З роллю особистості в процесі забування, мабуть, раніше за всіх впритул зіткнулись лікарі, які вивчали хвору психіку людини. Творець психоаналізу Зігмунд Фрейд зазначав у своїх хворих, які страждали істерією, значні провали в пам’яті, причому забувалося все те, що було пов’язано з тяжкими переживаннями і травматичною ситуацією, які і призвели до утворення неврозу. Звернувшись до «психопатології повсякденного життя», Фрейд також виявив за багатьма фактами повсякденного забуття прізвищ та імен, втрати речей та інші мотиви небажання, неприязні і інші негативні емоції. З цієї точки зору той факт, що Достоєвський забув власний роман, про що йшлося в минулій частині статті, можна пояснити тим, що письменникові було важко згадувати про деякі події з власного життя, відображені у його творі.

Фрейд увів поняття «витіснення», яким він позначає особливий процес, покликаний виганяти зі свідомості всі неприємні і образливі для особистості спогади. Забування таким чином набуває характеру важливого в біологічному відношенні охоронного механізму: все болісні думки витісняються, і людина в якійсь мірі позбавляється від зайвих прикрощів.

І. П. Павлов, який критикував ряд положень психоаналізу, найбільш схвально ставився до вчення Фрейда про витіснення, яке у певному сенсі перегукується з павловським механізмом внутрішнього гальмування. Згасання умовних рефлексів розцінювалось Павловим не як їх руйнування, а як наслідок гальмування, що виникає у відповідних ділянках кори головного мозку. Це гальмування при певних обставинах може бути знято, в результаті чого згаслий умовний рефлекс знову відновлюється.

Є численні випадки, коли забування не можна поставити в залежність від мотивів, що викликають витіснення (гальмування). Крім того, дуже часто забування являє собою не «порожнечу», не відсутність відповіді, а неправильне відтворення. На це неодноразово звертали увагу окремі психологи. Значить, щоб розкрити механізми забування, треба ще провести й ретельне експериментальне вивчення неправильностей в явищах пам’яті (помилок, замін).

Для пояснення фактів, що спостерігалися нами при вивченні замін і помилок в багатократному відтворенні одного і того ж матеріалу, а також порядку відтворення, була висунута імовірнісна концепція пригадування. Сутність цієї концепції полягає в наступному. Багато психологів зображують особливості пригадування як готовий результат інших процесів пам’яті: запам’ятовування, динаміки слідів і гальмування. Іншими словами, відповідно до їх теорій картина пригадування вже заздалегідь жорстко зумовлена тим, як протікало запам’ятовування, що відбувалось зі слідами і т. д. Імовірнісна концепція пригадування також визнає значення процесів запам’ятовування і збереження, без яких, зрозуміло, не могло б бути ніякого пригадування, проте вона стверджує, що останнє має свої специфічні особливості.

Згідно цієї концепції, в ході пригадування людина рівноймовірно використовує ті уявлення, слова, думки, знання, які виступають для неї в певному відношенні як подібні, равнозначимі. З метою ілюстрації цієї думки можна вдатися до аналогії з касиром, який має в своєму розпорядженні достатню кількість всяких банкнот. Для того, щоб виплатити суму в сто доларів, він може однаково скористатись будь-якими банкнотами (або однією стодоларовою, або двома п’ятдесятками, або набором десяток і т. д.). При цьому байдужим є також порядок видачі банкнот, скажімо, спочатку можна виплатити п’ять десяток, а потім п’ятдесятку, але можна видати ці гроші і в зворотній послідовності, лише б загальна сума в сто доларів була виплачена сповна. Приблизно такий же динамічний принцип лежить в основі процесу пригадування.

На нашу думку, ймовірна концепція пригадування дозволяє по-іншому підійти до проблеми забування. Скажімо, при відтворенні завченої фрази «Парашут повільно опускався» замість слова «опускався» учень сказав «падав». З точки зору ймовірнісної концепції пригадування помилка була викликана не руйнуванням або видозміною слідів, а тим, що обидва дієслова «опускався» і «падав» мають для учня в даному контексті однакове значення, тому він і вживає їх байдуже.

У світлі даної концепції, зокрема, природно і просто пояснюється, чому буває так важко передати текст дослівно: оскільки багато слів і понять виступають для людини як рівноцінні, рівнозначимі, вони і пригадуються байдуже, внаслідок чого первинний текст буває трансформований (для наочного прикладу можна пограти в веселу гру «поламаний телефон»). Правда, шляхом певних дій (більш глибокого осмислення, зіставлення, багаторазових повторень і т. д.) можна домогтися того, щоб слова, що зміщуються перестали бути рівнозначимі для запам’ятовуючого, і тоді пригадування стане точним; текст, як кажуть, буде вивчено напам’ять.

