Мені здається, треба почати ось з чого. Психотерапія — професія загалом недавня, в рамках медицини розвивається максимум сто років. А до того ж лікуванням неврозів займалися чаклуни, ченці, проповідники, тобто люди, професійні установки яких не були пов’язані з медициною. Коли ви зустрічаєте в древньому тексті розповідь про чудотворця, який підняв з ліжка «розслабленого», відкрив уста або зцілив руку, мова йде, звичайно ж, про неврози.

Такі випадки траплялися в минулому і, звичайно, запам’ятовувалися, обростали легендами, тому що служили свідченням прояву потойбічних сил. Така вже була вся система уявлень того «донаукового» часу, що при загальній слабкості медицини саме психотерапевтичні методи панували тоді майже повсюдно, і можна лише дивуватися, якою мірою була розроблена ця техніка. Коли я знайомлюся з прийомами навіювання в шаманському камланії, я розумію, що як би не володів методикою сучасного гіпнозу, такого впливу тепер вже не досягти: психотерапевтичний ефект, побудований на вірі в «вищі сили», був, імовірно, настільки великий, що сприяв лікуванню навіть деяких органічних захворювань, різко підвищуючи активність імунної системи, біологічну опірність організму. Сьогодні медицина звільнила нас від цього: вона навчилася відрізняти неврози від органічних хвороб. Але одночасно ми втратили право діяти від імені «вищих сил».

Сучасний психотерапевт виходить з переконання, що невроз — прояв душевного розладу, або, як ми говоримо, «конфлікт установок», часто — свідомих з несвідомими, що основа його — внутрішньо особиста. А це передбачає зовсім інший тип взаємин лікаря і пацієнта.

Ось приклад, щоб було зрозуміліше. Приходить до мене чоловік, який страждає депресією: зривається блискуча адміністративна кар’єра, зривається від несподіваної хвороби серця, яка виникла як раз в той момент, коли він отримує підвищення по службі, посаду, до якої прагнув все життя. «Стенокардія, ішемія», — кажуть лікарі. А я з’ясовую, що це псевдостенокардія і болі ці невротичні і тому так непомірно травмують його, що служать засобом вирішення внутрішнього конфлікту: чоловік прагне піти у хворобу, зробити її центром уваги і тим навести лад у душевному житті.

Справа в тому, що він з юності мріяв стати вченим; адміністративні посади, на які він спокусився, все життя обтяжували його, і цей душевний розлад вилився тепер, у найвідповідальніший момент, в невротичну хворобу. Що робити, як лікувати? Вирішувати за нього цю проблему? Не маю права претендувати на те, щоб повчати хворого, а тим більше приймати за нього життєво важливі рішення. І отже, моє завдання не в тому, щоб я, як це буває у лікарів, терапевтів або хірургів, сам склав собі концепцію хвороби, а в тому, щоб хворий її прийняв, або, вірніше, сам усвідомив, що з ним відбувається. Для цього і існує у нас особлива техніка бесіди — питань, пропозицій, техніка перекладу смислів несвідомого мовами свідомості. Адже у потаємних глибин душі — своя лексика, своя граматика, логіка. Щоб їх зрозуміти, а тим більше зробити зрозумілими пацієнту, потрібні зовсім особливі умови.

Попалася мені тут стара книжка, міркування монаха про сповідь. Він пише, що коли людина йому сповідається, то він в цей час про себе тихо молиться, а коли та кінчає, — говорить перше, що приходить в голову. Монах, звичайно, мав на увазі, що так, мовляв, через нього вимовляється воля Божа. Але я, коли читав, подумав, що і моя поведінка з пацієнтом дуже на це схожа.

Я можу слухати хворого годину, дві, три, якщо потрібно. Я слухаю до тих пір, поки не притупиться мій образ в його свідомості, поки не відчує він себе як би розмовляючим з самим собою, зі своїм внутрішнім «я». Тут він розкривається, тут вже мені цікаво все — навіть не стільки те, що він говорить, а особливо «як»: як він затинається, як хвилюється. З якогось моменту я вже знаю, як він і далі буде розповідати, відчуваю всю систему його мотивацій. Тоді мені не треба більше питати, як він вів себе в такій ситуації, в іншій ситуації: я просто знаю, яке вона справить на нього враження, як він її сприйме. І ось саме тут, в стані повної психологічної підключеності, настає момент, коли тільки й можна прорвати блокаду його підсвідомості, зробити так, щоб хворий сам про себе побачив. А для цього необхідно і мені розкуватися, говорити так, щоб доходило до його несвідомого дійсно як би перше, що приходить в голову…

