Простежимо в поверхневому огляді, як поступово протікає у дитини освоєння і автоматизація письма і як вона потроху передоручає низовим системам свого мозку «технічну обробку» цієї навички. Я взяв наведені тут зразки не з навчальних зошитів, де дитина неминучим чином старається, підкоряючись вчителю і побоюючись його. Набагато показовіша кореспонденція, де дитина сама собі господар і не пов’язана ніякою менторською указкою.

Перед провідною мозковою системою дитини виникає образ літери, звичайно, спочатку завжди вже знайомої їй. Вона і приймається малювати букви одну за одною; олівець помітно тремтить в її руці від незвички до дрібних рухів. Що це поки що малювання, видно з того, що вона аж ніяк не завжди розрізняє істотні і другорядні елементи букви. Вона поспішає, скоро втомлюється від напружених старань, а швидко біжуча думка так прикро повільно лягає на папір. Письмо, розпочате ретельно і дрібно, стає все розмашистіше, грубіше і квапливіше. Нерідко, поки мозок нагадує форму наступної потрібної літери, олівець нетерпляче і напівмашинально паморочиться на одному місці, перетворюючи вже зображену букву в цілий клубок або пляму. Дуже цікаво, що часом замість правильних букв на папері з’являються їх дзеркальні зображення, а іноді настає якесь стихійне перевиробництво дзеркальних букв, так що ціліють від цього тільки симетричні літерні знаки, на кшталт П або Ш. (Це явище, потрібно зауважити, не має ніякого зв’язку з ліворуким писанням; його походження зовсім інше).

Все ще обходячись тільки засобами своєї провідної системи і подолавши хіба лише первинне тремтіння олівця, дитина намагається писати і письмовим зв’язковим шрифтом. Потішно виглядає її старанне прагнення діяти за будь-яку ціну без відриву олівця від паперу. Все це вдається тільки на великих, різномасштабних буквах: адже для дрібних, точних рухів потрібна набагато більш тонка координація, ніж та, яку вона має.

Перехід до письма чорнилом, шкільним пером вимагає від дитини подолання ще однієї проблеми і ще нового акту автоматизації. Їй наказують писати «з натиском», тобто управляти поряд з м’язами, завідувачами рухом в площині паперу, ще й тими, які виробляють тиск перпендикулярно до неї. Це нове навантаження на розподіл уваги: обриси букв робляться нерівними, а натискання – перебільшено жирними. Зауважу, що в даний час є розумна тенденція дозволити початківцям відразу працювати авторучкою, для якої «проблеми натиску» не існує; це, звичайно, усуває непотрібні труднощі.

Чорнильне письмо стає все дрібніше і все впевненіше; писати вдається все швидше, і тут настає наступний, дуже цікавий для фізіолога етап: в лад входить одна з найбільш глибинних, а разом з тим найдавніших керуючих підсистем.

У рядках, написаних 10-12-річним школярем, який цілком опанував навиком письма, вже все на місці, крім однієї ознаки, що відразу впадає в очі при порівнянні з письмом дорослого. Отрочні букви незграбні, різнотипні і часто не пов’язані між собою (те раннє дитяче франтівство наслідування «зв’язного» письма, звичайно, давно забулося), їх малюнок негарний і безпорадний по виду.

Тепер звернімося до того процесу, який нарешті перетворює незграбні літери підлітка в плавний і зв’язний скоропис. Потрібно сказати, що одним з найдавніших з історії розвитку і найуживаніших в тваринному світі видів руху є ритмічне коливання по синусоїді або якій-небудь з її близьких різновидів. Так махає крилами птах, крокує або біжить чоловік, свербить лапою собака і т. д. Якщо таке коливання по прямій лінії, по колу або по еліпсу поєднується з поступовим пересуванням вздовж якої-небудь прямої, то з коливання виходить крива, звана циклоїдою. Подібну криву виписує в просторі, наприклад, будь-яка з точок рухомого колеса. Такого ж роду циклоїда виходить на папері, якщо пальці, які тримають ручку або олівець, ритмічно коливаються, згинаючись і розгинаючись, а мускулатура передпліччя рівномірно переміщує зап’ястя та кисть зліва направо.

І ось про сучасне скорописне письмо можна сказати буквально те саме, що і про модульовані коливання несучої частоти в радіопередачах. У нашому випадку такою «частотою» є циклоїдний рух кисті і пальців, а ведуча мозкова система модулює цей коливальний фон, наділяючи його змістом і перетворюючи циклоїдні петлі в осмислений код букв і слів.

