Георгій Іванович Гурджиєв (Гурджіян – Гурджіадес) належить до тих рідкісних, так би мовити, «непізнаних об’єктів» людської історії, про які невідомо навіть, коли вони з’явилися на земному небі. Ми знаємо, правда, що сам він відзначав день свого народження 13 січня і стверджував, що народився рівно опівночі (ще один привід для забобонних вигадок). Єдина західна енциклопедія (якщо не вважати деяких спеціальних довідників), яка згадала Гурджиєва і приділила йому від своїх щедрот чотири з половиною рядки, – французька, – вважає роком його народження 1872-й. З відносною точністю встановлено, що народився він у Вірменії в місті Александрополі, але хоча він багато років ходив по вірменській, а потім і по російській (петербурзькій та московській) землі, ні росіяни, ні вірмени толком не знають, як правильно вимовляти і писати його прізвище – Гурджиєв, Гюрджиєв або Юрджиєв.

Згідно з розповідями самого Георгія Івановича, його батько, збіднілий скотовласник і талановитий ашуг, був греком, а мати – вірменкою. Найбільш ранні роки Георгія пройшли в Олександрополі, але своїх вчителів він знайшов у прикордонному місті Каре, куди переїхала сім’я в пошуках заробітку. Першим з них був високоосвічений священнослужитель місцевого собору. В напівбіографічній книзі Гурджиєва «Meetings with remarkable people» (Зустрічі з чудовими людьми) він фігурує під ім’ям декана Борша. Він і деякі інші його покровителі стали готувати талановитого хлопчика із збіднілої сім’ї, де, крім нього, було ще троє дітей, до поприща лікаря та священика.

Є деякі підстави припускати, що Георгій деякий час навчався в Тифліській духовній семінарії, про що, за словами П. Д. Успенського, свідчить його фотокартка, де юнак одягнений в рясу послушника. Якщо це дійсно так і якщо допустити, що рік народження Гурджиєва 1877-й, то тоді імовірна його зустріч саме тут з Йосипом Джугашвілі (більш відомому історії під ім’ям Сталіна), який навчався в цій самій семінарії з 1894 по 1899 рік. Сам Гурджиєв про це ніколи не писав (принаймні, у відомих нам джерелах), хоча дехто посилається на його коротке повідомлення про те, що Сталін деякий час проживав в Тифлісі в домі його (Гурджиєва) брата в якості квартиронаймача і зник, не розплатившись з господарями. Про дружні стосунки Сталіна і Гурджиєва навряд чи можна говорити всерйоз, досить згадати, що Гурджиєву було відмовлено у в’їзді в Союз, про що він клопотав в 1937-му.

Постійно пишуть про численні подорожі Гурджиєва в пошуках джерел давньої мудрості, які нібито почалися з самої ранньої його юності. Писав про них і він сам, але завжди скупо, протокольно і безбарвно, зовсім без місцевого колориту, географічних, етнографічних та історичних деталей. Чи, скажімо, є сенс подорожувати до Єгипту для того тільки, щоб по дорозі туди підгледіти картину бійки п’яних молодих людей або випробувати труднощі, пов’язані з проникненням в якийсь древній, недоступний для непосвячених монастир, тільки потім, щоб дізнатися, що деякі люди володіють пророчими здібностями? А адже саме так часто виглядають Гурджиєвські опису його подорожей!

Мимоволі виникає підозра, що, може бути, ніяких подорожей зовсім і не було або їх було значно менше, або вони, нарешті, відрізнялися меншою тривалістю та успішністю, ніж це хочуть зобразити деякі учні Гурджиєва (Беннет, Успенський), що бажали бачити в ньому не більше ніж колекціонера чужих вчень, що повірили, що теорії вчителя почерпнуті ним з якихось древніх невідомих джерел мудрості. Г. Беннет, наприклад, писав, що 95 відсотків вчення Гурджиєва можна виявити в більш-менш відомих письмових та усних свідченнях, зокрема, в протоіранських. Більш того, він прямо стверджував, що Гурджиєв – «натренований мислитель» і його заслуга в основному в пошуковій і трансмісійній діяльності. Так, цей спочатку досить скромний учень, який визнавав, що «крихтами з ідейного столу» «супермена» Гурджиєва харчувалися дуже багато і нерідко тайком набив руку й у власних компіляціях, взявся розхитувати годуючий його стіл.

Як і багато інших учнів, Г. Беннет так і не зрозумів, що «суперменство» і «магізм» його вчителя, може бути, в тому і полягає, що він, сидячи у себе вдома або в бібліотеці, «вичакловував» все своє вчення з відомих усім Євангелій, збіднених до невпізнання церковними популяризаторами, з релігійно-філософської літератури і, нарешті, просто із найелементарніших підручників з фізики, хімії, астрономії, біології і соціології. Вельми сумнівно, наприклад, що своє вчення про три всюдисущі сили космосу (закон «трьох») він виловив з якогось стародавнього джерела. Адже в розпорядженні кожного ерудованого чоловіка вже тоді був величезний матеріал з цього питання: напівфантастичні вчення церкви про Трійцю, езотеричне вчення Євангелій і апокрифів про Отця, Сина і Святого Духа, індуїстське вчення про Тримурті, вказівку протоіндоіранських переказів про “божественність” числа «три» , дані фізики про індукцію та самоіндукцію, теорія музики – про тонічні тризвуки, алхімії – про три елементи (ртуть, сіль, сірка).

