізіологи і психологи XVIII і XIX століть говорили не про відбитки в душі, а про залишки нервових процесів або про їх наслідки. Інші дослідники вживали слово «сліди пам’яті» і ще більш вчені терміни, такі, як «диспозиції» або «енграми». Але всі вони забування розглядали як руйнування цих енграм, повне або часткове, як розрив зв’язків (асоціацій) між слідами, як їх розвал, притуплення, порчу. Та й справді, деякі наші спогади внаслідок їх незв’язності і роз’єднаності, а також наявних у них прогалин і пропусків справляють враження уламків чогось такого, що в минулому було закінченим, цілісним утворенням.

Однак багато фактів не узгоджуються з таким поглядом на забування. У двадцяті роки минулого століття психолог Вульф провів своєрідну серію дослідів. Випробуваному – художнику – показали портрет людини, чиє обличчя злегка повернене в ліву сторону. Через кілька днів цьому художнику запропонували відтворити по пам’яті бачений портрет. Художник намалював обличчя людини, що впівоберта дивиться вліво. А малюнок, виконаний випробуваним ще через тиждень, зображував особу тої ж людини в профіль. Оскільки малюнки випробуваного художника не збігаються з баченим їм портретом, ми можемо говорити про забування. Але хіба наведені досвідчені дані свідчать про розвал слідів, запитує Вульф і його однодумці – так звані гештальтпсихологи.

На їхню думку, сліди з плином часу не руйнуються, а видозмінюються в певному напрямку: окремі особливості матеріалу, що запам’ятався все більше поглиблюються, загострюються, уточнюються, штрих, який ледве намітився (скажімо, незначний поворот голови) з плином часу автоматично перетворюється в більш виразну і різко виражену рису (у нашому прикладі – повний поворот голови в профіль). Іншими словами, сліди якби автономно перебудовуються в більш досконалу структуру, або «гештальт», що означає по-німецьки «образ», звідси і назва всього напряму – «гештальтпсихологія». Його прихильники, відштовхуючись від дуже вузького кола досвідчених даних, шукали пояснення цих даних в мало пояснених здогадах і ідеалістичних домислах про стихійне прагнення слідів до вдосконалення.

У цих двох, здавалося б, дуже різних концепцій забування (концепції слідів, що руйнуються і концепції слідів, що перетворюють) є спільне: як та, так і інша пов’язують забування з долею слідів, відбитків, з якоюсь зміною в них: чи то з їх руйнуванням , чи то з їх перетворенням.

Вразливим місцем обох концепцій забування є їх нездатність пояснити явища ремінісценції, тобто таких випадків, коли більш пізні відтворення виявляються правильніше, точніше і повніше більш ранніх відтворень. А з такими випадками ми стикаємось постійно. Наприклад, відразу після прочитання книги людина називає набагато менше дійових осіб, ніж день інший потому. Або: ви намагаєтесь згадати марш з опери «Аїда», але чомусь весь час мугикаєте марш з «Фауста», а через якусь годину в пам’яті ясно виринає марш з «Аїди». Якби час знищував або видозмінював сліди пам’яті, то ремінісценція була б неможлива.

Прагнення подолати недоліки теорій, що пояснювали забування змінами в слідах, привело до створення так званої концепції репродуктивного гальмування, яка набула поширення серед американських психологів, особливо в працях Мака Джеча. Прихильники цієї концепції експериментальним шляхом вивчали, як впливає заучування одного матеріалу на заучування іншого матеріалу, схожого з першим. Загальний підсумок численних дослідів зводиться до двох основних положень:

1) Подальше заучування негативно відбивається на пригадуванні східного попереднього матеріалу.
2) Вивчений раніше матеріал сильно заважає заучуванню схожого з ним нового матеріалу.

Щоб пояснити отримані дані, американські психологи вдаються до поняття «конкуренція». За думкою цих психологів, в той час, коли ми що-небудь пригадуємо, відбувається конкурентна боротьба між окремими подібними відповідями; як і в будь-якій сутичці, перемагають сильніші, в даному випадку більш сильні відповідні реакції пригнічують більш слабкі. Ось чому один матеріал перешкоджає засвоєнню або пригадуванню іншого матеріалу, схожого з ним. Але може і так статись, що матеріалу, який спочатку був пригнічений, раптом таки вдасться прорватись, тоді і відбувається описана вище ремінісценція.

Концепція репродуктивного гальмування переносить центр ваги на самий процес пригадування, і в цьому її безперечна перевага перед концепціями, які шукали пояснення забування в слідах, для чого довелося, як ми переконались, приписувати слідам прямо протилежні властивості: і зберігатись і видозмінюватись.

Але концепція репродуктивного гальмування також викликає заперечення. Перш за все чому ж подібні відповіді (реакції) повинні заважати один одному і боротись одна з одною? Адже добре відомо, що нерідко пригадати що-небудь нам допомагає якраз схожість. Основне ж заперечення, яке, втім, стосується всіх розглянутих пояснень забування, полягає в тому, що слід пам’яті і відповідні реакції мисляться якимись самостійними сутностями, які нібито живуть своїм життям; стихійно видозмінюються, ворогують між собою і т. д. Сам же чоловік, його особистість, виявляється стороннім спостерігачем, від нього нібито нічого не залежить, всі процеси в пам’яті відбуваються без нього. Але хіба явища пам’яті незалежні від інтересів, пристрастей, потягів, бажань суб’єкта (активної особистості)? Життєва практика щодня показує нам, що це не так. Вчений професор Смирнов, великий фахівець з питань пам’яті, розповідає про такий факт. Учень, який погано встигав з історії, чудово розбирався в хронології спортивних подій. Тут можна заперечувати очевидне значення інтересів і схильностей цього учня.

Далі буде.

Автор: І. Розет.

P. S. Старинные летописи рассказывают: А еще очень часто мы имеем склонность забывать разные обыденные, бытовые вещи, например, зонтики или кепки. И хорошо еще, если кепка не дорогая, а если это фирменная кепка LA или Кепка Monster. И снова придется искать, где можно купить кепку (а можно, например, здесь) хорошего качества и по недорогой цене. И вправду куда лучше свою память в должный порядок привести, чтобы не забывать нужные вещи, где попало.