До цієї самої низової та глибоко сидячої в надрах мозку підсистеми, що управляє плавно-коливальним фоном рухів, ведучому мозкового рівня вдається дістатися тільки в найостаннішу чергу. І лише коли вона буває залучена в роботу писання, складна багатоповерхова піраміда управління завершена і закріплена настільки, що в подальшому почерк вже зберігається довічно.

Про цю-то важливу характеристику письма – почерк – теж слід сказати кілька слів. Скажу відразу, що якщо в неврологічній будові письма для нас ясно вже дуже багато, як я і прагнув показати на попередніх сторінках, то проблема того, що таке почерк і які його механізми, все ще залишається повною знаків питання. А тим часом в цій проблемі, може бути, і полягає якраз найцікавіше.

Наш погляд вже давно зумів підмітити в багатьох видах людських рухів якісь стійкі індивідуальні особливості, складаючі властивий цим рухам характер або манеру. У мові відшукалась навіть підходяща приставка «по», яка використовується в ряді випадків для позначення цієї манери: по-ходка, по-черк, і т. п. Про які головні характерні властивості цих «по» ми можемо зараз з впевненістю сказати?

По-перше, хоча жодний навиковий рух не буває точно тотожним з попередніми чи наступними, як би міцно не був вироблений навик, тим не менше, загальний вигляд або фізіономія цих рухів залишаються настільки стійкими, що ми пізнаємо їх з першого погляду. У банку вам без коливань видають гроші по вашому підпису, хоча він напевно не тотожний (висловлюючись математично, не конгруентний) ні з наявним в касі зразком, ні з будь-яким зі своїх повторень. Те ж саме справедливо для тембру голосу, акценту вимови, ходи, по яких ми нерідко здатні пізнати людину і через багато років.

По-друге, дивна, хоча поки ще мало зрозуміла, інша властивість почерку (ми знову зосередимося на ньому, він залишається незмінним і характерним, пишемо ми дрібно або крупно, перед собою або збоку, пером по папері або крейдою на класній дошці і т. д., хоча абсолютно ясно, що у всіх цих випадках ми змушуємо працювати самі різні м’язи і їх поєднання. Образ і подоба букв як би знаходять собі дорогу з командного поста мозку через будь-які виконавчі органи нашого тіла. Більш того: характерні і, так би мовити, істотні риси почерку зберігаються і тоді, коли ми пробуємо писати зап’ястям, ліктем, ротом, носком ноги і т. п.

Може бути, ще більш дивно, що інваліди з протезами обох рук, яким, звичайно, доводиться особливо ретельно культивувати в собі цю здатність перемикання, дають ще більш яскраві зразки збереження почерку.

Третє, знову настільки ж загадкова властивість почерку полягає в його пожиттєвості, Автор запису, зробленого в пам’ятній книжці багато років тому, люб’язно повторив на моє прохання дослівний текст цього запису. Порівнявши ці два записи, можна сказати, що почерк невід’ємний від людини в не меншій ступені, ніж відбитки пальців.

Навіть при навмисній різкій зміні почерку на ньому залишаються незламні риси подібності з самим собою. Дуже можливо, що саме ця стійка сталість індивідуального почерку при величезній різноманітності його вигляду у різних людей і призвела до думки про те, що почерк може відображати в собі докладно і яскраво характер і всю особистість людини. Чи можна, однак, вважати серйозними всілякі спроби (що зазвичай проводяться на тлі широкої реклами) проголошувати, що вже сьогодні існує сувора наука – графологія?

Графологи декларують, що ними відкриті співвідношення між почерком людини і її індивідуальними психічними особливостями, її характером. Але навряд чи можна вважати достовірними, науково встановленими такі твердження, що почерк з нахилом вліво вказує на впертість, а з сильним нахилом вправо – на чутливість, що закруглені букви – це ознака доброти, злиті в словах літери видають мрійливість, а роздільні – розсудливість і т, д. і т. п. Звичайно, немає ніяких підстав вважати, що все це так і є. Безумовно, справа значно тонше, складніше.

У графологічній літературі ви можете прочитати: «Якщо деякі букви, як, наприклад, а, м, у, г, в, ф, т, ж, своїми кінцями спускаються нижче рядка, то це вказує на ясний і світлий розум, здатність до мислення і вміння вперто переслідувати свою мету».

