Що таке краса? Одне з найзагадковіших явищ природи. І як в законах будови і розвитку природних тіл ми маємо різні рівні, так само є вони в прекрасному. І на найвищому рівні, може бути, знаходяться найабстрактніші математичні теорії і вищі музичні творіння геніальних композиторів. А. А. Любіщев

На фотографії — Ейнштейн зі скрипкою. 1931 рік. Він ще в Берліні. Два роки до вигнання. Моложаве обличчя. Сивина в пишній шевелюрі. Йому 52 роки. Смичок на струнах. Пальці лівої руки на грифі. Рука в першій позиції. Швидше позує, ніж грає, — при його негативному відношенні до всякої афектації і сентиментальності, він навряд чи б погодився, щоб його знімали в момент виконання. У позі, виразі обличчя є щось натягнуте, не схоже на «Ейнштейна».

Величну і самотню фігуру Ейнштейна важко вважати характерною для нашого світу. Все життя його сповнене парадоксів і зовнішніх протиріч. У дитинстві його вважали вразливою дитиною, з гранично загостреним почуттям правди і справедливості. І саме йому належало пережити цькування, дві світових війни, нацизм, вигнання і в кінці життя почути про трагедію Хіросіми і Нагасакі. Знаменита робота Ейнштейна «До електродинаміки рухомих тіл», що містить спеціальну теорію відносності, стаття, яка представляла собою «цілий світ з новим стилем мислення, новою філософією» (Дірак), з’явилася в німецькому фізичному журналі «Аннали фізики» в 1905 році. А Нобелівська премія була присуджена Ейнштейну лише в 1921 році, коли він був вже всесвітньо відомий за «роботу про світлові кванти та інші роботи з фізики», але не за теорію відносності.

Ейнштейн мав повну байдужість, навіть неприязнь до слави. За словами А. Мошковського, в гонитві за славою Ейнштейн «грав роль дичини, а не мисливця», а в той же час він був фантастично популярним. Саме він, супротивник насильства, зла, болю, змушений був направити знаменитий лист Рузвельту, що поклав початок розробці атомної зброї в Америці. Дивно, що Ейнштейн, який багатьом давав розраду і опору в житті, сам прагнув самотності, яка, за його словами, така болісна в юності і така дорогоцінна у зрілі роки. Іронія долі і в, тому, що Ейнштейн, який міг скласти гордість будь-якого університету, академії, нації, випробував у своєму житті гоніння, переслідування, вигнання…

При найбільших досягненнях Ейнштейна, творчим імпульсом для нього ніколи не було бажання домогтися якого-небудь життєво-практичного результату: популярності, грошей, положення. Він був далекий від честолюбного бажання утвердити свій пріоритет; у нього не було, як у Бетховена, побоювання «не зробити того великого, що було можливим». «Він прагнув до пізнання (істини) задля власного задоволення, а не заради вигоди або слави»,— згадував Макс Борн.

У 1950 році в посланні Італійському суспільству розвитку наук Ейнштейн писав: «…слід розглядати пошуки істини… як самостійну мету нашої роботи? Або ж наші пошуки істини повинні бути підпорядковані якійсь іншій меті, наприклад, «практичній»? Для мене боротьба за досягнення більш глибокого і кращого розуміння світу — це одна з тих самостійних цілей, без якої мисляча особистість не може мати свідомого позитивного ставлення до життя».

Письменник Макс Брод, який часто акомпанував Ейнштейну на роялі, послав йому в Прінстон в 1949 році свій новий роман «Галілей в полоні». У листі Максу Броду, що містить відгук про книгу, ми читаємо такі характерні для Ейнштейна рядки: «Що стосується самого Галілея, то я уявляв його собі, звичайно, зовсім іншим. Не можна сумніватися, що він палко прагнув істини. Але, по-моєму, важко повірити, що він, будучи вже зрілим чоловіком, бачив якийсь сенс у подоланні стількох перешкод заради того, щоб зробити знайдену ним істину надбанням поверхневого натовпу… У всякому разі, я не думаю, що міг би зробити щось подібне, щоб відстояти теорію відносності».

Після Ейнштейна майже не залишилося пам’ятних місць. Будинок, в якому він народився в Ульмі, зруйнований бомбою в кінці другої світової війни; при розгромі будинку в Капуті під Берліном загинуло його майно і архіви; згідно з волею Ейнштейна його прах розвіяний дружньою рукою за вітром… Він не хотів, щоб його могила служила місцем поклоніння і печалі… Але сам він часто віддавав належне пам’яті померлих…
.
1928 рік. Ейнштейн біля могили великого X. А. Лоренца. «…Своє життя він до найменших подробиць створював так,— вимовляє Ейнштейн,— як створюють дорогоцінний витвір мистецтва». Ці проникливі слова відносяться до нього самого. Поль Дірак у вересні 1978 року в лекції на симпозіумі ЮНЕСКО, присвяченому впливу сучасних наукових ідей на суспільство, сказав: «Великі відкриття в науці робляться двояко. Буває так, що час дозрів для даного відкриття, і до нього спрямовується багато дослідників… Це такі відкриття, які міг би зробити якщо не один дослідник, то інший. Але бувають наукові відкриття й іншого роду, коли дослідник працює в повній самоті… Ейнштейн працював здебільшого саме так. Якби Ейнштейна не було, то ніхто не зробив би цих відкриттів ще протягом багатьох років чи десятиліть. Ейнштейн сам один повністю змінив хід історії науки».

Все це безумовно так. Але що може спонукати не фізика, взагалі не вченого, а професійного музиканта напружено і протягом довгих років думати і міркувати про життєвий і науковий шлях Ейнштейна? Причин щонайменше дві. На першу з них вказує сам Ейнштейн, коли у статті «Пам’яті Марії Кюрі» говорить: «Зараз, коли завершилося життя такої видатної особистості, як мадам Кюрі, не можна обмежуватися тільки спогадом про те, що дали людству плоди її творчості. Моральні якості видатної особистості мають, можливо, більше значення для даного покоління і всього ходу історії, ніж суто інтелектуальні досягнення».

Інша причина — в глибокому зв’язку Ейнштейна з музикою. На всіх етапах життя музика органічно вплітається в світогляд Ейнштейна як важливий, хоч і такий, що не піддається точному аналізу компонент. Роль музики в науковій творчості Эйнштейта значно більше, ніж це зазвичай прийнято вважати,— факт, на який вказували деякі дослідники його творчості. У музиці Моцарта, Баха, Гайдна, Бетховена, що найбільш цінувалася Ейнштейном, він чув відображення закономірностей природи. Вона була для нього тим, що Піфагор визначав як гармонію чисел, Кеплер — як музику сфер, Лейбніц — як імітацію універсальної гармонії, вкладеної Богом у світ.

Далі буде.

Автор: Р. Фрід.