Традиційне індійське мистецтво глибоко релігійне: кожна сторона життя набуває в ньому сакрального значення. У живописі й скульптурі Індії зображувано людей, дерева, квіти, птахів, всі форми матерії, але жодна не наділена красою заради краси: всі здобули красу від божества, яке вони втілюють і яке відкривається тільки втаємниченим.

«Натьяшастра», написана близько VI століття до нашої ери,— найдавніший індійський трактат про прекрасне. Мудрий Бхарата тут проголошує першу засаду, раза, або «насолоди», що її він визначає як глибоке і стійке почуття. Він розрізняє різні раза, викликані мистецтвами, в основу яких покладені чи то еротика, чи то комізм, чи то патетика, чи то гнів, чи то жах, чи то відраза, чи то прекрасне.

Щоб відчути раза, глядач має цілком абстрагуватися від самого себе. Він має бути у стані внутрішньої чистоти й рівноваги, зректися егоїстичного почуття — тоді споглядання дасть насолоду. Уздріти божественне — це звільнити душу для істини. Не можна зводити раза, як катарсис стародавніх греків, лише до очищення, очищення почуттів: глядача не заполонює приємна реакція від споглядання, він рине далі у безжурність.

Шлях до такого вищого стану чистого споглядання лежить через велике зречення й глибоке розумове зусилля. Естетична діяльність, як і йога, є розумовим аскетизмом, що опирається на практичне відмежування від всього стороннього. Відчуття, пробуджені твором мистецтва, не належать ні митцеві, ні інтерпретаторові, ні глядачеві, а тому, хто зумів перебороти свої пристрасті й досягти абсолюту. Як казав Ананда Коомарасвамі, «всяке знання, всяка істина абсолютні й безконечні: їх слід не створювати, а відкривати».

Індійський митець, воліючи зобразити богів, виходить із позицій, прямо протилежних антропоморфізмові мистецтва стародавніх греків. Він не йде від споглядання й аналізу фізичних рис, а вдається до медитації й інтуїції. Кожне божество індійського пантеону символізує сукупність релігійних концепцій. Зовнішній вигляд божества є лише носієм його духовного вираження. Індійських богів і богинь зображують з багатьма головами й багатьма руками, бо вони втілюють абстрактні й вічні ідеї, що не мають відповідників у природі.

Один з індійських ідеалів божественної форми відповідає традиційному поняттю героя або надлюдини. В «Махабхараті» він набуває ідеалізованої форми воїна, що став непереможним після того, як багато разів здолав царя звірів. Зрештою, він навіть фізично уподібнився до свого супротивника: широкі груди, могутні рамена, довгі м’язисті руки, тоненький стан, що контрастує з широкою шиєю. Ця левова подоба в індійському мистецтві стала символом фізичної сили. А от прудкість, ще одна необхідна для мисливця якість, символізується ногами лося чи газелі, які часто можна побачити в буддійському мистецтві, зокрема на фресках Аджанти і в скульптурах Амараваті.

Індійське мистецтво, байдуже індуське воно чи буддійське, ніколи не зображує богів, що досягли мудрості завдяки аскетизмові, як християнські святі з виснаженими тілами та запалими щоками, а навпаки — статурних, з гладенькою шкірою, округлими і могутніми тілами. Якщо далекосхідні божества найчастіше перебувають у мирних садах, де земля встелена пелюстками весняного цвіту, ідеал індійської краси — серед небесної самотності Гімалаїв, що втілюють безконечність.

Індійська концепція прекрасного спирається на відмінність між задоволенням і блаженством (ананда), про яке Бхагавадгіта каже, що воно є суттю прекрасного.

Задоволення — почуття індивідуальне й егоїстичне, випадкове й відносне, тимчасом як блаженство відчиняє ворота абсолютного й безконечного. Якщо задоволення швидкоплинне, то блаженство — це наповненість, урівноваженість і мир. Ні «Рамаяна», ні «Махабхарата» не закінчуються перемогою добра над злом, добрих над лихими. А чому це так? Герой не прагне здобути царство цього світу, він прагне досягти стану досконалості, що є єдиним шляхом до можливого наступного життя. Це позначається на прекрасних фресках Аджанти: ми бачимо цивілізацію, де конфлікт між духом і матерією знаходить розв’язання у красі.

Автор: Ромен Майтра.