А від такого, наприклад, твердження, що якщо у головній букві «М» обидві палички рівні по висоті, а нижній гачок у першій паличці дуже малий, то це вказує на «височину натури, на холодність, рівність у зверненні, відсутність сором’язливості, здатність до написання законів», прямо віє шарлатанством.

А ось як, на думку деяких графологів, в почерку відбивається… зовнішність:

БЛОНДИНИ
«Рівні рядки, дрібні літери, в кінці рядка літери стають ніби вужче, почерк розбірливий, але розтягнутий».

БРЮНЕТИ
«Піднімаються рядки; крім того, букви дуже старанно виведені, з бажанням надати їм красиву форму, що особливо позначається в гачках заголовних букв, самі літери гордовиті, підняті»,

ЛЮДИ СЕРЕДНЬОГО ЗРОСТУ
«В кінці рядка останні три букви опускаються; на початку рядка літери стислі, рівні, а в кінці рідшають і опускаються».

ЛЮДИ ПОВНІ
«Здебільшого натиски роблять на другій частині літер, а не на першій, трапляються дрібні, нерозбірливі і незакінчені літери».

Як же слід розцінювати сьогоднішню графологію? Візьмемо хороший аналогічний приклад з іншої подібної області. Хто може заперечити проти того, що за зовнішнім виглядом людини, за рисами її обличчя; погляду, міміки можна скласти собі уявлення про особистість цієї людини? Не випадково закріпився в народній пам’яті старовинний вислів: «Обличчя є дзеркало душі».

Все це так, але, тим не менш, физиогноміка поки не стала наукою і, строго кажучи, не має в своєму активі жодного твердо встановленого виведення. Не знайдено ще жодного строгого наукового методу, ще не знайдений ключ, яким можна було б відімкнути скриньку, де захована інформація про зв’язок між зовнішнім виглядом людини і рисами її особистості. Тому тим більш насторожено доводиться ставитися до таких «методів» розпізнання характеру, якими оперує, наприклад, хіромантія, коли ні з якого боку не очевидно, що взагалі повинен бути якийсь смисловий зв’язок між внутрішнім змістом людини і шкірними складками на її долоні.

Там, де сувора наука ще не в змозі прийти до точних і вивірених висновків, починає пробиватися, з одного боку, споживча нетерплячість, а з іншого – що спрямовується їй назустріч підприємницька догідливість. Бажане приймається за дійсне; місце обґрунтованих висновків захоплюють поверхневі і поспішні припущення, іноді хитромудрі, іноді вражають своєю прямолінійною наївністю. Легковір’я маси використовується для того, щоб збувати їй незрілий або просто недоброякісний товар. Саме це відбувається і з сьогоднішньою графологією, яку слід зарахувати – поки – до лженауки.

Навряд чи потрібно доводити нашим читачам неспроможність однієї з претензій графології – намірів її на визначення по почерку долі і майбуття людини. Тут недобросовісний обман, підкріплений комерційним інтересом, прямо б’є в очі, і віщуни-графологи нічим, звичайно, не підносяться в цьому відношенні над будь-якими ворожками на кавовій гущі.

Однак чи правильно вважати графологію безперспективною взагалі? Чи можна сподіватися отримати від неї що-небудь реальне і науково обґрунтоване, наприклад, в таких областях, як визначення темпераменту людини, рис її характеру, може бути, навіть її схильностей, смаків і т. д.? Чи означає сьогоднішнє безсилля графології то, що вона залишиться такою і надалі?

Адже з того, наприклад, що прогриміло колись лікування нервових хвороб месмеризм за допомогою «магнітного басейну» виявилося шарлатанством, не випливає, що ці хвороби і взагалі невиліковні. А багато хто з них і справді виліковуються в наш час з повним успіхом, коли медична наука вже доросла до необхідного рівня. Немає ніякого сумніву, що в кожному живому організмі буквально все пов’язано з усім, і індивідуальні риси особистості людини не можуть не відбиватися в рисах її обличчя, в її почерку, ході, тембрі і інтонаціях її голосу і т. д. Але записані ці риси особистості такими кодами, яких сучасна наука поки що не в змозі прочитати і декодувати. Більш ніж імовірно, що вже в найближчому майбутньому все це стане реальним і можливим, так що можна буде заговорити про дійсно наукову графологію та фізіогноміку. Дуже можливо, що шляхи для такого дійсно наукового підходу прокладе біокібернетика – це юне, але багатообіцяюче дітище нашого часу.

Автор: Н. Бернштейн.