Отже, схожість, різнозначимість (в розумінні суб’єкта) є основою рівноймовірного відтворення. Але це ще не означає, що рівнозначимість неминуче призводить до помилок. Якщо слова і поняття, які суб’єкту представляються подібними, одночасно є і об’єктивно подібними, то в пригадуванні буде зафіксована всього лише невинна заміна. Наприклад, замість прочитаної пропозиції «Ворогові було завдано потужного удару» згадалося: «Ворогові було завдано могутній удар». У даному випадку заміна прикметника «потужний» прикметником «могутній» не спотворює змісту висловлення. Інша справа, коли подібними виявляються ті поняття, які в дійсності далеко не рівнозначні, – в цьому випадку рівноймовірне відтворення може привести до помилки. Так, у книзі К. Чуковського «Від двох до п’яти» розповідається про те, що дитина запевняє свою матір, ніби вона слухала по радіо передачу про письменника Тигра Товстого. Звичайно, старші хлопці не спутають тигра з левом, так як для них це «різнозначні» уявлення.

Задайте своїм знайомим (тільки не історикам) таке нехитре питання: «Ким була заснована Російська Академія наук?», – І дуже багато вам дадуть відповідь: «Ломоносовим», – хоча Михайло Васильович був засновником першого російського університету. В даному випадку подібними для суб’єкта виявились об’єктивно різні наукові установи: академія і університет.

Розглянута імовірнісна концепція пригадування дозволяє вирішити парадокс, що ускладнює, як ми бачили, концепцію репродуктивного гальмування: чому схожість то допомагає в пригадуванні, то ускладнює його? Справа в тому, що ускладнює зовсім не об’єктивне схожість, а та, яка для суб’єкта є рівнозначимою. Якби перешкодою в пригадуванні служила об’єктивна схожість, то нічого взагалі не можна було б правильно пригадати, бо кожен предмет в тому чи іншому відношенні подібний з безліччю інших предметів. Крім того, об’єктивна схожість є невід’ємною властивістю предметів реального світу, і її неможливо ні усунути, ні скасувати. Звичайно, основою подібності для суб’єкта зазвичай служить більша або менша кількість рис дійсної подібності.

Іноді ж для когось схожість знаходить вельми віддалені явища, що представляють, однак, для даної людини однакову значимість. Наприклад, син грузина і литовки називає в числі литовських письменників Руставелі: для цього хлопчика національності його батьків рівнозначимі.

Як би не була велика об’єктивна схожість двох або більшої кількості явищ, вона анітрохи не ускладнить пригадування, якщо подібні явища не будуть рівнозначними для людини. При всій величезній схожості батька і дядька дитина ніколи не сплутає їх, бо для неї вони далеко не рівнозначні особистості. А ось чужих людей, об’єктивно навіть дуже мало схожих один на одного, дитина, а часом і дорослий можуть сплутати. Комізм оповідання Чехова «Кінське прізвище» в тому-то й полягає, що всі люди, які намагались вгадати потрібне прізвище, керувались об’єктивною схожістю, між тим як помилка була викликана схожістю для суб’єкта, рівнозначимістю.

Таким чином, забування, що виражається в помилковому пригадуванні, виявляється обумовленим тим, що сповнено значущості для особистості, яка не стоїть осторонь від «механізму» пам’яті, як це виходило в деяких концепціях забування. Дуже характерно, що найтонший знавець людської душі Лев Толстой теж помічав залежність, яка існує між рівнозначимістю і помилками пам’яті. У його щоденнику читаємо наступне глибоке міркування: «Чому пам’ятаєш одне, а не пам’ятаєш інше? Чому Сергійка називаю Андрійком, Андрійка – Сергієм? У пам’яті записаний характер. Ось це те, що записано в пам’яті без імені і назви, те, що з’єднує в одне різні особи, предмети, відчуття, ось це-то і є предмет творчості» (запис від 21 серпня 1900 року),

З ймовірнісної концепції пригадування теоретично випливає, що людська пам’ять володіє величезними потенційними можливостями, бо забування в цій концепції не зв’язується ні з пошкодженням і ні з автономною перебудовою слідів. У той же час дана концепція вказує реальний психологічний фактор, з яким постійно необхідно рахуватись – і при заучуванні і при відтворенні – з рівнозначимістю для суб’єкта, що впливає на якість, кількість і порядок відтворення. Правильне і своєчасне врахування цього чинника може звести до мінімуму помилки в пам’яті й саме забування.

Ми в загальних рисах простежили, як розвивались погляди психологів на забування. Кожна гіпотеза ґрунтувалась на певному колі фактів, які спеціально вивчались тими чи іншими дослідниками. Разом з тим позначилась дуже прогресивна тенденція: за будь-якими явищами пам’яті бачити самого запам’ятовуючого, його внутрішній світ, інтереси, прагнення.

Автор: І. Розет.

P. S. Духи вещают: А еще много интересных наблюдений при анализе психологии забывания можно почерпнуть в реакции людей на разные новости. Вот возьмем, к примеру, новости Димитровграда, как правило, люди отлично запоминают всевозможные негативные новости, позитивные же наоборот, как то быстро забываются. С этого можно сделать вывод что память наша часто, увы, коротка на хорошие вещи, зато всевозможный негатив еще как помнит.