З приходом теплої літньої пори завжди починає дуже сильно тягнути до Криму. А в Криму відпочиває вже хто як, хтось цілими днями смагне на пляжах, купається в морі та п’є чудове кримське вино. Я ж передусім надаю перевагу активному відпочинку і страшенно люблю мандрувати по різним цікавим місцям. Про одному такому місцю і присвячена сьогоднішня стаття. Це печера під незвичною (для слов’янського вуха) тюркською назвою “Эміне Баїр Хосар”. Печера надзвичайно гарна.

Знаходиться “Эміне Баїр Хосар” на перевалі Четер Даг між Сімферополем та Алуштою. Поруч знаходиться ще одна гарна печера під назвою “Мармурова”. Цікаво, що кількість туристів, які відвідую Мармурову печеру, в кілька разів переважає відвідувачів “Эміне Баїр Хосар” (хоча печери знаходять зовсім близенько одна від одної, десь 20 хвилин пішки йти). Як думаєте, чого? Дуже просто, через назву – “Мармурова” проста назва, легко запам’ятовується, а “Эміне Баїр Хосар” попробуй запам’ятай та ще вимови потім. З тюркської мови Эміне-Баїр-Хосар перекладається як “колодязь на схилі біля дуба” (Эміне – дуб, Баїр – схил, Хосар – колодязь). Сама печера була відкрита спелеологами лише у 1927 році.

Так виглядає парадний вхід у печеру, у вигляді колодязя, перші спелеологи-дослідники на мотузках спускались донизу, відчуваючи себе першопрохідцями у підземному царстві. Потім знайшли нормальний боковий вхід, через який і ходять всі туристи.

Мапа печери. Сама печера доволі велика і глибока, а ще там вельми холодно. Взагалі температура у печері однакова цілий рік – 5 градусів по Цельсію, тож їдучи дивитись на неї обов’язково слід подбати про теплі речі, а то з літньої спеки потрапляєш прямо у холодильник.

Приблизно десять тисяч років тому назад, в часи раннього палеоліту по території України (і Криму) ще ходили мамонти, один з них зробив свої останні кроки біля нашої печери. Бідака-мамонт провалився у печерний колодязь, там, у печері і врізав дуба, а його рештки зберігаються і по сьогодні. Ось вони.

Бідний мамонт був ще дитятком, коли впав собі на горе в ту печеру. Спелеологи, які знайшли і зібрали його кістки жартівливо прозвали мамонта Миколою. Тож знайомтесь – мамонт Микола (точніше те, що від нього залишилось).

У печері кільканадцять великих залів наповнених мальовничими сталактитами (сосульки зверху), сталагмітами (сосульки знизу), сталагнати (сосульки зверху та знизу з’єднались в обіймах вічності). А ще є таке, коли сталактит і сталагміт наблизились один до одного, але ще не з’єднались, спелеологи це називають – “цьомчик”

В одному з залів є саме справжнє підземне озеро.

Сталактити, сталагміти і сталагнати утворюють дивовижну симфонію форм, вартує лише дати волю фантазії і можна ще то побачити.

Сталагміт – Білий спелеолог.

Шапка Мономаха.

Сталагміти : “Король і Королева”.

А ще у екскурсоводів-спелеологів, які водять туристів по печері дуже файне почуття гумору вони то і діло проколюються з туристів. Перед спуском у найглибшу залу екскурсовод із серйозним виразом обличчя говорить: ”Від довгого перебування у печері в голові можуть відбуватись різні глюки, являтись видіння, чутись голоси, музика”. І що ви думаєте, спускаємось у цю залу і дійсно чуємо музику і не аби що, а Вагнера “Політ Валькірій” Точно думаю – все, глюки почались. Аж поки не побачив колонки – не повірив. Зате як кайфово сприймається музика Вагнера в тій печері на глибині 70-ти метрів від поверхні.

А так живуть спелеологи.

Наскільки б гарною не була печера, але через півтори години мандрувань у її прекрасному (та холодному) підземному царстві ми успішно повернулись на поверхню, знов вийшли до теплого літнього сонечка. Всім хто буде мандрувати у Криму, рекомендую обов’язково відвідати цю печеру зі складною тюркською назвою – Эміне Баїр Хосар

Фото взяті з сайту http://www.onixtour.com.ua

P. S. Духи вещают: Весьма непростая романтичная робота спелеолога, гораздо комфортнее иметь роботу в Киеве, где-то в теплом и уютном офисе, с кофе, чаем и кондиционером.