Майстер піднявся на дерев’яний поміст, що оточував піч, сунув сталеву трубку у віконечко. Там, всередині, все білим-біло; але не м’якою, сніжною білизною — сліпуче сяйво розжареного скла рвалося звідти. Майстер набрав потовщеним кінцем шматок трубки скляної маси, як би підхопив його, і, обертаючи трубку акуратним, непомітним рухом, постукуючи по ній, став видувати скляний міхур. У постукуванні цьому, в тихому провертанні трубки чи не головна частина майстерності. Від легкого обертання і похитування залежить рівномірний розподіл скляної маси, правильне виконання задуманої форми. А це дається довгим навиком.

Поки він дув, повертаючи, катав скляний міхур (що отримує вже форму циліндра) по склодувній лаві, скло охололо. Довелося знову гріти його в печі. Так повторювалося кілька разів. Виріб вже став схожим на глечичок; простим інструментом — щипцями — майстер прикріпив до нього скляну нитку іншого кольору і, швидко обертаючи, став спірально намотувати її.

Ще кілька разів довелося глечику побувати в печі, а майстер все віяв, віяв і, працюючи самими примітивними знаряддями — ножицями, дерев’яною лопаткою, ковшем, — надавав все нові відтінки форми вже, здавалося б, закінченому твору. І лише коли все стало бездоганним, він зійшов з помосту, витираючи спітніле чоло. Червоний скляний глечик, оповитий по спіралі білою скляною ж ниткою, стояв поруч на лаві.

Склодув Мечислав Антонович Павловський — майстер гутного скла. Виробництво скла зовсім зникло 150-200 років тому і відродилося недавно.

В шістнадцятому, сімнадцятому, вісімнадцятому столітті ще в багатьох селах України існували невеликі склодувні майстерні — гути. У натуральному сільському господарстві вони виконували приблизно ту ж роль, що і кузні. Тільки в ковальських горнах плавили залізо, а в невеликих печах гут — скло. Робилися в цих майстернях-сараях глечики, графини, штофи — все вільним видуванням.

Хто поклав початок такого промислу, невідомо. Бути може, то були майстри, ті, що розбіглися по селах після страшного розгрому Києва монголами в 1240 році. А може бути, у ще більш глибоку тьму віків йдуть витоки цього ремесла. Але не так вже важливо, коли воно зародилося. Важливо інше. Творчі прагнення, що вічно живуть в душі народу, змушували простих людей прикрашати дивовижним різьбленням по дереву свої хати, з ювелірним мистецтвом гранувати камені, плести мережива. Точно так само виготовлення посуду для господарства і продажу поєднувалося з виробництвом предметів, які господарського значення не мали, а тільки радували око.

На світ з’являлися судини у вигляді звірів, птахів; особливо улюбленими були глечики у формі ведмедів. Вироби прикрашали скляними нитками, розфарбовували олійними фарбами в яскраві кольори. І вже не тільки в межах одного села стали поширюватися красиві, яскраві фігурки — їх стали вивозити до Москви, Варшави, Риги, відправляти в Туреччину, Румунію, Німеччину. Твори чернігівських, волинських, київських майстрів знала в XVI—XVIII століттях вся Східна Європа. А потім цей промисел став поступово завмирати. Виникали великі скляні заводи, стало дешевше купити стакан, ніж робити його в кустарній майстерні. Та й якість заводських виробів була краще. Гути зникали одна за одною; давнє народне мистецтво забулося.

…Батько Павловського був склодувом, дід і прадід — теж. Він народився на Житомирщині, в районі, де археологи при розкопках знайшли сліди скляного виробництва XI—XII століть. Бути може, і більш давні представники роду Павловських були склодувами. З радістю, з захопленням який-небудь з них, що жив триста років тому, робив свою скляну скульптуру. А в XIX столітті радості вже не було. Три покоління родини Павловських працювали на склозаводчиків. Віконне скло, винні пляшки, аптекарські бульбашки — ось що потрібно було господарям. А пориви, прагнення, пристрасть до незвичайного — це нікого не цікавило.

Мистецтву склодува Мечислав навчався у батька. Хлопчиком він приходив у майстерню, спостерігав за тим, як на кінчику трубки з розпеченої краплі виходять різноманітні фігурки. В ньому росло бажання робити те ж саме, і він став склодувом. Шкода тільки, що на виробництві, куди він потрапив, робили самі звичайні речі; спроба виготовляти у вільний час художні вироби співчуття адміністрації не викликала. Павловський перейшов на роботу в артіль, підпорядковану Львівському відділенню спілки художників. Там його підтримали, дали можливість працювати над відродженням забутого давнього мистецтва.

Чому воно відродилося? Навіщо знадобилося знову створювати методи, для оволодіння якими потрібна неабияка індивідуальна майстерність? А тому, я думаю, що людський характер не терпить одноманітності. Кожному хочеться мати таку річ, якої немає у сусіда. Але де її взяти? Робити машинним способом? Вона наповнить прилавки магазинів. Робити вручну? Не купиш, мабуть, дорога буде. Тому й взялися у Львові налагоджувати старе ремесло, що виробництво гутного скла — це й промисловість і мистецтво.

Підприємство іменується голосно — фабрика. Скляні вироби виробляються в спеціальному цеху. Це і справді цех. Він так само відрізняється від старовинних гут, як сучасний завод від кузні. У величезній печі вариться скло. Температуру його вимірюють приладами. Поруч і інша піч для відпалу. Тут дуже чисто, під стелею труби для охолодження і вентиляції. А майстри стоять на помості — кожен біля свого палаючого віконечка,— кінчиком трубочки дістають розпечене скло і дмухають. Кожен видуває один — свій — виріб

Ні один наступний виріб не схожий в точності на попередній. Майстер творить на ходу, фантазія його розігрується під час роботи. Поворот шиї, нахил голови, розстановка лап — все це в різних фігурках по-різному. І при цьому первісний задум художника зовсім не змінюється, не спотворюється. Просто такі властивості матеріалу і технологічного процесу, що кожен виріб залишається унікальним, скільки б їх не було виготовлено.

Є заводи, які виросли з майстерень. Майстерні, з яких міг би вирости цех гутного скла на Львівській кераміко-скульптурній фабриці, зникли двісті років тому. Ентузіазм майстра, любов до народного мистецтва, прагнення відродити його на базі сучасних промислових методів — ось причини створення цього цеху, єдиного в країні. Виробництво в ньому не машинне. Одними машинами ці тонкі і складні скульптурки не зробиш. Але і кустарним його не назвеш. Воно особливе, єдине у своєму роді.

Автор: Р. Ярів.