Коли в 1516 році Леонардо да Вінчі залишив Італію і відправився до Франції (історики мистецтва до сих пір сперечаються, в силу яких саме причин Леонардо прийняв це рішення), майстер взяв з собою кілька своїх картин. Які саме? Цього ми точно не знаємо. Леонардо супроводжували його учні і друг Франческо да Мельці, та слуга Баттіста де Вілланіс. Ще один його учень, Салаї, тимчасово залишився в Мілані. Але згодом і він теж виконав нелегкий в ті роки шлях до Франції.

Франциск I, король французький, який запросив художника, надав в розпорядження да Вінчі красивий замок Клу, неподалік від королівського палацу в Амбуазі. Тут, в центрі Франції, Леонардо провів свої останні роки.

23 квітня 1519 року все в тому ж містечку Клу ним було складено заповіт, Франческо да Мельці були залишені всі книги, інструменти, малюнки і записи, «які стосуються ремесла художника і до секретів мистецтва». А також одежі та невиплачена Леонардо скарбницею частина річного утримання. Не забуті були в заповіті і Баттіста де Вілланіс та Салаї. 2 травня великого чоловіка не стало. На той час Франческо Мельці виповнилося двадцять шість років.

…Такий собі Альберто Бендадіо в своєму донесенні Альфонсу I д’Есте, одному з можновладних італійських князів, в 1523 році повідомив: Мельці, спадкоємець Леонардо, володіє значною частиною його «секретів» і всіма рештою після смерті майстра малюнками. Мельці судилося ще довге життя: він помер щось близько 1570 року.

Навряд чи існує на світі картина, яка була б настільки ж широко відома. Мона Ліза. Спокійно і прямо сидить в кріслі. Ліва рука її покоїться на підлокітнику, права – поверх лівої. Сувора постава, ясне обличчя, очі, які неможливо забути. І посмішка. Знаменита посмішка Джоконди.

Фарби з часом потемніли і вицвіли, дрібна сітка тріщин затягла всю поверхню полотна. І все ж враження – приголомшливе. Колись Вазарі, художник та історик мистецтв, який залишив життєпис багатьох великих художників своєї епохи (він жив в XVI столітті) написав: «… Рот… змушував забувати про живопис, так природно він був написаний. У западині шиї той, хто розглядав її з особливою увагою, міг розгледіти биття пульсу, і взагалі, право, можна сказати, що ця картина була так написана, що будь-який художник, будь він яким завгодно самовпевненим, побачивши її повинен був боятися і тремтіти…»

І ще Вазарі писав, що Леонардо, створюючи портрет красуні Лізи, подбав про те, щоб у неї був гарний настрій: їй співали співаки, її бавили дотепники. Це було потрібно, щоб у моделі зникла звичайна в таких випадках скутість від довгого сидіння. І саме таким шляхом, свідчив Вазарі, художник «домігся і зобразив ту чудову посмішку, при погляді на яку відчуваєш швидше небесну, ніж земну радість …»

Від брів, які колись викликали таке захоплення у Вазарі, нині не залишилося і сліду. Вже Кассіяно дель Поццо, який бачив картину в 1625 році, зауважив: вони вельми негусті. Що ж стосується посмішки, то про неї з часів Вазарі було написано чимало. У ній, в цій загадковій посмішці, хотіли бачити і вираз внутрішнього щастя, і безтурботність, і іронію, і виклик, і гордість, і ніжність, і кокетство.

Згідно з відомостями Вазарі, портрет був виконаний в 1503-1505 роках. І в числі деяких інших робіт вивезений Леонардо до Франції.

У 1913 році професор Джованні Поджі, тодішній директор флорентійської картинної галереї Уффіці, розшукав деякі додаткові біографічні дані про героїню картини.

Ліза ді Антоніо Марія ді Нольде Герардіні належала до одного з шляхетних у Флоренції родів. Народилася вона в 1479 році і молоденькою дівчиною вийшла заміж за чоловіка, який був в два з гаком рази старший за неї і до того ж встиг вже двічі овдовіти – Франческо ді Бартоломе Дзанобі дель Джокондо. У 1499 році цей торговець, який весь поринув у свої справи, займав посаду одного із старійшин республіки. Чутка стверджувала, що в житті він був чоловіком пересічним, але успішним у справах комерційних. У Флоренції не було також секретом, що Мона Ліза вийшла заміж аж ніяк не по коханню, а підкоряючись бажанням батька, який найбільше думав про фінансові вигоди шлюбу та про хороші ділові зв’язки. Подейкували ще, що чоловік, якого вона кохала, склав голову на полі битви.

На той час, коли Леонардо почав роботу над її портретом, Моні Лізі було 24 роки, і в місті вона була відома як скромна, спокійна, гідна всілякої поваги жінка. Померла вона молодою. Через кілька років після того, як Леонардо написав її портрет, Мона Ліза вирушила разом зі своїм чоловіком на південь Італії, по шляху захворіла і померла в містечку Лагонеро.

Роздумів, суперечок про великий портрет, його тлумачень всякого роду – багато. При всій різноманітності суджень ясно одне: ось вже чотири з гаком сторіччя ця картина панує над серцями людей.

… Здається прямо до тебе звертається загадкова посмішка Мони Лізи, і від її спокійного обличчя важко відвести очі. Вона западає в душу, ця посмішка. Може бути, тому, що в усьому образі Джоконди проникливо передані протиріччя і складність людської натури.

Гордовита і пряма постава Мони Лізи. Дивно красиві її руки, з довгими тонкими пальцями, руки, написані з тією природною, спокійною невимушеністю, яка була колись однією з знахідок століття. З великої ретельністю, але так, щоб за зайвими деталями не потонуло головне – філософська думка, прибрано в портреті все зайве, все, що могло б відвернути увагу. Плаття Мони Лізи просте і строге. Привабливий погляд вузьких, трохи глузливих (або, може бути, шукаючих відповіді?) карих очей. Каштанове волосся, розчесане на проділ, підтримуване вузьким шнурком, довгими локонами спускаються на плечі.

… Вона сидить на веранді, в кріслі. А за її спиною смутні, що втрачаються в серпанку обриси коричнево-блакитних гір, видніються вдалині повільні далекі річки. Широта, неосяжність, простір. І простір для думок, для відчуттів. Людині про людину розповідає тут великий художник.

Автор: А. Варшавський.