Якщо наприкінці позаминулого століття царська Росія була тюрмою народів, то цісарська Австро-Угорщина становила собою мозаїку на кшталт Оттоманської імперії, де українці, буковинці, угорці, словени, італійці, євреї, німці, чехи, словаки та поляки спільно доживали останні десятиріччя блискучої (як на зовнішній погляд) влади. Краєві, що йому історія дала назву Середня Європа, випало стати колискою творів Музіля та Маха, австрійських марксистів, Малера та Клімта, Шніцлера та Цвейга, Арнольда Шонберга, Гуго фон Гофманншталя та звісно ж Зигмунда Фрейда, які — кожен по-своєму — позначилися на історії ідей минулого сторіччя.

Замовчувані сталінізмом на Сході, знищувані нацистами на Півночі, звинувачувані в поверховості та в запереченні очевидної реальності й усталених норм, твори цих авторів зазнаватимуть (бодай протягом певного проміжку часу) утисків та негативу, як і сама ідея індивіда, центральної постаті в культурі, де розвінчання та насмішка відігравали більшу роль, ніж бунт та нищення.

Що вражає нині, то це те, що це суспільство, сповнене релігійних та соціальних упереджень, яким багато хто просто скорився (наприклад, Малер) або скорився фанатично (як це зробив Отто Вейнінгер), так от, що це суспільство спромоглося на такий культурний витвір. До цього спричинилися плідні контакти — контакти, що виникли не зненацька, а внаслідок внутрішніх напруг цього суспільства. Схоже на те, що кожна етнічна група мала свою власну напругу, яка примушувала її йти своїм власним шляхом і водночас зустрічатися на перехрестях з іншими групами, що й дало початок цій надзвичайній культурі.

За таких умов ідея індивіда не могла не виступити на передній план: справді, індивідуалізм мав змодулювати поняття егалітарного співжиття етнічних груп (серед яких деякі вочевидь підвищувалися над іншими). Отож ми можемо вважати індивідуалізм за наріжний камінь, на який спиралася середньоєвропейська культура. Та попри це такий камінь не був синонімом непорушності й стабільності. Він радше лежав на одному зі своїх ребер, уможливлюючи переміщення та ротації, що забезпечувало виняткову цілісність та виваженість структури. Тож ця культура, край якій поклав аншлюс 1938 року, не могла претендувати на походження від якогось одного її складника, так само як і жоден з її складників не міг претендувати “одноосібно” на звання фундатора. Саме в умовах такого збігу обставин Фрейд і почав творити свою теорію психоаналізу.

СПЕРШУ БУВ ПОЧАТОК

Питання, яке одразу ж постало перед Фрейдом, було широко репрезентоване у віденській літературі й воднораз становило складну проблему для медиків: питання про істеричну особу та її самотність. Загалом не було нічого дивного в тому, що в першому Фрейдовому творі “Анна О.” насправді йшлося про відому Берту Паппенгейм, одну з перших діячок на терені соціальної допомоги в Німеччині, яка присвятила своє життя справі порятунку єврейських проституток зі східноєвропейських родин від будинків розпусти в Оттоманській імперії. Анна О. стала уособленням жінок без соціального коріння, які зазнали шоку від щойно здобутої волі, шоку зі складними симптомами, перед якими медицина визнала свою цілковиту безпорадність. Душевний стан істеричних хворих близький до стану індивідуалістичної свідомості під стресом модерності, коли індивіди постійно хитаються між глибокою самотністю та причетністю до суспільства.

Можливо, вельми показовими були слова Ернста Маха, одного з Фрейдових сучасників, про те, що суб’єкти є “ефемерним наслідком внутрішнього зв’язку між комплексами відчуттів”, “усталеного пам’яттю та звичкою”, який, однак, постійно зазнає змін завдяки досвіду. Це вже не Кантові трансцендентальні суб’єкти чи концепція “я”, така дорога свого часу для психологів, педагогів та ідеологів із гарними манерами. Так само показове й те, що інший Фрейдовий сучасник та щирий послідовник Артур Шніцлер також розглядав у своїх творах питання про істеричні особистості. Щоб переконатися в цьому, досить згадати його драму “Панна Ельза”, де впродовж нескінченного внутрішнього монологу, що плине з сутінків суб’єктивності, ця молода жінка хиріє і помирає через свою неспроможність зрозуміти й прийняти реальність.

