З чого почати розповідь про країну, де що не камінь, то легенда, що не вулиця – то роман? З чого почати, якщо з готельного вікна одночасно видно античну цитадель, бароковий палац і культовий дольмен, що датується третім тисячоліттям до нашої ери? Андрійко Каменєв сказав ще краще: «Море, земля, церква, квіти, пляж і дівчина – все вміщається в одному кадрі».)

Міні-автобус мчить нас уздовж узбережжя (хоча мчить – сильно сказано, мальтійці дуже обережні водії). Зліва – безтурботне море з рідкими серфінгістами і дайверами, кам’яні форти, зроблені ще рабами Рима, колись вони служили античним телеграфом (при появі піратів на цих вежах підпалювали солому і сигналізували димом «на материк»), римські ж соляні ванни; праворуч – дорогі особняки, що чергуються з нагромадженими одна на одну житловими коробками (спадщина арабського кубізму) з сушеними гарбузами на дахах, вітряні млини, первісні хатини «джірни», складені з каменю без жодного цементу (посаджені на кам’яний пил), такі ж кам’яні огорожі, квітучий мигдаль, канарково-жовті поляни (лютий – пора цвітіння), палиці інжиру, кактусові огорожі (відмітна ознака Середземномор’я), зарості агави – і знову море і камінь, камінь і море … Ми їдемо у Валлетту.

… Ще в другій половині мідного віку (3800-2500 р. до н.е.) тут існувала цивілізація, вона поклонялась богині Материнства і Родючості (в іншому перекладі – запліднення). Ця доісторична культура, розвиваючись в ізоляції, залишила після себе унікальні кам’яні храми-мегаліти, найдавніші з яких на 1000 років старше пірамід у Гізі і старше знаменитого Стоунхенджа (який, якщо чесно, блідувато виглядає на тлі мальтійських храмів). Тобто вони чи не найдавніші з нині існуючих архітектурних пам’яток людства.

Мегаліти зустрічаються по всій Мальті, включаючи Гозо, причому вони досить різноманітні за формою і за «змістом» – починаючи від простого трилисника і закінчуючи складними спорудами, покритими майстерним різьбленням і спіралями (древо життя). Страшно подумати: не було ні римлян, ні Карфагена, ні сарацинів, ні норманів, ні хрестових походів, а ці споруди вже стояли – в такому ж вигляді, в якому ми бачимо їх зараз.

Нам довелося побувати в храмі Хаджар Їм (2700 р. до н.е.), що можна перекласти як «Стоячі камені». Назва храму відповідає його зовнішності: високі вапнякові моноліти, як вважають вчені, служили для відправлення фалічного культу. Плити ж з отворами, відповідно, символізували жіноче начало, як, власне, і сама форма храму: трилисник в плані дивно нагадує фігуру широкобедрої Матері Аштроз, «мальтійської Венери», знайденої тут же археологами в минулому столітті. Крім того, храм служив календарем: в дні сонцестояння світило розташовується якраз в створі його входів (дольменів). Нарешті, існує думка, що Хаджар Їм – це акумулятор космічної енергії; деякі екстрасенси відвідують його в повний місяць, щоб підзарядитися, запевняючи, що при цьому у їхніх вухах стоїть гул.

Храм розділено на багато кімнат, кожна з них служила для певних функцій. Однією з головних була кімната оракула (яка закривалася від сторонніх очей шкурами), де священнодіяв жрець – приносив жертву біля вівтаря, пророкував зміну пори року, зціляв недужих, віщував голосом божества.

Всі мальтійські храми побудовані з багатотонних кам’яних брил. Яким чином їх встановлювали люди, що жили шість тисяч років тому? Припускають, що їх котили на кам’яних кулях, а піднімали за допомогою клинів, забиваючи їх один за іншим. Найдивніше ж те, що ці величні храми вирубувалися за допомогою примітивних знарядь з кремнію і обсидіану, хоча метал до того часу був вже відомий. За однією з гіпотез, люди тієї доісторичної матріархальної культури навмисно відмовлялися від його застосування, побоюючись, що вироби з металу можуть стати джерелом взаємного знищення племен.

Сліди цієї загадкової цивілізації втрачаються близько 1800 р. до н.е. Ми ніколи не дізнаємося, чому зник цей мирний народ. Можна лише припускати, що причиною тому стали озброєні металевою зброєю завойовники, страшна епідемія чи засуха.
А можливо, всьому виною була ізоляція острова від зовнішнього світу і саме відсутність припливу «свіжої крові» призвела до виродження нації? ..

Можливо, тому, інтуїтивно відчуваючи небезпеку малого замкнутого простору, мальтійці ніколи особливо не опиралися асиміляції і завжди легко йшли на контакт із новими «гостями» (краще відкрити двері, ніж їх зламають, свідчить мальтійська мудрість) – будь то туніські сарацини або британські колоністи (виняток становили, мабуть, тільки варвари Наполеона, та вони й пробули тут лише два роки). Навіть шляхетні лицарі-госпітальєри, чого гріха таїти, внесли свій внесок у справу зміцнення мальтійського етносу. І сьогодні на Мальті можна зустріти якогось офіціанта або цирульника по імені Де Паскуале або Де Мануель. Це нащадки тих щасливців, хто був народжений від кавалера і його утриманки. Адже не секрет, що бідні мальтійські сім’ї часто віддавали своїх дочок «на утримання» лицарям, щоб тим самим поправити своє матеріальне становище. Треба визнати, госпітальєри поводились з дівчатами по-лицарськи: платню платили регулярно, а якщо народжувався бебік, то він був одягнений, взутий, забезпечений, а надалі отримував освіту (от тільки кавалером він, зрозуміло, не ставав).

… Близько 750 р. до н.е. на острові висадилися фінікійські мореплавці – тутешні бухти як не можна краще підходили для будівництва та ремонту кораблів. Ті фінікійські моряки і заклали фундамент мальтійського етносу, так само як і мальтійська мова виникла на основі фінікійської. Найбільший острів отримав назву Малета, тобто «укриття», а острів поменше став називатися Гол – так мореплавці називали широкий борт торгового судна.

Під час першої Пунічної війни Мальта переходить то до Риму, то до фінікійської колонії Карфагену, але в 218 р. до н.е., її остаточно підкорює Рим. Візантійський період став як би культурним продовженням римського, проте з 836 року на островах все частіше стали з’являтися туніські араби, які як трамплін для своїх нападів на Апенніни використовували Сицилію, підкорену ними за тридцять років до того. Архіпелаг вони остаточно завоювали в 870 році.

Відсутність централізованої влади, як відомо, веде до ослаблення держави. Арабська знать була настільки роз’єднана, що войовничий норманський граф Роджер де Отвіль, кузен англійського короля Вільгельма Завойовника, захопивши в 1090 році Сицилію, без зусиль висадився і на Мальті. В уявленні корінних мальтійців він явився лицарем у блискучих обладунках, який вигнав іновірців з островів, відродив християнство, а заодно подарував країні національний прапор: родовими кольорами Роджера були білий і червоний, які символізують непорочність і мучеництво.

Автор: Олексій Шликов.

P. S. Духи вещают: А еще мальтийцы очень ценят и оберегают свои исторические памятники. Нам бы также не мешало последовать их достойному примеру, ведь любые исторические памятники – это всегда новые возможности для бизнеса, в первую очередь туристического, но и не только.