Не менш популярним природним житлом людини були печери. Але поширене уявлення про те, що колись всі первісні люди жили в печерах, – сьогодні виглядає щонайменше спірно. І назва «печерна людина» грішить історичною неточністю. У печерні часи квартирне питання стояло куди більш гостро, ніж в сьогоднішньому мегаполісі. Печер не вистачало. Мати власну печеру було настільки ж престижно, як в наш час володіти мармуровою віллою з басейном. Печери були ідеальним притулком і, здавалося, самою природою призначались для проживання людини. Знаменитий етнограф дев’ятнадцятого століття Елізе Реклю пише: «Мешканці печер програли в самих різних відносинах, коли покинули свої підземні житла і перейшли в будинки, побудовані штучно і вразливі до дії стихій. Печера тепла взимку і дає приємну прохолоду влітку. У ній людина знаходить умови, настільки сприятливі в гігієнічному відношенні, що лише деякі будинки можуть з нею в даному випадку зрівнятись».

Відомо, що у Франції по берегах Луари до початку минулого століття зберігались ще населені печери, правда, вони були обставлені дорогими меблями, прикрашені гравюрами, скульптурами, хорошими картинами і служили заміськими маєтками багатих родин.

Як вже говорилось, печери були задоволенням важкодоступним. Якщо плем’я розташовувалось в горах, особливо тих, які рясніють м’якими породами (такими, як вапняк і туфи), воно ще могло вередувати і вибирати суху і чисту печеру з найкрасивішими сталактитами. А жителям рівнин доводилось витрачати чимало сил, щоб захищати себе від ворогів, від холоду і спеки. Так що чудові готичні замки Європи стоять куди ближче до самодіяльних будівель дикунів, ніж до величних природних утворень – печер. Однак, для того щоб побудувати саму жалюгідну хатину, все-таки доводиться використовувати елементарні конструкторські знахідки і працю, а з печери треба тільки вигнати пару левів чи десяток отруйних гадюк.

І доводиться визнати, що дикун, розмірковуючи, якби то краще приладнати коржик кізяка на дах, зайнятий не менш творчою справою, ніж Корбюзье, який натхненно схилився над кресленням хмарочоса. До того ж, будемо справедливі – багато диких племен будували і будують далеко не примітивні в архітектурному плані будинки. Чимало мандрівників неодноразово стверджували, що жоден з сучасних похідних наметів досі не може змагатись в практичності і зручності з традиційними для даної області житлами – юртою, чумом або вігвамом.

Але, схоже, традиції примітивного будівництва тепер зберігають виключно вчені-фахівці. Дикун – він дикун, і його мало турбує етнографічний і культурний аспект будиночка, який він собі споруджує. Дослідникам, які спостерігають за життям примітивних племен, залишається тільки в розпачі рвати на голові волосся – замість екологічно чистого пальмового листя і глини дикі люди все частіше вживають, наприклад, картонні коробки з-під Coca-Cola. Людина з примітивною свідомістю (в терміні цьому немає нічого образливого) нагадує загальновідому комаха – ручейника, яка виготовляє «чохлик» – тверду штучну оболонку для свого беззахисного тільця з підручних матеріалів.

Зазвичай ручейник використовує шматочки мулу, пісок, мушлі. Але якщо його посадити на дно, всипане діамантами або, скажімо, бісером, то він, анітрохи не зніяковівши, спорудить собі екстравагантний наряд, в якому і буде розгулювати, не замислюючись, чи доречна подібна розкіш на спині комахи чи ні – він всього лише використовував те, що було поруч. І так як забрати від найближчої бензоколонки декілька легких коробок простіше, ніж обдирати кору з дерев або бігати з совком за коровою, то немає нічого дивного в тому, що нині цілі племена благополучно проживають в поселеннях, складених з відходів цивілізації і прикрашених різноманітними написами: «Обережно! Скло!» або «Не кантувати!». Етнограф може тисячу разів розповідати людям племені ньям-ньям, наскільки мотузки з кокосового волокна органічніше і екологічніше, ніж пакувальна пластикова стрічка в рожеву смужку – істинний ньям-ньям ніколи його не зрозуміє. Адже стрічечка блищить, шарудить, переливається – загалом, вражає красою. А головне – валяється під ногами в необмеженій кількості.

Треба сказати, що перебування європейців на африканському континенті внесло в життя аборигенів чимало різноманітності. Нескінченні війни, організовані німецькими, англійськими та французькими колоністами залишили незгладимий слід не тільки на географічних картах, але і безпосередньо в африканських саванах і пустелях, наприклад, у вигляді іржавих останків військової техніки. Заповзятливе народонаселення континенту не дає пропасти добру. Наприклад, взявши старий заіржавілий «Вілліс» і відрізав його на дві порожні бочки з-під солярки, можна спорудити чудове житло – притулок від палючого сонця, притулок для стомленого мандрівника. Правда, у європейця, який спостерігає цей «полуденний відпочинок аборигена» під жахливою купою заліза, що стоїть на кволих підпорах, серце завмирає в грудях від жаху – конструкція «будиночка» волає про те, що через мить все завалиться, залишивши від нерозумного представника країни третього світу мокре місце. Але аборигени безстрашні – будиночки з «Віллісу», причепів, снарядних гільз, каністр, бочок та іншого післявоєнного мотлоху по простоті задуму і витонченістю виконання складають гідну конкуренцію «блукаючим» хатам і селам на деревах.

Африка – земля чудес. Боротьба з природою, очевидно, розвиває творчі здібності кожного, хто наважується оселитись на цій землі. Дикуни в’ють з хмизу свої різноманітні гнізда, європейці громадять кам’яні міста. Відома історія, коли якийсь німецький барон збудував серед мертвих пісків в оточенні голих спалених гір пустелі Наміб справжній (майже середньовічний) замок. Якось раз в бою з племенами готтентотів барон проявив себе боягузом. І багато років витратив на будівництво замку в містечку Дувізіб, назва якого перекладається як «місце білої крейди, де немає води». Таким дивним чином він зживав в собі комплекс поразки (в ті роки фрейдизм став модним вченням). Сірий замок Дувізіб досі височить у Богом забутому куточку Південно-Західної Африки і являє собою пам’ятник досягненням психоаналітичної науки. Кажуть, барон Гапсгенріх фон Вольф зцілився, повернувся в Роттердам, брав участь у боях Першої світової війни і був вбитий на полі бою у Франції. Він загинув як герой.

Дім людини – її фортеця. Чи то переносна хатина або палац, дерево або печера. Поняття дому ріднить освіченого християнина і дикого бушмена. У рідних стінах людина знаходить душевний спокій, як знайшов його барон фон Вольф, сидячи з келихом шампанського на околиці дикого континенту, по якому бродять люди і їхні будинки. Світить сонце, барон ловить промінчик на гранях бокалу і недбало струшує піщинку з білих штанів. А на іншій стороні пустелі замислений тубілець підсаджується до багаття, щоб просушити кістки померлого предка. І всім добре, тому що у кожного є свій дім.

Автор: Трохим Заболотний, Іван Гамаюнов.