Аби вийти за межі тогочасних медичних та психологічних поглядів, Фрейд мав дуже серйозно ставитися до особистостей пацієнтів, що зверталися до нього як до психоаналітика. Він відмовився розглядати “я” як стабільну й прогнозовану силу, яку можна виправляти з допомогою навчання, і заявив, що є певні професії, зокрема, такі як вчитель, напутник, опікун та психоаналітик, які ніколи не досягають своєї мети. В такий спосіб він вказав на те, що суб’єкт (учень, вихованець чи пацієнт) завжди ухилятиметься від реалізації добрих намірів, що їх прагнуть розвинути в царині “я” представники вищезгаданих фахів.

Торуючи шлях серед пасток трансферту, Фрейд зацікавився несвідомими бажаннями суб’єктів, що перебувають під стресом своїх фантазій, прагнень та прикрощів дитинства, пропущеного через механізм репресій.

ДАЛІ ЗА БАТЬКА

У Фрейдовій універсалізації концепцій, що випливали з цієї аналітичної практики, чітко простежуються три головні етапи. Перший з них — дослідження істерії та вивчення сновидінь. Фрейд виходить із почутого від своїх пацієнтів: із їхніх запитань, обмовок, згадок про невдачі та труднощі, з якими вони зіткнулися в житті. Студіюючи ці загадки, — він вважає їх закодованими ієрогліфами бажань, — Фрейд намагається вписати кожну загадкову історію в загальну теорію, яку він прагне створити.

Другий етап — коли Фрейд у своїх працях “Про нарцисизм — вступ, жалоба та меланхолія”, “Поза принципом задоволення”, (а також “Групова психологія та аналіз “его” і “Психопатологія щоденного життя”) ставить питання про суб’єкт та його долю. На його думку, ця доля — не що інше, як трансформація батьківських постатей. В той час, коли формується образ дитини, коли він викликає захват, і пізніше, коли цей образ відкидається, коли з’являється суб’єктивізація, за якої дитина уникає пасток материнської волі, закладається найголовніша підвалина дитячої особистості, і підвалина ця — несвідоме усвідомлення смерті. Цю ідею свого часу проголошували ще філософи давньої Греції, її розробляли і нею надихалися романтики, тож грецька міфологія і німецький романтизм належать до генеалогічного коріння психоаналізу. Та Фрейд на цьому не зупиняється. Він висуває думку про те, що еротичні інстинкти переплітаються з інстинктом смерті за посередництвом того, що Фрейд назвав “повтором-примусом”. Цього терміну він вживав для опису того, що він вважав за природжений нахил людини повертатися до попереднього стану.

Вважається, що інстинкт смерті — невід’ємна людська якість, отже, він діє всередині суб’єкта не як щось протилежне життю і не як руйнівний імпульс, а саме як повтор-примус. Суб’єкт, захоплений механізмами повторення, завжди прагне повернутися до второваних шляхів, він неспроможний до новацій, як писав Фрейд, через страх перед такою колізією: “Важливо йти далі за батька, та водночас не можна його випереджати”. Особливою формою невротичної діяльності є тенденція “повторювати, щоб передавати”, забуваючи, що передача завжди завдає певних втрат. Зрештою, передача означає, що люди, — під час праці вони використовують як успадковані, так і надбані знання, — повинні передати ці знання наступним поколінням, маючи певність, що їх можна модифікувати…

Тобто в самій праці є та живинка, що вибивається за межі благочестивої тенденції до тавтологічного відтворення. Прагнення одержати культурну спадщину неушкодженою і такою самою незмінною передати її своїм спадкоємцям — це, безперечно, проблема, що боляче позначається на тих, хто зазнає тиранічного тиску ідеалізації. Бо ж чи не цього вимагає від нас релігія та політична влада?

У будь-якому разі Фрейд обстоює те, що можна сформулювати так: головне у праці психоаналітика – вивчати своєрідність індивідуальної психіки. А отже, його теоретичні постулати, взяті загалом, становлять собою цілковитий розрив із сумарною концепцією колективу.

Третій, останній етап у Фрейдовій творчості позначений працею “Мойсей та монотеїзм”. На цей час для Фрейда батько стає продуктом кон’юнктури та гіпотези. Годі відокремити його нахил мислити символами від становища емоційної і реальної еміграції, в якій Фрейд опинився в період коричневої чуми і яку можна порівняти з суб’єктивним досвідом у психоаналізі: з внутрішньою самоізоляцією, з всім тим, що пов’язане з процесом, відомим під назвою індивідуація.

P. S. А ще по темі психоаналітичного вчення Зигмунда Фрейда можна написати доволі розлогу та цікаву дипломну роботу по психології, або принаймні замовити її на сайті http://www.naukacentr.com/service/diplom.