Маленький білий теплоходик, пихкаючи, переважується з хвилі на хвилю. Навколо – тиша, і здається, що й теплоходик, і хвилі, і важке бліде полотно моря – все застигло в мерехтливій нерухомості. Тут все – одного кольору. Молочно-білий туман трохи колишеться над нерівною поверхнею моря. Здається, що час зупинився, і скільки б ти не плив, ніколи не досягнеш берега, ніколи не скінчиться це безцільне блукання в порожнечі. У тиші – лише монотонний стукіт двигуна і далекі крики невидимих чайок.

І раптом туман розривається, крізь кошлаті жмути проявляється небо – низьке, неживе, але зберігаюче в глибині найніжнішу блакить. Ти бачиш, що з самої серцевини моря, немов у казці, піднімаються білі стіни і високі вежі Соловецького монастиря. І тоді розумієш, що Кітеж-град не легенда, бо ось він, перед тобою, у всій своїй загадковій красі.

Стіни Соловецького Кремля складено з місцевого «дикого» каменю. Неотесані валуни збиті в міцну стіну, немов нелюдська сила брала участь в будівництві.
Конічні вежі фортеці невисокі, але величні, при погляді на них перестаєш сумніватися в оборонній могутності монастиря.

Теплоходик з бурчанням добирається до причалу. Матроси зістрибують на берег і затягують швартові навколо низьких тумб. Вітряно, але не холодно. Важко повірити, що всього сто п’ятдесят кілометрів відділяють Соловецькі острови від полярного кола. Соловки – це оазис посеред Білого моря, мало схожий на навколишні райони Біломорського узбережжя. Місцева весна значно холодніше осені. Зима м’яка. Сиро. Біле море замерзає лише частково. Взимку затока заповнюється рухомими льодами, і з листопада по травень Соловки виявляються зовсім відрізаними від зовнішнього світу.

П’ятсот років пройшло з того часу, коли на островах оселилися люди, але досі мандрівника не полишає відчуття, що він – на самому краю світу, за яким нічого немає. Колись у тутешній пристані стояв стовп, на якому було зазначено відстань від Соловків до Мадрида – 5580 верст, до Риму – 4491, до Камчатки, Відня, Лондона, Берліна … Але навіть і без цього вражаючого свідоцтва віддаленості Соловків від цивілізованого світу, тут все сповнено свідомості відторгненості і відключенням від мирської суєти.

Соловецький архіпелаг складається з шести островів: Великий Соловецький острів (він дійсно великий, його площа перевищує площу острова Мальта), Велика Муксалма, Анзер, Малий Заяцький, Великий Заяцький і Мала Муксалма. Острови гористі, з великою кількістю озер. А ось річок і струмків там практично немає. Північна Росія і Карелія також знамениті своїми озерами, але навіть знавець Півночі не може залишитися байдужим до особливої краси Соловків: на невеликому, по суті, просторі острова зосереджені сотні озер – немов снігова королева саме тут розбила своє величезне дзеркало. І той, хто одного разу побачив ці місця, ніколи не забуде порослих лісом берегів, золотистих піщаних мілин, незліченого латаття. Що цікаво, в точності невідомо, скільки озер на Соловках. За всю історію вивчення Соловків ніхто так і не зміг перерахувати їх. А серйозні дослідження на цих островах почалися досить давно.

У 1885 році тут була відкрита метеостанція. В кінці 19-го століття на станції вівся цілий комплекс наукових робіт. Тут жили геологи, орнітологи, ботаніки. Активна наукова діяльність викликала невдоволення чернечої братії. Тодішній настоятель монастиря Іоанникій звернувся в Святійший Синод з скаргою на те, що співробітники станції не відвідують церкву, ведуть вільне життя і «взагалі, все вивчили і ніяких нових видів більше не відкривають». Забавно, що подібна заява подіяла, і станція була переведена на Кольський півострів.

«Місцевість Соловецького острова складає рішучий контраст з усіма, сусідніми їй, ялинова природа засмутилась, виснажена в берегових тундрах і болотах, і, зібравши останні сили, що залишилися, утворила на острові новий, особливий світ, в якому так всім привільно і так все те саме що і знайомо дальній заїжджій людині …»(С. В. Максимов)

Далекий заїжджий чоловік, пішовши з причалу, обійде високий земляний вал з ровом і зупиниться на березі широкого Святого озера. Звідси видно панораму всього Соловецького монастиря. Місце для будівництва було обрано не відразу. Перші ченці висадились на острів в районі Соснової губи в шістнадцяти кілометрах від нинішнього монастиря і лише потім вибрали гідне місце для будівництва – між прісноводним озером і тихою, захищеною островами гаванню.

