За деякими даними, людина остаточно сформувалася приблизно 30-40 тисяч років тому і з тих пір якісно вже не змінювалася. Людство давним-давно перевірило «на смак і колір» багато, якщо не всі, дари природи. Знання ж про наркотичні трави і плоди перейшло до нього ще з часів «дорозумних». Людина, по суті, лише витончувалася в способах приготування та вживання різних наркоагентів. Так, перші офіційні письмові свідчення про опій можна знайти ще у Теофраста приблизно в 350 році до нашої ери, хоча, швидше за все, ним користувалися на багато століть раніше. У країнах Сходу здавна популярна індійська конопля, джерело сумно знаменитого гашишу.

Особливі властивості коки були відомі європейцям ще з часів завоювання ними інків, а в 1860 році австрійський фармацевт Альберт Німанн вперше зумів виділити з листя коли гідрохлорид кокаїну, і репутація нової стимулюючої речовини була закріплена і піднесена доктором Зигмундом Фрейдом в його монографії «Про коку». Пізніше, в 1943 році, швейцарський хімік А. Гофман синтезував найсильніший з галюциногенів – ЛСД, аналог таємничої «Соми» аріїв, використовуваної шаманами для занурення в транс при камлані (спілкуванні з духами).

Вплив на людину, на лімбічну систему мозку всі перераховані речовини виробляють настільки активно тому, що їх аналоги входять до складу нейро-медіаторів – особливих біохімічних з’єднань, регулюючих провідність нервових імпульсів, а також нейромодуляторів, що міняють чутливість рецепторів їх клітин до медіаторів. Медіатори і модулятори постійно викидаються і поглинаються клітинами, руйнуються спеціальними ферментами і знову синтезуються. Сукупність цієї незліченної безлічі процесів і визначає роботу мозку в цілому – від неї залежать наш настрій, емоції, вчинки, пам’ять, сон.

При цьому ЛСД, скажімо, вміло маскується під один з найважливіших медіаторів – серотонін, а морфін, героїн та споріднені з ними сполуки – під біологічні регулятори емоцій, ендорфіни і енкефаліни, вироблювані нервовою системою. Наскільки важлива роль різних нейромедіаторів, можна також усвідомити, спостерігаючи некоординовані рухи хворих церебральним паралічем. А адже при цьому захворюванні лише частково розбалансована регуляція прямих і зворотних нервових зв’язків, цього урагану сигналів. Друга важлива функція ендорфінів – заспокоювати біль, «знімати» мембранні потенціали нейронних ланцюгів, що накопичилися.

Однак, на мій погляд, головне, що забезпечують ендорфіни в діяльності мозку, – доступ до закритих тайників людської пам’яті. Саме ендорфінозний механізм і відкриває для кожного ворота Едему, фарбуючи переживаннями, почуттями, насолодами всяку діяльність лівопівкульну «раціо». Але істинно екзотичне цвітіння почуттів розгортається лише там, в правопівкульному Космосі, зазвичай закритому «блакитною атмосферою» потужного власного фону свідомості. Яскравість, пронизливість правопівкульних почуттів ми сприймаємо також і в снах, потрапляючи в емоційну казку (сформовану в століття) передсвідомості.

Отже, людина давно вже відчула у собі прихований Океан Гедона і навчилася вишукувати зовні, у природі, морфіноподібні речовини, щоб, наповнена ними кров, відкривала для самого себе «ворота Едему». Але ж недарма кажуть: «Що дозволено Юпітеру, не дозволено бику». Поява в мозку морфіноподібної речовини, не пов’язана з життєвими ситуаціями, де потрібний «Відмах» позитивного підкріплення, порушує діяльність лімбічної системи. І ось вже гіркий пияк мучиться похміллям, а завзятий морфініст випробовує відплату «ломки» – парастезії, невралгічні болі. Душа вивернута навиворіт, Рай обертається Пеклом, емоційний ехо-механізм, отримавши стусан в позитивну сторону, з тим більшою силою повертається в сутінок негативу.

Настає черга збудження тих таємних зон, які мозок використовує лише зрідка, неохоче, щоб вказати нам на біду. Втім, біда вже і так прийшла, чоловік бандитськи вломився в заповідні межі, де на алеях Едему відведено місце лише геніям творчості, які з чутливою стриманістю гурманів куштують від плодів Древа Пізнання.

