Достоєвський та психологія. Частина перша.
Протягом останніх ста років важко знайти психологічну школу, яка уникнула б звернення до особистості і творів геніального письменника. «Психологом з психологів» назвав його Стефан Цвейг. Ломброзіанці намагалися знайти в Раскольникові риси природженого злочинця. Зиґмунд Фрейд присвятив письменникові спеціальну статтю «Достоєвський і батьковбивство», а послідовники Фрейда оголосили Достоєвського предтечею психоаналізу. Назва збірки «Екзистенціалізм від Достоєвського до Сартра» (1957 р.) говорить саме за себе. Кожен з психологічних напрямків прагнув знайти у творчості Достоєвського підтвердження правильності своїх постулатів, сформульованих поза світу героїв великого художника і до звернення до цього світу.
Рушійні сили поведінки безлічі людей, що населяють романи Достоєвського, їх страждання і радості, їх болісні пошуки істини, їх відчай і надії перетворювалися на набір прикладів, якими кожен користувався відповідно до сповідуваної ним доктрини. При цьому нерідко якось забувалося, що Достоєвський не ломброзіанець, не психоаналітик, не екзистенціаліст.
Він – Достоєвський, і підходити до психології, їм створеної, слід, перш за все, озброївшись бажанням дізнатись, як він сам відповідає на кардинальні питання цієї галузі знання.
У «Братах Карамазових» Достоєвський вказує на три фундаментальні потреби (або три групи потреб), властивих людям і які визначають їх поведінку у природному та соціальному середовищі. Він починає з «хліба», як збірного поняття, що ввібрало у себе всю сукупність матеріальних благ, необхідних для підтримки життя. Достоєвський цілком усвідомлює ту роль, яку відіграють «хліби», і яскраво описує, як багатьом бувають змушені поступитися люди в ім’я задоволення своїх матеріальних потреб. Він усвідомлює силу і переконливість тієї точки зору, яка вустами «премудрості і науки» проголошує, що «злочину немає, а отже, немає і гріха», а є лише голодні. «Нагодуй, тоді й запитуй з них чесноти!»
Але, віддаючи належне владі голоду не тільки над тілом, а й над душами людей, Достоєвський заперечує вторинність, похідність двох інших фундаментальних людських спонукань від споконвічної потреби в хлібі. І перше з цих спонукань – потреба пізнання, «бо таємниця людського буття не в тому, щоб тільки жити, а в тому, для чого жити».
«Потреба всесвітнього єднання є третя і остання мука людей. Завжди людство в цілому своєму прагнуло влаштуватися неодмінно всесвітньо». Навіть пізнання, насамперед пізнання сенсу і мети життя, не задовольняє людину, якщо вона виявляється одноосібним носієм видобутої істини. Людині потрібна спільність ідеалів, і вона скоріше готова засвоїти нічим не аргументовані «диво, таємницю і авторитет», ніж залишатися в болючішій невизначеності і звалити на себе «страшний тягар свободи вибору».
Тут класифікація Достоєвського дивно точно збігається з класифікацією Гегеля. «Оглядаючи весь зміст нашого людського існування, – пише Гегель у своїй «Естетиці», – ми вже в нашій повсякденній свідомості знаходимо найбільше розмаїття інтересів і їх задоволення. Ми знаходимо широку систему фізичних потреб, на задоволення яких працює велика і розгалужена мережа промислових підприємств, торгівля, судноплавство і технічні мистецтва. Вище цієї системи потреб ми знаходимо світ права, законів, життя в родині, відокремлення станів,… Нарешті, ми знаходимо нескінченно спеціалізовану і складну діяльність, що відбувається в науці, сукупність знань і пізнань, що охоплює все існуюче».
Жити, пізнавати і займати певне місце в групі, взаємодіючи з іншими її членами, – цими трьома дієсловами дійсно можна позначити величезне різноманіття спонукань і продиктованих ними діяльностей.
Достоєвський близький сучасним уявленням про людину своїм протестом проти проголошення великої кількості матеріальних благ єдиним мірилом людського щастя, проти прагнення відмовити людині в наявності цінностей якісно іншого порядку.
Дивно, з якою наполегливістю представники багатьох напрямків у психології прагнули вивести все розмаїття форм психічної діяльності людини з якої-небудь однієї, неодмінно головної, все визначальною мотивації – будь то секс (Фрейду), «прагнення до влади» (Юнг) або жага матеріальних благ. Ось чому так вражає художницька проникливість Достоєвського, який не тільки намітив три основні групи потреб людини, але виходив з визнання їх принципової множинності, самостійності, незвідності до одного-єдиного праджерела.
У якому відношенні знаходяться людські потреби до умов навколишнього соціального середовища? Яким чином ця середовище впливає на склад, походження і внутрішню ієрархію мотивів, тобто на «ядро» людської особистості? Таке питання, неминуче встає перед кожним, хто зазіхає на розкриття рушійних сил поведінки людей, розуміння глибинної сутності скоєних ними вчинків. Подивимося, яку позицію зайняв у вирішенні цього питання Ф. М. Достоєвський. Але вже в наступній частині.
Автор: П. Симонов.