Міф про Психею
Якось так вийшло, що я з самих маленьких років цікавився казками різних народів світу (в нашій домашній бібліотеці буда дуже гарна збірка книжок “Казки народів світу”), але понад усе мене захоплювали грецькі міфи. Різноманітні історії про богів Олімпу, міфічних героїв, сповнені пригод подорожі аргонавтів, чи героїчні подвиги Геракла. Про багату грецьку язичницьку міфологію та релігію можна написати не один десяток статей. Але сьогодні буде йти мова лише про один грецький міф, який має величезне символічне значення. (По великому рахунку багато грецьких міфів – то не лише цікаві історії, а і глибоко символічні послання крізь простір та час).
За думкою відомого швейцарського психолога Карла Густава Юнга, всі відомі казки, міфи та легенди писались їхніми авторами під впливом найглибшого і найпотаємнішого пласту нашої психіки – колективного безсвідомого (У якому закладено не багато не мало – знання всього людства. Тільки уявіть, знання всього людства в кожній людині, у мені, у вас, і у вас так само.) Тож казка чи міф то не просто казка і міф, не все таке як здається. Як свого часу любив говорити Ісус: “Хто має вуха, нехай слухає”
Отож, давайте послухаємо (точніше почитаємо) міф про шановну пані Психею.
Колись давно, ще за царя Гороха, жив був у деякому царстві цар, і було в нього три донечки. Наймолодша з тих донечок була великою красунею. Вона була настільки вродливою, що чоловіки з усього царства з’їжджались до царського палацу, лише для того, щоб здалека помилуватись її красою. Однак сама дівчина (а звали її Психея) була глибоко нещасливою, адже всі чоловіки приходили лише милуватись нею, але і тільки. Ніхто з них навіть не наважувався завоювати серце такої красуні.
Але тим не менше всі люди не переставали захоплюватись її красою настільки сильно, що це заділо саму грецьку богиню краси і кохання Афродіту. А в грецькій міфології боги нічим не краще (а подекуди навіть гірші) за людей, так само заздрісні, мстиві, злопам’ятні, пихаті. Так от Афродіта (ще ця пані відома як Венера) страшенно образилась на те, що люди стали рахувати Психею більш вродливою, ніж її. І щоб напакостити своїй конкурентці, вона викликає до себе свого синочка Амура. Амура часто зображають як маленького ангелика на крильцях з луком та стрілами (Лук та стріли ой які не прості, в кого влучить така стріла, той одразу закохується). В нашому ж міфі Амур виступає в образі не маленького Ангелочка, а дуже вродливого юнака (правда теж на крильцях та з луком зі стрілами).
Так от підступна Афродіта наказує Амуру закохати прекрасну Психею в самого жалюгідного, гидкого, і мерзенного з усіх чоловіків. Але не тут то було, Амур як побачив наскільки вродлива та прекрасна наша Психея, сам безнадійно закохується у неї. Таємно по ночам він починає відвідувати дівчину, яка звісно теж закохується у нього та невдовзі стає дружиною таємничого, невидимого Амура.
С самого початку одруження Амур ставить своїй коханій умову, що вона в жодному разі не повинна бачити його справжнього обличчя. Тому він зустрічається з нею лише вночі під покривалом темряви. Психея стає щасливою коханою жінкою, навіть незважаючи на те, що вона ніколи не бачила обличчя свого загадкового чоловіка. Але нажаль заздрість притаманна не лише грецьким богам (таким як Афродіта), а і звичайним людям. Старші сестри Психеї, заздрячи її щастю, почали намовляти останню, що її загадковий чоловік, насправді може виявитись якоюсь страшною потворою, небезпечним чудовиськом.
І врешті, однієї ночі цікавість та страх заволоділи дівчиною настільки, що вона не втрималась, взяла ніж та масляну лампу і заховала їх у спальні. Коли Амур заснув, вона дістала лампу і ніж, запалила вогонь, але замість монстра побачила у спальні юнака надзвичайної краси. Від подиву та хвилювання у неї затремтіли руки, і кілька крапель з розпеченого масляного світильника впали на шкіру сплячого Амура. Той проснувся від болі та побачив кохану Психею з ножем та світильником. У гніві від зради коханої він летить геть, а нещасна Психея у розпачі починає шукати коханого Амура по цілому світу.
Довго мандрувала світом прекрасна Психея, в пошуках свого чоловіка. Багатьох казкових міфічних персонажів зустрічає вона на своєму шляху. Серед них бог Пан1. Пан розповідає Психеї, що бачив як Амур полетів назад до своєї матері Афродіти, загоювати рани від опіку та зради коханої. Психея знаходить дорогу до своєї свекрухи – Афродіти та поступає до неї на службу в надії колись повернутись до коханого Амура.
Тут то Афродіта вже відігралась на нещасній дівчині по повній. Вона починає давати їй завдання одне іншого важче, в надії погубити дівчину, фактично ці завдання було маже неможливо виконати. Так в одному із завдань їй треба було розібрати по окремим зернинкам величезну купу змішаного зерна (згадаймо казку про Попелюшку). У виконанні цього завдання їй допомогли мурашки, які прийшли на допомогу та швиденько розібрали зернятка. В інших завданнях їй потрібно було постригти золоте руно із скажених овець, принести воду з річки Стікс, що тече в підземному царстві. Вирішальним і найважчим завданням було принести з підземного царства ящик з чудодійними мазями від Персефони дружини шефа підземного царства – Аїда.