Після пережитого в напівзабутті блаженного божевілля приходить кошмар абстиненції, що розгортається вже в присутності тверезого, який з’їдається болючою тривогою, пригніченої свідомості. І тоді настає нездоланна тяга: ще і ще раз відкрити таємні Ворота, щоб Ендорфінна ейфорія полегшила тяготи страждань, але ж за цим неминуче слідує ще більший Відмах ехо-маятника в «чорний квадрат» негативу.

Але чому мудра Природа створила емоційний психофізіологічний механізм, прогресивний на одному етапі розвитку, «не розібравшись», що на іншому етапі він стане пасткою для інтелекту? Невже немає ніякої «протиотрути», альтернативи? Адже ми з вами буквально оточені наркотиками різного ступеня активності, як зсередини мозку, так і поза ним. Біохімічна «екзотика» наркоагентів раптом обернулася для нас рутиною, буденністю – «перевертиш», вельми характерний для історії науки взагалі. Невже еволюція будь-якої свідомості рано чи пізно впирається в своєму розвитку в цей нездоланний бар’єр? Тим паче, що адже раніше у суспільства був певний захист: заборони авторитарності, релігій, самого стилю життя, який не залишає ані часу, ані можливості для саморуйнування. Тепер ці заборони зняті – рухнули колишні ідеали, а нових немає, а сите, бездіяльне, комфортне існування з сатанинською настирливістю пропонує нам спокуси різноманітних задоволень.

Мудрі греки говорили: «Пізнай самого себе». І люди пізнають себе, створюють тисячі систем вірувань, сотні релігійних напрямків, десятки філософських шкіл. З останніх дві найбільш радикальні, які стоять ніби на діаметральних позиціях: напрямок аскетичного ригоризму і нестримного гедонізму, для якого, словами булгаковського героя, «ніщо не занадто». Звичайно, є й маса проміжних стадій, але мова не про них.

Ригоризм своїм навмисним, раціональним «умертвінням плоті» плекає плоди самогордині, підносячись розумом «над безвільністю і розбещеністю». Гедонізм ж, навпаки, експлуатує спеціально виробленими життєвими принципами емоційну сферу «раю» кожного, по суті, старт-зону лімбічної системи, заглушаючи майбутнє «відлуння» негативу нетривалим відпочинком від насолод. Ще більш хитромудру, тонку і по-своєму витончену практику придумали буддисти. Вони взагалі відводять емоції (і позитивні, і негативні) зі свого життя, гранично знижуючи «амплітуду» емоційного ехо-маятника і сприймаючи при цьому лише легкий підйом, характерний для нейтрального стану всякої здорової людини.

Цікаво, що подібна емоційна стриманість теж призводить до певного гармонійного стану – «нірвани», а через неї і до медитації (тобто до того ж самозаглибленого синтетичного мислення правої і лівої півкуль). Як з’ясувалося, саме шлях стриманості, поміркованості у всьому і веде «до Храму» як в релігіях, так і в будь-якій творчості. Так, у творчості, оскільки вона теж чуйною поетичною душею сприймає поклик Гедона і завжди харчується Космосом інтуїції. Ви можете сказати: але причому тут-то гедонізм, адже відомо, що кожен митець – приклад подвижництва, бранець свого внутрішнього боргу, людина жертовна, яка упокорюється постійною працею на благо людства? Все це так, але в ім’я чого цей життєвий подвиг?

Перш за все, це пошук істини. Але в психофізіологічному аспекті ми знову виходимо на прагнення до «неземних височин духу». Нове знання породжує розквіт нових емоцій. Будь-яка діяльність людини – це рух до задоволень, близьких або віддалених, відкладених або навіть лише уявних, але неодмінно до задоволень. Навіть катування власних м’язів культуристами, навіть фінішний «надрив» спортсмена, навіть крижана купіль «моржа» – лише стартовий механізм майбутніх м’язових чи моральних радостей. А насолоди, що випробовують подвижники творчості, мало пов’язані з зовнішніми «струсами» організму, і, воістину, лише вони гідні незримо сущих в душі кожного з нас божественних вершин. Це зовсім не спартанське самобичування пустельників духу, не треба плекати ілюзій, це, швидше, найтонший епікурізм Афін. Саме тут визначена альтернатива нестримного, викликаного ззовні гедонізму, який і представляє собою будь-яка наркоманія.

Далі буде.

Автор: Володимир Коршиков.