Мандрівник на дорозі добра – Григорій Сковорода

Мандрівник на дорозі добра – Григорій Сковорода

Григорій Сковорода

Ось уже майже три століття відділяють нас від того дня, коли в селі Чорнухи на Полтавщині народився Григорій Сковорода, щоб почати своє дивовижне життя: довгу подорож по дорогах України, по дорогах розуму і добра.

«Те, що сказав Пліній про природу, я повторюю про Сковороду, тому що життя і вчення кожного філософа у своєму формуванні так само цілісні, як і природа», – писав один з перших дослідників Сковороди, румунська вчений Олександр Хиждеу.

Сковорода увійшов в життя з тою освітою і колом знань, які мали всі випускники Києво-Могилянської академії: у нього були грунтовна теологічна підготовка, відомості в області релігійної філософії, знання Біблії та робіт прославлених отців церкви, частково греко-римської культури і мов. Знання ці послужили йому лише основою для створення філософії. З ким порівняти його? Хто стояв біля його колиски? Був народ, була земля, була та початкова культура, яку він не відкинув, а випестував на її основі такі постулати етики та педагогіки, які можна порівняти хіба що з філософією Дідро.

– Панське мудрування, ніби простий народ чорний, мені видається смішним, рівно як і вчені міркування непроханих філософів, ніби земля мертва. Як мертвій матері народжувати живих дітей, і як з утроби чорного народу вилуплюються білі пани! – Писав син того чорного народу, якому він співав пісні, кому складав вірші та байки, кому адресував мудрі свої повчання і діалоги.

Не тільки прозорливість, мудрість; талант вражають нас в особистості Григорія Сковороди. Вражає його біографія, його доля.

Ось що читаємо ми в біографії Григорія Сковороди, написаної його другом і біографом М, І. Ковалінським в 1794 році:

– Часто у вільні години від посади своєї віддалявся в поля, гаї, сади для роздумів. Рано вранці зоря супутниця йому бувала в прогулянках його в діброви – співрозмовники знущань його. Літа, обдарування душевні, схильності природні, потреби життєві звали його поперемінно до прийняття будь-якого стану життя. Суєтність і многотурботність світська представлялися йому морем, збурений безперестанку хвилями життєвими і ніколи до пристані душевного спокою не приводячим. У чернецтві, віддаляючись від початку свого, бачив він похмуре гніздо прихованих пристрастей і за відсутністю результату собі, переломлює шию буття смертоносно і жалісно. Шлюбний стан скільки не схвальний в природі, але не шкодив безтурботному його стану.

Не вирішує себе ні на який стан, поклав він твердо на серці своєму постачити своє життя стриманістю, малодовольством, цнотливістю, смиренням, працьовитістю, терпінням, благодушністю, простотою звичаїв, щиросердістю, залишити всі шукання суєтні, всі піклування зажерливості, всі труднощі надмірності. Така самовідданість зближувало його до любомудрия.

Покликаний до Харкова найосвіченішим чоловіком Іосафом Миткевичем, Сковорода в 1759 році отримав місце вчителя поезії. Своєрідність його думок, способу життя і вчення привабила незабаром до нього увагу тамтешнього суспільства. Знову читаємо у Ковалинського:

– Він одягався пристойно, але просто, їжу мав з зіль, плодів і молочних приправ, вживав її ввечері по заходу сонця; м’яса і риби не куштував не по марновірству, але по внутрішньому своєму розташуванню; для сну відділяв від часу свого не більше чотирьох годин на добу; вставав до зорі і, коли дозволяла погода, завжди ходив пішки за місто прогулюватися на чисте повітря і в сади; завжди веселий, бадьорий, легкий, рухливий, стриманий, цнотливий, всім задоволений, благодушний, принижений перед усіма, балакучий, де не примушений говорити, з усього виводить мораль, шанобливий до всякого стану людей, відвідував хворих, втішав сумних, поділяв останнє з незаможним, вибирав і любив друзів по серцю їх, мав набожество без марновірства, вченість без марнославства, обходження без лестощів.

І далі в інтерпретації Ковалинського ми дізнаємось саму улюблену ідею Сковороди – ідею неодмінної «спорідненості» людини з її діяльністю, ідею, яку, як ми ще побачимо, він багаторазово викладав у байках своїх, притчах і діалогах, що нагадують платонівські:

– Він мислив, що щастя людини полягає в тому, щоб, дізнавшись власну в собі здатність, по ній вжити себе в житті. Так багато богословів були б, може бути, кращими стряпчими у справах, багато вчених – рознощиками, багато суддів – орачами, воєначальники – пастухами, ченці – ціловальниками та інше.

Наслухавшись про вченість Сковороди, харківський губернатор Євдоким Олексійович Щербінін, любитель музики, наук і талантів, закликав його до себе і після недовгої бесіди сказав:

– Чесний чоловік! Для чого не візьмеш ти собі ніякого відомого стану?
– Шановний добродію! – Відповідав Сковорода. – Світ подібний театру: щоб представити на театрі гру з успіхом і похвалою, то беруть ролі за здібностями. Дійова особа на театрі не за знатністю ролі, але за вдалістю гри взагалі нахваляється. Я довго міркував про се і по чому випробуванні себе побачив, що не можу представити на театрі світу ніякої особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, усамітненої: я сю роль вибрав, узяв і задоволений.

Далі ми читаємо найцікавіше свідоцтво Ковалинського:

– І добра і худа слава поширилась про нього по всій Україні. Багато зневажали його, деякі хвалили, всі хотіли бачити його, може бути, за одну дивність і незвичайний спосіб життя його, мало хто ж знали його таким, який він у самій точності був внутрішньо. За різними обставинами живав він у багатьох: іноді місце розташування йому подобалось, іноді ж люди по Мінерві його приваблювали проживати деякий час, постійного ж житла не мав він ніде, шануючи себе прибульцем на землі в усьому сенсі слова сього.

