44 роки минуло з часу смерті великого українського педагога і письменника Василя Олександровича Сухомлинського. Однак інтерес до того, що він робив, до того, що він писав, не убуває, а зростає. Мабуть, це пояснюється в першу чергу тим, що творчість педагога була звернена до найважливішої проблеми сучасності – до морального виховання підростаючого покоління.

Звертаючись до своїх вихованців, Василь Олександрович говорив: «У світі є батьки і діти. Твій батько і твоя мати – діти своїх батьків і матерів – твоїх дідусів і бабусь … Попереду тебе два покоління – покоління, для якого сонце в зеніті, і покоління, чиє сонце вже схилилося до заходу. Людина смертна, але безсмертний народ. Його безсмертя – в наступності поколінь» («Як виховати справжню людину». Київ, 1975, стор. 52).

В. Сухомлинський прагнув дати своїм вихованцям можливість реально відчути, в чому полягає істинне, а не ілюзорне безсмертя людини. Основний сенс і мету морального виховання він бачив в утвердженні у свідомості підростаючого покоління віри в людське безсмертя. Відчуття себе не тільки окремою особистістю, а й сином або дочкою свого народу, частиною роду людського збагачує духовний світ дітей, підлітків, юнаків.

Якщо в найзагальнішому вигляді відповідати на питання про те, що визначає підхід В. Сухомлинського до процесу морального виховання, можна сказати: для нього процес цей складався з дуже простих речей – розумне і добре слово, корисна спільна справа, доброзичливість в спілкуванні, позитивний приклад . Тут, здавалося б, немає нічого нового. Однак секрет успіху цього педагога полягає якраз у тому, що він зумів на давно відоме глянути по-новому. І не тільки сам, але потягнув за собою вчителів, які з ним працювали, читачів своїх книг.

Директор Павлиської школи вірив у могутню силу слова. Він вважав досконалою безглуздістю твердження про те, що словесне виховання погано саме по собі. Хибно інше: його примітивність, невміння деяких вчителів користуватися словом у виховних цілях. Сам Сухомлинський володів словом так, що воно доходило до сердець тих, до кого було звернуто.

Одні тільки назви його книг можуть чимало сказати про спрямованість його творчості: «Вірте в людину», «Дума про людину». «Серце віддаю дітям», «Як виховати справжню людину». А ось глави цих книг: «Ставлення до людей і борг перед ними», «Турбота про людину і відповідальність за неї зміцнюють у дитини почуття власної гідності», «Щастя – в людині», «Виховання серця», «Без праці немає людяності» , «Не можна жити і дня без тривоги про людину»… Довіра до людини, віра в людяність – ідея, яка проходить через усю творчість педагога, стає стрижнем його роздумів про виховання.

Процес морального виховання має у своїй основі почуття. Слово перестає виховувати, якщо воно звільнене від щирого почуття, розжарення людських пристрастей, якщо воно не несе в собі духу боротьби. Слова, що не наповнені трепетом особистих почуттів, напруженням переживань педагога, – холостий постріл. Холодні і стандартні, вони залишають дітей байдужими, не чіпають їх свідомості, їх сердець.

У вестибюлі Павлиської школи стоїть стенд. Це стенд матері – кілька заповідей, яким їй треба слідувати: «Розповідай своїм дітям рідні казки, прищеплюй любов до рідної мови». «Нехай твоя дитина любить красу – краса робить людину благородною». Найпростіша ілюстрація до цієї заповіді – дівчинка поливає квіти біля будинку.

Краса відкриває людині очі на світ; все погане і потворне, що може бути непомітно, при світлі краси відразу себе виявляє, викликає до себе різко негативне ставлення – в цьому В. Сухомлинський був глибоко переконаний. Він твердо вірив: краса незмінно тіснить зло і потворність. Поставте на стіл в класній кімнаті красиву гілочку квітучої верби – і учні почнуть помічати павутину в кутку; посадіть біля входу в школу вічнозелену ялину – і школярі, проходячи мимо, мимоволі випробують невиразне бажання зробити щось хороше. Саме під впливом краси світу неясна, неусвідомлена потреба людини в добрі стає голосом совісті.

«Нехай дитина любить все живе і красиве. Не допускай, мати, щоб дитина була злою і безсердечною», – не втомлювався нагадувати В. Сухомлинський батькам своїх учнів.

Ще два стенди у вестибюлі Павлиської школи. Перший – «Найбільша в світі цінність – людина». Слова Сухомлинського: «Молодий чоловік, що вступає в життя! Пам’ятай, що ти – Людина. Поважай в собі все людське, дорожи людським, насамперед, у самому собі. Знай, що навколо тебе живуть і трудяться люди. Поважати себе можна тільки поважаючи людей». На другому – запитує заклик: «Подумай для чого людина живе на світі?»

З’ясувати істину допомагають найкращі люди світу, в своїх міркуваннях вони звертаються до світової історії, до досвіду, який накопичило людство.

«Справжній чоловік немислимий без добрих почуттів», – пише Сухомлинський. Він глибоко переконаний: у різних людей можуть бути різні здібності і схильності, різні їхні фізичні можливості, але у всіх безмежні можливості морального вдосконалення – кожен може бути добрим, чесним, шляхетним, чуйним, сердечним.

Він розповідає про одного зі своїх учнів, який вдома ріс у дуже важких умовах, його оточували грубість і черствість. Увага, доброта і чуйність педагога зробили переворот у свідомості та поведінці хлопчика. Сухомлинський говорив пізніше, що трапилося справило на нього дуже сильне враження: «Я прийшов до переконання: нашою могутньою силою є доброта» (з матеріалів Музею В. О. Сухомлинського).

«Єдина справжня розкіш – це розкіш людського спілкування» – ці слова Сент-Екзюпері багато значили для Сухомлинського. Спілкування людини з іншими людьми у великій мірі визначає її моральний світ. Якою стане людина, залежить від того, з ким і як вона спілкувалася, які думки і почуття викликає у неї це спілкування.

Людське спілкування – надзвичайно широке, багатогранне задоволення потреби людини в людині. На думку Сухомлинського, завдання вихователя – зробити так, щоб це спілкування покращувало особистість, щоб від нього людина відчувала радість, відчувала потребу бути разом з людьми. Спілкування облагороджує, якщо діти об’єднуються для добрих справ, для творення краси.

Автор: Г. Волков.