У свій час дослідники Африки були немало збентежені тим, що нанести на карти деякі райони виявилося практично неможливо. Ні, пустелі, савани, річки і обриси берегових ліній були ретельно описані і зафіксовані скрупульозними німцями й англійцями. Але деякі деталі, без яких немислима жодна карта, стали для картографів нерозв’язною проблемою. А саме – житлові поселення і села.

Пан картограф Бауман прибуває на територію Ікс, де на перетині певної довготи і широти виявляє велике поселення. Розміри і число мешканців села перевищують статистичні показники його рідного німецького містечка. Будови, правда, доволі примітивні – дерево, очерет, кора. Але будинки великі, високі, їх плоскі глиняні дахи справляють солідне, майже респектабельне враження. Вулиці повні народу, всюди кипить життя, жінки мелють зерно, носяться зграйки дітей, блукає худоба, в центрі села шумить базар. Картограф Бауман, окинувши поглядом ідилічну картину, записує в щоденник, що ним відкрито велике поселення міського типу. У ностальгійному пориві він дає йому пасторальну німецьку назву, щось на кшталт Зонненфельда (Сонячна Поляна) або Сандшлосса (Піщаний Замок), проводить необхідні виміри, детально викреслює план поселення, визначає координати, обмінює у жителів намиста на м’ясо, клацає фотоапаратом і, задоволений, віддаляється на спокій в свою бувалу брезентову палатку.

Спить пан картограф неспокійно. Крізь сон йому ввижаються скрип, шурхіт і енергійне шльопання сотень босих ніг. Вранці він прокидається в дивній тиші. Вибирається з намету і бачить пустелю до самого горизонту. І жодної живої душі. Ні Зонненфельда, ні Сандшлосса – одні коричневі стрімчаки і пожухла трава. Але будинки-то де?

А будинки поїхали. На спинах своїх мешканців. Виїхали з тим, щоб через день опинитись зовсім в іншому місці і знову морочити голову черговому європейцеві. Тому що це дуже специфічні будинки. Їх каркас, що формою нагадує дамський крінолін, зроблений з легкого очерету. Встановлений на новому місці, каркас в лічені хвилини покривається пальмовим листям, травою і глиною – виходить будинок. Коли ж будинок знову збирається в дорогу, всі архітектурні надмірності і прикраси безтурботно віддираються і викидаються, а каркас їде. Єдиним вантажем, перенесення якого завжди створювало дикунам певні труднощі, був коров’ячий гній. Тубільці – готтентоти і кафри – вельми цінували цю універсальну речовину, що вживається і як паливо, і як будматеріал, і як елемент декору – з його допомогою вироблялася зовнішня обробка житла.

У свій час в Африці можна було зустріти найрізноманітніші примітивні будівлі. Найчастіше траплялися будинку круглої форми, подібні хатам бобрів або кокону метелика, або до пташиних гнізд (які також плетуться з гілок і обмазують глиною). Багато дикунських племен взагалі обходились без будь-яких будинків – просто селилися в гілках дерев. Ці зелені квартири були дуже комфортабельні – густе листя чудово захищало від пекучих сонячних променів, проливних дощів і сильних вітрів. Вартувало лише простягнути руку, як в ній опинявся свіжий плід на сніданок, на обід йшли апетитні пташині яйця, а якщо раптово поверталися обурені господарі пограбованого гнізда, то утворювалась і м’ясна страва на вечерю.

Проблема сміттєпроводу та каналізації вирішувалась простим і витонченим шляхом – все, що не утримувалось на гілці, – падало вниз. До того ж «високопосадове» положення деревного жителя відмінно захищало від ворога, особливо від такого, який взагалі не міг залізти на дерево, а тільки м’ясоїдно клацав зубами і завивав від безсилої злоби. Обложений ж деревний житель, наламавши гострих гілок, вживав їх як дротиків, списів або палиць.

Далі буде.

Автор: Трохим Заболотний, Іван Гамаюнов.