Це зовсім особливий стан. Сьогодні вчені гуманітарних областей (літературознавці, історики) багато пишуть про те, що головна властивість, якою повинен володіти гуманітарій, — це здатність «вступити у діалог» з історичним персонажем або автором, «почути» його, а не ставитися до нього як до об’єкта природничо-наукового спостереження. Я думаю, те ж відрізняє і психотерапію. Це як би гуманітарна галузь медицини; тут все будується не на умогляді, а на контакті, особистісно пофарбованому, часом упередженому. Кожен раз, коли я намагався застосувати ту чи іншу загальну теорію при аналізі конкретного випадку, я тільки втрачав здатність безпосередньо відчувати хворого. Та й по літературі не видно, щоб апологет однієї теорії лікував хворих краще, ніж апологет іншої. Мені здається, ефект лікування залежить не стільки від того, з яких уявлень про сутність неврозів виходить лікар, скільки від якоїсь іншої її якості, яку не так легко визначити.

Оскільки в процесі бесіди він повинен знайти концепцію душевного конфлікту — річ-то це проста, ясна, а психіка — річ складна, заплутана, то сформулювати цю концепцію він може, тільки якщо до кінця перейметься внутрішнім світом пацієнта, прийме його таким, який є, без суду, без принизливої оцінки. Чому Зосими, Тихони, старці всякі, які раніше виконували функції психотерапевтів, завжди говорили про любов, в кінцевому підсумку іншого способу зцілити людину у нас-то і немає. Хірург може чудово зашити рану, навіть не знаючи хворого. А я не можу проникнути в душевний світ людини, якщо у нас не встановилася взаємна симпатія, не виникло «поле розуміння». Ось, до речі, випадок.

Приходить жінка років шістдесяти, скаржиться: судоми, руки зводить, закидає голову назад — загалом, дуже страждає. І все, каже, почалося після того, як син привів у дім невістку. А я чим далі слухаю, тим більше переконуюся, що ця невістка в їх скандалах якраз страждаюча сторона. «Нещира, — каже, — вона, слова в простоті не скаже, все з підковиркою, з розрахунком, щоб мене принизити. Вчора принесла ось кабачків. Давайте, каже, я обід приготую. Це що ж, як я їх годую, їй не подобається, це вона хоче показати, що несмачно?..»

Загалом, я намагався цю жінку вмовляти, що дівчинка, може, дійсно хоче, як краще, — відчуваю, ніякі такі мої «концепції» не проходять, і розумію, що пацієнтка від мене віддаляється: спочатку вона мені не була близька, а тепер, бачу, я їй не подобаюся. І так, певно, у нас нічого б не вийшло, якби я не вдався до одного прийому: піддав її гіпнозу і в сомнамбулічному стані (це така глибока стадія, коли вдаються перевтілення) ставлю їй ігрову ситуацію: ви, кажу, зараз Люда — так звуть невістку. І відчуваю, інтонації, голос трохи змінюється, тепер вони вже не її, а більш боязкі, правда, дещо перебільшені, перебільшені, як буває в гіпнозі, але тим мені цікавіше.

— Ви зараз Люда, — кажу, — приходите з роботи, а по дорозі вам зустрілися кабачки. Добре, думаєте ви, якщо принесу додому, приємно буде Марії Петрівні. Ну, заходьте!

Вона починає: «Марія Петрівна,— каже,— ось я йшла з роботи, кабачки продавали».— «Потрібні мені твої кабачки,— відповідаю я їй. — Тобі що, моя їжа не подобається? Може, окремо будете харчуватися? Все життя я всім готувала, а тобі погано?»

Мовчить. І так всі сцени, які вона мені розповідала, ми з нею розіграли. Потім виводжу її з гіпнозу. «Будете почувати себе добре», кажу, і все, що годиться, але попутно кажу: будете дуже добре пам’ятати, що було з вами під час сеансу (тому, що після таких глибоких стадій людина згадує все смутно, як сон).

І от коли вийшла вона з гіпнозу, бачу, що переді мною сидить дещо інша жінка і розмовляє не зовсім так, як раніше. Я їй кажу, що невроз пройде, що все буде в порядку, а вона: «Мабуть,— каже,— і я з Людою не завжди була права…» Це, звичайно, рідкісний випадок, щоб доводилося вдаватися до таких методів. Тут у чому була причина неврозу, вірніше одна з причин? Вона несвідомо «знала», що дівчинка не винна, і це знання тиснуло на неї, поки було приховано.