«СВІТ ЛОВИВ МЕНЕ, ТА НЕ СПІЙМАВ»

Такий напис заповідав він накреслити над місцем свого поховання, на височині. Не багато хто з найвидатніших умів людських могли так сказати, і зовсім для небагатьох це було правдою. Світ, в якому жив Григорій Сковорода, не тільки ловив і спокушав, він придушував і примушував, визначав долю спочатку і назавжди. Поет, філософ, педагог, мандрівник і музикант, він йшов проти своєї долі, і не одного разу, а завжди, до останніх днів свого життя.

Запрошений у Переяслав вчителем, склав правила поезії для учнів своїх так, що неабиякі його знання і нове поняття про предмет розцінені були тамтешнім єпископом як непослух і незнання. Сковорода не відмовився від своєї праці і в пояснення додав латинське прислів’я: «Інша річ пастирський жезл, а інше пастуша сопілка».

Йшов проти багатства. Вигнаний з Переяслава, жив він у друзів так бідно, що мав за свідченням сучасників, тільки дві худі сорочки, каптан, одні черевики і одні вітрильні панчохи. Він пішов від багатства, посад, суєтності. Він вважав за краще природу – себе в ній, її в собі.

Йшов проти спокус гордості, особливо духовної гордості. На пропозицію отримати місце в Печерській лаврі він зухвало відповідав:
– Ах, преподобні! Я столботворення множити собою не хочу, досить і вас, стовпів у храмі Божому.
І додав суворо:
– Різа, риза! Коль небагатьох ти опрелодобіла! Коль багатьох зачарувала. Світ ловить людей різними мережами, накриваючи одних багатствами, честю, славою, друзями, знайомствами, заступництвом, вигодами, втіхами і святинею, але всіх нещасніше є остання. Блажен, хто святість серця, тобто щастя своє не приховував в ризу.

З несподіваною сатиричною їдкістю і сумом оголилися його соціально-філософські погляди в «Пісні 10-й». Привести її тут тим більше необхідно, що вона відома кожному, хто навчався на Україні. Але задовго до того, як вона стала сторінкою підручника, вона була просто улюбленою українською піснею (її вважали народною).

Всякому мiсту звичай, права,
Всяка тримає свiй ум голова,
Всякому серцю любов своя є,
Всякому горлу до смаку своє.
А я у полонi одних лиш дум,
Одне непокоїтъ тiльки мiй ум.
Панськi Петро для чинiв тре кутки,
Федiр-купець обдурити прудкий.
Той зводить дiм свiй на новий манiр,
Iнший гендлює, вiзьми перевiр.
А я у полонi одних лиш дум,
Одне непокоїтъ тiльки мiй ум.
Той безперервно стягає поля,
Той iноземних завозить телят,
Ti на ловецтво готують собак,
В цих дiм, як вулик, гуде вiд гуляк.
А я у полонi одних лиш дум,
Одне непокоїтъ тiльки мiй ум.
Той панегiрик сплiтає з брехнi,
В лiкаря мертвi iдуть в пiдряднi.
Туза картяр i шанує, й честить,
В позов Степан, як на свято, бiжить.
А я у полонi одних лиш дум,
Одне непокоїтъ тiльки мiй ум.
Ладить юриста на тон свiй права,
З диспуту учню трiщить голова,
Тих непокоїтъ Венерин амур,
Всякому голову крутить свiй дур.
В мене ж турботи лише однi,
Щоб безрозумно не вмерти менi.
Знаю, що смерть, як коса замашна,
Навiтъ царя не обiйде вона,
Байдуже смертi, мужик то чи цар,
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну iї сталь?
Той, чия coвicть, як чистий кришталь.

Дивовижні за силою, точності і лаконізму вірші. Вони прийшли до нас з минулого, неспішно і значно оповідаючи про дурість дрібних спокус марнославства, владолюбства й жадібності.

Сковорода викриває громадські неправди і зло. Він визначає весь навколишній світ як «злий світ», як «підлі болота рабострастної забобони».

– Весь світ злитий … Спить, глибоко протягнувшись … А наставники … не тільки не пробуджують, але ще погладжують …

Більше ста років не вивчалися, не видавалися твори Григорія Сковороди. Але глибока борозда народної пам’яті несла його думки, його пісні, його вчення. У 1912 році твори Сковороди з нотатками і приміткою видав Володимир Дмитрович Бонч-Бруєвич. Неоціненну допомогу в підготовці видання надав йому професор Харківського університету Дмитро Іванович Багалій. Ось що писав він Бонч-Бруєвича в листі від 2 грудня 1909: «Я буду дуже радий, якщо Ви здійсните перше повне видання творів і листів Григорія Сковороди. Це буде велика заслуга і перед пам’яттю нашого першого філософа і перед суспільством, яке вперше дізнається про духовну спадщину цього видатного діяча у всьому обсязі. Пора, нарешті, видати те, що лежало під спудом понад століття! .. »

Дбайливо зберігається нині на Україні меморіальна садиба у селі Чорнухи на Полтавщині, де він народився, заснований музей у Переяславі, де він викладав, створюється пам’ятник біля Києво-Могилянської академії, де він навчався. Великий і вічний, мандрує він по дорогах своєї батьківщини, своєї України, по дорозі розуму і добра до нас через століття.

Автор: Вікторія Галузінський.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

UA TOP Bloggers