Спонсор даної публікації – холодильники индезит, до слова, маленькі компактні холодильники дуже стають у пригоді в мандрівках по Африці, клімат якої більш ніж жаркий, а продукти ой як скоро портятся під палким африканським сонцем.

У Таназніі, якщо ти неграм кікуйю або чага, міру, васукама, ірамба грошей не даєш, то ти мзунгу – чужинець, даремна, і взагалі то нікчемна людина, а якщо даєш чи можеш дати в осяжному майбутньому, то ти бвана – пан, начальник. У масаїв правила ще жорсткіше: або ти бвана або близько не підходь.

Масаї швидше всіх інших племен розібралися, що за цікавість і фотозйомку туристи зобов’язані платити. Причому вони відразу стали вимагати серйозні гроші. Гід Тобіас, негр з племені чага, сказав, що вже двадцять років тому вони вимагали п’ять доларів за знімок, а за вхід в поселення – півсотні. А тоді, самі розумієте, долари поважче були, ніж зараз. Інші танзанійці теж кричать і лаються, якщо їх не спитавши сфотографувати, вимагають долари, загрожують, замахуються, але чага або які-небудь меру хіба вдарять туриста? Поцупити чого-небудь можуть, особливо меру. Але битися не полізуть. А масаї списом ткнуть запросто. Вони не такі простодушні релікти, якими здаються, вони розуміють, що тицьнеш одного білого, і про це в журналах напишуть, фільм знімуть, і багато знатимуть: масай лютий, списом просто так не махає, плати п’ять доларів або молись своїм богам.

Першим туристам масаї пояснювали, що для надійних вроків та чорної магії фотографія ще краще годиться, ніж пасмо волосся, лялька і задушене козеня, тому за ризик треба платити. А тепер масаї нічого не пояснюють, плати і все.

Масаї-Мару, горбиста савана по обидві сторони кенійсько-танзанійського кордону закріплена за масаями державним актом на тисячу років. Масаї цивілізовані слабо, інші танзанійські негри мають їх за дикунів, тому що ті не носять штанів, не навчаються, крім худоби нічого не мають, не підкоряються законам, не п’ють кока-колу і не їдять чіпсів, навіть безкоштовно. Однак, у масаїв власна гордість. Вони – найвищі люди на Землі, двометровий зріст у них в порядку речей.

Колись масаї дуже страждали від работоргівлі, красивих гігантів легко було продати на невільничих ринках. Ось тільки в неволі вони не виживали. Працювати не вміли, ремесел не знали, а від бобів, сочевиці й борошняної юшки, звичайної їжі на плантаціях, вони пухли, обличчя у них ставали одутлими, шкіра лопалась, і вони вмирали. Нащадків більшості африканських племен можна зустріти в США, і тільки нащадків масаїв там немає.

Центром работоргівлі в Східній Африці був острів Занзібар, що належав арабам. У музеї рабства в Стоунтауні, на території головного невільничого ринку, я поцікавився, які ще з африканських народів не годилися в раби. Виявилося, представники жовтої раси – бушмени і готтентоти, а з негрів – тільки масаї. Все-таки їх перестали захоплювати в рабство раніше, ніж інші племена – в кінці XVIII століття. Можливо, саме тому зараз чисельність масаїв близько півмільйона – це багато для пастухів-кочівників, які живуть, як і сотні років тому, не бажають сприймати чужі знання, їсти чужу їжу і носити чужий одяг.

Масаї не можуть продати свою землю, не мають права будувати на ній нічого, крім невеликих поселень, розорювати, засаджувати культурними рослинами. Але їм нічого цього і не треба. Зате до самих передгір’їв вони почуваються господарями. Крім них по савані гуляють лише туристи, звірі, горбаті корови-зебу і пилові смерчі, а масаї не бояться ні звірів, ні смерчів. Я бачив, як півтора-два десятки смерчів одночасно танцювали, крутилися, ходили кільцями, а гордий масай стояв, спираючись на спис, і смерчі обходили його стороною. За межами Масаї-Мару землі розорані, там смерчів немає, там кавові плантації, поля колючої агави-сизалю, отруйної ромашки-піретруму і ананасів, там – міста, селища, шосе, будинки, магазини, церкви. А савана як була дикою, так і залишилася. Урядам Кенії і Танзанії це вигідно, адже все одно ці землі – національні парки або їх охоронні зони. І якби масаям не віддали територію Масаї-Мару, то на ній закріпилися би кенійські, сомалійські, руандійські розбійники. Не дарма ледь сутінки, а і з Найробі в Арушу вже ніхто не їде. Поїдеш – або на блокпосту загальмують, або об поліцейську «гребінку» шини розірвеш.

Так що залишили масаїв у спокої як менше зло. Хоча вогнепальну зброю їм мати заборонено, тільки списи. Якщо масай йде з автоматом, то значить, він рейнджер національного парку, йде строго за маршрутом і на ньому форма, інакше інший рейнджер може його застрелити. Масаїв наймають для охорони національних парків, вони не бояться ходити в темряві, знають звички звірів, і звірі їх не чіпають. Рейнджери-масаї мають наказ в темряві стріляти у браконьєрів без попередження. І – стріляють з великим задоволенням, полювання на людину цікаве заняття.

А ті бродячі масаї-воїни, які без всякої видимої справи тиняються по савані або стоять, спираючись на спис, і яких спостерігає всякий турист, що проїжджає по Масаї-Мару, своє заняття пояснюють охороною стад. Вони ходять і дивляться, чи не відбився хтось від стада, чи не вкрав хто рогату голову. Ну і, звичайно, масаї вважають всіх зебу своєю власністю і при нагоді викрадають корів у сусідів.

Масаї – скотарі, землеробством і навіть полюванням себе не обтяжують. Біля Аруші я бачив масаїв, які вирощували гарбузи. За виглядом вони були такі ж – високі, в червоних накидках. Але це були несправжні масаї, це та їхня частина, яка спробувала асимілюватись з племенами банту. Але спроба не вдалась, і тепер їх не приймають ні ті, ні інші. Правильний масай ніколи не буде мотижити африканський червонозем. Більше того, землеробів вони і за людей не вважають. Їхні сусіди, метушливі меру і шляхетні чага, зневажаються масаями саме за те, що возяться в глині. На переконання масая тільки люди, що пасуть худобу, можуть бути щасливими і вільними.

Автор: Аріф Алієв.