Коли Психея, виконавши останнє завдання, вже успішно поверталась з підземного царства з тими чудодійними мазями, їй прийшла в голову ідея відкрити той ящик та змазати своє обличчя, щоб скрити сліди страждань, сліз та багатьох недоспаних ночей. Однак вона не знала, що в тому ящичку знаходився дух бога сну – Гіпноз. Змазавши обличчя, вона заснула глибоким сном прямо на дорозі. І сталось так, що Амур пролітав повз те місце де вона заснула, (а він насправді теж її шукав) підлетів до неї, та пробудив її, вколовши своїми стрілами кохання (Згадаймо казку про сплячу красуню). Після того він забрав її з собою на Олімп і з тих пір вже ніщо не могло розлучити їх. Від шлюбу Психеї та Амура народилось дитятко, якого назвали Насолодою.
Ось і казці кінець, а хто дочитав до сюди – молодець.
Для когось цей міф то просто цікава, романтична історія про кохання. Але я скажу, що ця історія насправді про кожного з нас, адже головна героїня Психея символізує нашу душу. Яка перебуває у вічних пошуках свого прекрасного Амура. І лише наполеглива праця душі, нашої Психеї, приведе нас до кохання, щастя, насолоди. Крапка.
P. S. Духи вещают: На днях приснился сон, в котором героями как были крылатый Амур и прекрасная Психея. Интересно к чему это? Похоже, самая пора открыть сонник онлайн бесплатно, хотя с другой стороны и без толкования снов все понятно – весна, лямур рвется наружу.
- Бог Пан – в грецькій міфології покровитель пастушества, скотарства, дикої природи. ↩
7 thoughts on “Міф про Психею”
Цікаво перечитувати міфи! 🙂 Теж захоплююсь грецькою міфологією…
Цілком погоджуюсь з думкою, що вони мають своє символічне значення. Всі вони сповнені певної філософії, яка впродовж історії не втрачає свого сенсу.
А Ви знайомі з міфом про скриньку Пандори?
Ще й як цікаво читати міфи, а особливо грецькі, якими захоплююсь ще з шкільних років. А скринька Пандори, так, ото відчинила її якось одна панянка (та сама Пандора), так і досі зачинити не можемо. Хоча не все так погано, адже на її дні зберігається дуже ціна річ – надія.
Я саме тому Вас і запиталась, адже існує два абсолютно різних закінчень цього міфу, один з них – той про який Ви написали, надія залишилась на дні скриньки. Інший протилежний: міф каже, що останньою з скриньки вилетіла надія – “як передвісниця найстрашнішого розпачу”. Бо наслідком втраченої надії є болюче розчарування.
Тепер навіть кажуть: “надія помирає останньою, проте першою обманює”. Це закінчення також відображається в декотрих художніх зображеннях, що імітують давньогрецьку міфологію.
Словом, кожне з цих двох закінчень і оптимістичніше, і песимістичніше мають свою суть над якою варто задуматись. Але як на мене є певна своя правда у словах: “передвісниця найстрашнішого розпачу”.
Мій внутрішній оптиміст дещо не погодиться з твердженням, що “з скриньки вилетіла надія – “як передвісниця найстрашнішого розпачу”. Ні, все повністю навпаки, це не надія передвісниця найстрашнішого розпачу, а найстрашніший розпач є передвісником надії. Адже найтемніша ніч перед світанком. Так само і людина, яка волею долі пірнає у темряву найстрашнішого розпачу, десь в його темних глибинах може побачити безціну (і рятівну) перлину надії. Надія породить віру, віра – любов, а всі три вони утворять ще одну чи не найважливішу чесноту – софію (мудрість) і розпач одразу мине.
Теж трішки не згідний з твердженням що наслідком втраченої надії є болюче розчарування. Ні, болюче (та й будь-яке) розчарування є наслідком лише наших неправильних сподівань, нездійснених бажань, хибних очікувань, (але не надії). Справжня надія має бути обов’язково зрівноважена софією (мудрістю), вірою, тоді вона ніколи не обманюватиме. Як казала колись Мати Тереза “Боже дай мені силу змінити те що я можу змінити, смирення прийняти те що я не можу змінити та мудрість, щоб відрізнити перше від другого”.
Ще гарне порівняння щойно в голову прилетіло: надія – це перші промінчики Сонця, яке виходить на небосхилі нашого життя, сповіщаючи про те що “ніч душі” (себто періоди страждань, розпачів, депресій і таке інше) наближуються до завершення.
Дуже цікаві думки, дякую Вам!
Мабуть у багатьох речах погоджусь, особливо стосовно Мудрості. Однак я не така оптимістична (радше навіть напроти) і все ж вважаю, що надія таки здатна помирати залишивши гірке розчарування і біль, бувають обставини, які під мудрість не потрапляють. І це говорячи саме про надію, не про сподівання, бажання чи очікування.
Однак в силу Вами вище переліченого варто вміти народити в собі цю надію заново як здатність продовжувати жити…
До речі, погляньте на цікаву річ: часто звинувачують, що надія лишає здорового глузду, віра також, а тим паче любов. Проте з вище перерахованих вами думок свідчить якраз протилежне: Мудрість саме і полягає у цих трьох елементах, мабуть так воно і є. Вміти віднайти і поєднати ці три характеристики і є мудрістю.
“Мудрість саме і полягає у цих трьох елементах, мабуть так воно і є. Вміти віднайти і поєднати ці три характеристики і є мудрістю”.
Цікава думка, може так воно є, але як на мене то надія та віра не позбавляють нас здорового глузду, мабуть, все залежить від самої надії та віри. Адже віра буває сліпою (тоді це фанатизм) а буває й освідомленою, коли людина ясно розуміє у що вона вірить і ця віра дає їй внутрішню силу. Так само з надією, мабуть є надія фальшива (та яка здатна легко помирати, та лишати після себе руїни розчарування) і така справжня надія, яка у будь-яких (навіть найприкріших) життєвих обставинах дає розраду, спокій, оптимізм.