Адже взагалі, по-моєму, якщо людина захворює неврозом, це дуже добре її характеризує. Отже, перед вами — людина душевно тонка, совісна; внутрішнє знання її не приглушене остаточно. Чому я і кажу завжди, що невротики симпатичні люди — не тільки тому, що їх такими робить страждання, а й тому, що тільки симпатичний чоловік і здатний стати невротиком. Коли він опиниться в реально важкій, життєво важкій ситуації, він, може бути, витримає її набагато краще, ніж так звані «сильні» люди. Чого він не витримує, так це внутрішніх складнощів, суперечливих мотивів, коли за одних міркувань потрібно одне, а за інших — зовсім протилежне… І тут я хочу сказати одну дуже важливу річ.

Сьогодні багато пишуть про те, що наша епоха — це епоха стресів, дефіциту часу і таке навантаження (психологічне, фізіологічне) викликають неврози. Я думаю, та й не тільки я, що неврози почастішали — а вони дійсно почастішали — не тому, що життя стало важче, а тому, що воно частіше викликає моральні конфлікти.

Ось звернувся до мене молодий чоловік, у нього був «невроз нав’язливих станів» у вигляді миття рук. Він, якщо його не переривати, міг мити їх цілий день, і прийшов до мене з саднами на руках — так він витирав їх рушником. Перше, з чого він почав, коли ми стали розмовляти, це як важко йому працювати у себе в магазині: він різник, він бачить, як інші в тому магазині крадуть, а сам не може. І вдома його лають («Що ж м’яса не принесеш?»), і на роботі змушують, і залишити місце не можна (батьки з труднощами його сюди влаштували), і чинити опір всьому цьому він не може. Загалом, все, що пов’язано було з м’ясом, його дуже пригнічувало: «Мені,— каже,— до нього доторкатися огидно».

А треба вам сказати, є така гіпотеза, що невротичні симптоми є символічним вираженням душевних конфліктів, і якщо це розкрити людині, символ зі сфери несвідомого переходить у свідомість, починає доставляти осмислені страждання, але перестає бути джерелом неврозу. Гіпотеза умоглядна, я в неї вірю обмежено, але в даному випадку вирішив скористатися. Справа в тому, що коли він мені розповів все це, я подумав, що його симптом — символічне вираження відрази не до м’яса, а до крадіжки. І дійсно, після мого пояснення невроз пройшов. Правда, це не вирішило його проблем, але я зараз не про це.

Розумієте, якщо б моя робота не була пов’язана з перебудовою психологічних настанов пацієнта, у мене, мабуть, не було б ніяких особливих професійних проблем, крім суто медичних — як зняти невроз, який метод ефективніше.

З такими проблемами стикається будь-який «нормальний» лікар. Йому відомо, що таке здоровий організм, і він повинен якомога ефективніше привести хворого до заздалегідь заданої нормі. Ну, а якщо я не можу зняти невроз, не зачіпаючи так чи інакше життєвих установок особистості? Тоді все плутається.

По-перше, втручається моя власна система цінностей. Що я повинен був сказати цьому хлопцеві? Що красти недобре? Я й сам так вважаю, але ж саме це призвело його до неврозу. Мені легко говорити — я не на його місці працюю.

Потім на мене впливає система цінностей пацієнта. Приходить честолюбець, який страждає, що не може досягти своїх честолюбних цілей, і мені важко не підкорятися бажанням мобілізувати його, вселити йому впевненість у власних силах. А може бути, саме цього робити не варто?

Якась система цінностей, що теж заважає, обов’язково закладена в самому методі психотерапевтичного лікування. Фрейд, наприклад, викладав своїм хворим як тлумачення неврозів такі моторошні, морально неприйнятні концепції, що від одного цього, мені здається, вже витіснявся симптом. Я не жартую: невротик — особа підвищеної моральної чуйності, а тут йому пропонується визнати, що симптом хвороби — прояв несвідомого потягу до власної матері, наприклад. Це ж жахливо! Це настільки страшно, що одне моральне страждання починає витісняти інше, а в результаті — зникає невроз.

Я, до речі, давно хотів перевірити це: запропонувати хворому (якщо не допоможуть інші методи) яку-небудь страшну, свідомо неприйнятну з його моральної точки зору концепцію і подивитися, пройде невроз чи ні. І от треба вам сказати, що за весь час, що я ношуся з ідеєю, у мене не було жодного випадку, коли б я наважився це зробити. Внутрішньо я кожен раз вважав, що хай вже краще у нього залишиться його нудота або тремор, але в мене язик не повертався сказати людині таке, що було б для неї як би морально неприйнятно. Аналітичний метод Фрейда, звичайно, чудовий, але я хочу сказати, що він не знає іншого критерію істини, крім ефективності. Інакше кажучи, психоаналітик вважає, що якщо невроз пройшов, значить, він допоміг людині знайти те, що їй потрібно. А от я сумніваюся, що такий критерій достатній.

Далі буде.

Автор: Л. Невлер.