Якщо додати до всього цього сміливість і буддійську безпристрасність розуму Гурджиєва, його творчу інтуїцію, аналітичну проникливість і синтетичну конструктивність, то абсолютно очевидно, що він не потребував вчителів (на зразок тих, про які писав Р. Лефорт), які нібито наставляли юного Георгія на шлях істинний. Для нього створення абстрактної тріодної схеми космосу не становило особливих труднощів. Велика заслуга Гурджиєва, однак, у тому, що він достатньо логічно конкретизував цю загальну схему, поширивши її на живих істот і, зокрема, на людину. І в цьому йому, можливо, допомогла ідея Біблії про те, що людина створена «за образом і подобою Божою». Адже якщо Бог триєдиний, тобто містить в Собі три Сили (Святе Затвердження, Святе Заперечення і Святе Примирення), то хоча б до певної міри триєдиною є і Його подоба – людина. А це значить, що в психофізичній структурі людини повинні бути представлені три матеріальні (для Гурджиєва все в світі матеріально) локалізації цих Сил: головний мозок (Святе Затвердження), спинний мозок (Святе Заперечення) і симпатична нервова система (Святе Примирення).

Перекладаючи це в понятійну систему Євангелій, отримаємо: Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Святий Дух; в індуїстську систему Тримурті це Брахма, Шива, Вішну; в електроніку – протон, електрон, нейтрон; в електротехніку – анод, катод, керуюча сітка; в найближчому космосі, мабуть, – Земля, Місяць, земні еманації, в тому числі і органічне життя, і т. д.

З’ясовуючи чинники, що сприяли духовному розвитку юного Гурджиєва, слід згадати його цікаве зауваження, що він мав можливість відвідувати всі закриті товариства, гуртки, секти та інші організації. Таким чином, немає сумніву, що він був вхожий в теософський салон Ніни де Герне у Владикавказі, а також в гурток Павла Олександровича Флоренського, що, мабуть, не минуло безслідно як для одного, так і для іншого.

В рекламному проспекті з приводу утворення Гурджиєвим його унікального «Інституту гармонійного розвитку людини» повідомляється, що так зване «Товариство шукачів істини», в якому юний Гурджиєв приймав значну участь, було утворено в 1895 році, що в нього входили 20 чоловіків і одна жінка. Метою товариства були пошуки стародавнього знання. Як стверджує К. Спіт, воно вело розкопки в руїнах древніх цивілізацій: в Єгипті, на острові Крит, в Шумері, Ассирії та на Святій Землі. Члени товариства відвідували монастирі та духовні об’єднання від Афона до Ефіопії та Судану.

Вони нібито напали на сліди просування Сармоунського братства, що прямувало з Вавилонії до рівнин Центральної Азії; пройшли по всіх шляхах у напрямку до північних рівнин Сибіру в пошуках шаманічних коренів і відгалужень знання, яке вони шукали. Серед членів товариства були різні фахівці, і кожен робив пошуки відповідно до свого профілю. Згодом всі індивідуальні досягнення обговорювалися на загальних зборах.

Все це досить мило і романтично, але наводить на вельми скептичні роздуми. Перш за все, постає питання: ким фінансувалися ці експедиції, адже очевидно, що вони вимагали значних коштів? І ще: куди поділися ці фахівці-дослідники – про них ніхто, ніколи і нічого не повідомляв? Швидше за все, ці розповіді великого експериментатора були випробуванням учнів на легковірність, якість цю він вважав фатальною для людства, а також на ступінь «приспаності» їх свідомості, так само як і на ступінь інтелектуальності. Згодом ці тести виявилися волею-неволею тестами і для читача. Можливо, однак, що якісь підстави для таких тверджень все ж були: можливо, Гурджиєву, наприклад, в якості агента російської розвідки доводилося багато подорожувати, зустрічатися з різними людьми і ділитися цінною для головної справи його життя – пошуку істини – інформацією.

Джеймс Уебб стверджує, наприклад, що Гурджиєв виконував такого роду доручення в Тибеті, виступаючи під псевдонімом Нарцупов. Однак кожному, скільки-небудь розуміючому нелюдські труднощі виконаної ним інтелектуальної та духовної роботи, має бути цілком зрозуміло, що він не міг бути довгий час великим шпигунським діячем, скажімо, відомим під ім’ям Дордже (як стверджує Луї Повель у своїй сенсаційній книзі).

Чи можна вважати подібні твердження досить ґрунтовними? Судіть самі. Ось що пише Л. Повель: «Гурджиєв був головним російським таємним агентом протягом 10 років (Кіплінг це знає). Тибетською владою йому надавалися важливі фінансові посади, а також контроль над постачанням армії… Він був вихователем Далай-Лами і втік з ним, коли англійці увійшли до Тибету». Цей звучний як дифірамб наклеп має своєю метою довести глибокі зв’язки Гурджиєва з тибетською владою, а значить з бон-по, а значить з німецькими фашистами, які симпатизували цій псевдорелігії, а отже з Гітлером, що далі вже прямо і затверджується. Цю вигадку спростовує англієць Джеймс Уебб, який не наділяє «великого мага» настільки блискучими політичними здібностями, але змушує читача замислитися, що таке бон-по і що таке «магія» Гурджиєва.

Далі буде.

Автор: В. Крилов.