Першим прийшов сюди святий Саватій. Шлях цієї людини на Соловки був не простий. Після смерті свого наставника – прославленого Кирила Білозерського, Саватій довго мандрував по Півночі в пошуках «безмовного життя». У дорозі знайшов попутника – пустельника Германа. У 1429 році, подолавши небезпечний шлях по морю, ченці ступили на соловецьку землю. Тут вони знайшли те, що шукали – усамітнення, тишу і молитовне натхнення. Життя їх було незвичайно важке. Незважаючи на багато праці ченців, коротке літо не дозволяло зробити достатні запаси. Відсутність продуктів змушувала ченців хоча б раз на рік поодинці вирушати на материк. Проте, старання ченців не пропали даром. Поступово навколо крихітної громади зібралися послідовники, і утворилась міцна братія, що приступила до діяльного облаштування землі.

«Тружуся постом і молитвами купно ж і ручною справою, іноді ж землю копах мотиками, іноді ж дереви на підвалини монастиря заготовляху і воду від моря черпаху, і даяху торженнікам на купівлю і взімаху від них всяко знаряддя на потребу монастирську, і у інших справах тружахуся і рибну ловитву творяху і тако від своїх потів і праць кормяхуся », – свідчить давнє житіє.

Нині солеваріння на островах прийшло до повного занепаду, але рибна ловля і раніше відмінна, і багато туристів їдуть сюди не лише помилуватись прекрасними архітектурними ансамблями, а й половити харіуса і корюшки. Протягом більше ста років соловецька обитель була дерев’яною. Двічі вона майже повністю вигорала, але «нескудною допомогою Христо-Любця» відбудовуючись заново. Перші кам’яні споруди були зведені в середині шістнадцятого століття при митрополиті Філіпі Количеві.

Вісімнадцять років керував він монастирем і зі скромної обителі перетворив його на оплот культури, в найбільший форпост Росії на Півночі. Філіп Количев був надзвичайно діяльним чоловіком. Саме він спланував і здійснив гігантський захід – сімдесят два (!) озера були з’єднані між собою штучними каналами. Він був чудовим господарником – перелік його діянь може привести в шок будь-якого сучасного губернатора. Філіп розвів на островах оленів, влаштував рибні садки для розведення форелі. За допомогою спеціальних труб проводився самостійний розлив звареного квасу в льоху і бочки, жито засипалось в сушила «без участі людей», а крізь новомодне решето самостійно насипалося і віялось борошно. Влаштував Філіп і цегельний завод. Ченці високо оцінили «Філіпове будівництво». Як писав літописець обителі: «При Філіпі ігумені прибутку шти з маслом, та масляні приспели різні млинці, пироги, крушки рибні, кисіль, яєчня. Та при Філіпі ігумені стали в монастир возити огірки і знатні рижічкі».

Треба сказати, що захоплення літописця з приводу соловецьких рижічков не дивний. Рижиками в сметані і зараз можна поласувати в місцевому ресторані. За стародавнім рецептом, їх млоять у справжній російській печі і подають в горщиках, один тільки запах від яких здатний звести з розуму самого стриманого в гастрономічних устремліннях паломника. Шкода, що все це відбувається не в монастирській трапезній. Трапезна – справжнє диво давньоруської архітектури. «Трапезна кам’яна, чудна, світла і превелика». Площа цієї скромної чернечої їдальні більше п’ятисот квадратних метрів – в середині стоїть велетенський стовп, формою, до речі, дуже нагадує горезвісний рижічек. Монастирська трапезна з’єднана з Успенською церквою і Келарськой палатою. Успенська церква – невелика. Це не парадний храм для урочистого богослужіння, а «тепла» – зимова, повсякденна церква. З північного боку до неї примикає Келарськая палата. Монастирський келар завідував господарством, і палата призначалась для зберігання різних цінностей.

Там було влаштовано навіть щось на зразок сейфа – глибока ніша в кладці. Начиння, що знаходилось в келарській палаті, не збереглось – частиною воно була розкрадене, частиною просто знищене. На жаль, подібна доля спіткала і чудову монастирську бібліотеку укупі з найціннішими архівами, основна частина яких була вивезена з монастиря в 20-ті роки і назавжди загублена десь між Перм’ю і Петроградом.

Автор: Ксенія Сколова, Тетяна Олійник.

P. S. А еще Соловецкий монастырь издревле славился своей весьма богатой библиотекой. Тем более, что первая книжная типография появилась на Соловках еще в 16-м веке, так что порой люди специально путешествовали на далекий север лишь бы прикоснуться к книжной мудрости и знаниям.